Між величчю і неповноцінністю. Якими побачили Зеленського американці в інтерв'ю HBO
В останньому інтерв'ю американському HBO президент Зеленський метався між манією величі та комплексом неповноцінності, ніби ніяк не міг знайти свій справжній масштаб на сучасній політичній карті світу.
Володимир Зеленський — політик не так початківець, як той, який швидко росте.
Якщо застосувати настільки улюблену самим президентом "дитячу" метафору до його власної політичної карʼєри, то можна помітити, що на початку канденції Володимир Олександрович був схожий на трирічного здорованя, який хоче все робити сам, і через відсутність досвіду невдач, абсолютно впевнений, що у нього все вийде.
Сьогодні президент нагадує, скоріше, підлітка. Його кидає від депресії до ейфорії, і різні частини його політичного тіла ростуть з різною швидкістю — руки-ноги довгі, а голова маленька.
У виданому днями інтервʼю програмі Axios американського ресурсу HBO спотворені політичні пропорції Володимира Зеленського виявилися повною мірою.
Український лідер метався між манією величі і комплексом неповноцінності, ніби ніяк не міг знайти свій справжній масштаб на сучасній політичній карті світу.
Ось він відразу береться повчати новообраного президента США Джозефа Байдена того, як слід виконувати президентські обовʼязки: боротися з пандемією, налагоджувати трансатлантичне співробітництво, виконувати передвиборчі обіцянки.
Потім раптово вимагає негайно прийняти Україну в НАТО. Журиться, якою ненадійною виявилася американська демократія і майже загрожує, що після січневого штурму Капітолію на США ніхто і не подумає дивитися, як на зразок демократичної зрілості.
Зрештою, Володимир Зеленський, який остаточно повірив у власну незаперечну велич, заявляє, що якби він був президентом у 2014 році, Україна зробила б Росії куди більш жорсткий опір.
"Ми там всі б померли в Криму, але "зелених чоловічків" ми б туди не пустили", — говорить український президент американському журналістові.
Однак в цьому ж інтервʼю Зеленський дає зрозуміти, що особливих успіхів на грунті миротворчості зараз від нього чекати не варто. Росія, як виявилося, не надто налаштована на переговори, і хоче продавити мир на власних умовах.
Тому без підтримки західних союзників Україна не впорається ні з військовою кризою, ні з фінансовою.
І що нашій країні дуже потрібна допомога фінансових інституцій, тому що самі ми "грошей не друкуємо" (правда?). І що американські компанії повинні б інвестувати в нашу країну не чекаючи, поки тут буде створено нормальний інвестиційний клімат.
І що український уряд, як виявилося, змушений стояти на світовому ринку антиковідних вакцин з простягнутою рукою, терпляче чекаючи своєї черги в самому хвості світових ланцюжків постачань. Але, якщо пощастить, інші країни можуть чогось і підкинути зі свого столу.
В "Між двох стільців" Євгена Клюєва був такий персонаж — Гулліпут. Він був великим і маленьким одночасно, і через це страждав різними просторовими парадоксами.
Наприклад, він здавався гігантським, якщо дивитися на нього здалеку. Але у процесі наближення до спостерігача, Гулліпут неминуче зменшувався у розмірах, і з близької відстані виглядав цілковитим малюком.
З Володимиром Зеленським у політиці сьогодні відбуваються схожі дивацтва.
Звичайно, можна списати все це на хворобу росту. Почни нинішній президент свою політичну карʼєру здалеку, до моменту наближення до головного посту він, можливо, і виріс би в по-справжньому масштабну фігуру.
Хоча, якщо подивитися на інших мешканців нашого політичного "плоского світу", неважко переконатися, що з роками всі вони тільки і роблять, що дрібніють.
І Джозеф Байден тут абсолютно безсилий щось виправити.