Покоління Z. Сім ознак того, що перед вами — зумер

Розповім вам, що сталося із зумерами, які купували алкоголь у НОВУСі. Зазвичай я пишу дуже політкоректно: "Одна мережа", "Один магазин" тощо. Але НОВУС згадаю. А спочатку розповім, хто такі зумери.

Почну не із зумерів, а з бумерів. Бумери, точніше бебі-бумери — це покоління моїх батьків, люди, народжені між 1945 і 1963 роками. З усіма приколами, що випливають звідси. Ну так, батьків не вибирають.

Наступними були ікси, моє покоління, народжені між 1965 і 1985. Хоча особисто мені ближче пелевінське — Дженерейшн Пі. Він увічнив нас у всій величі й красі. Так, це — ми. Покоління засновників і взагалі господарів Землі. Без удаваної скромності. При всій повазі. Найкраще покоління. Єдине правильне, сіль і пуп землі, всьому голова і єдині люди зі здоровим глуздом на планеті. Тому що — класні! Ікси — раса надлюдей і вершина еволюції. Так досі все на нас і тримається.

А після нас пішло-поїхало.

Після нас були міленіали. Народжені в 1995-2000 роках. Щоб не заглиблюватися в нетрі, порівняння: за характером міленіали точнісінько як коргі, улюблениці британської королеви: настільки ж розпещені, норовливі, некеровані, самозакохані, істеричні та завжди скандальні, здебільшого не по справі.

Міленіалам присвячені десятки моїх дописів, саме від них мої ейчар-департаменти натерпілися найбільше.

Але з'ясувалося, що вони — це ще марципанчик. На сцену прийшли зумери, діти, народжені починаючи з 2004 року. Ось де справжній чад і гарячка біла! Ось можна і перейти власне до історії.

Заходжу я в НОВУС, купую стейки. Стою в черзі. Переді мною — чистокровні зумери, дві дівчинки і два хлопчики, вивалили на стрічку несамовиту гору їжі та алкоголю.

Касирка, яка не сильно відрізняється від них за віком, жваво пробила їм усі продукти, а алкоголь пробивати відмовилася.

І тут перша риса зумерів — вони претендують на все підряд, як на те, що їм належить по праву, так і на те, на що в них прав взагалі немає. Звідси стільки алкоголю. Але алкоголь їм не пробивають. І вони починають лаятися та обурюватися.

Ось і друга риса зумерів — вони до втрати пульсу відстоюють свої права, особливо у випадках, коли відстоювати нічого. Касирка непохитна. Тоді вони кажуть, що їм 18 років і вони готові показати паспорт. Це при тому, що алкоголь — з 21 року.

Ось вам третя риса зумерів — слабкі знання матчастини і будь-якої теорії, які замінені апломбом, пафосом і бульбашками. Вони готові. Але паспорта ні в кого немає. Але вони готові. І це наступна риса — обов'язкове прагнення взяти на голий понт, розвести на чисто базарі та взагалі підняти максимум тріскотні й гамору.

Але продавщиця непохитна. Браво, НОВУС! Персонал виконує законодавство на відмінно. Ну воно й зрозуміло: не сільмаг у райцентрі, мережа велика, перед очима, з ім'ям, та під камерами, а штрафу касири бояться більше, ніж звільнення, але все одно видно: робота з персоналом поставлена у людей серйозно. Тож — мій повний респект. Але діти продовжують кіпіш.

Зумери ніколи не відмовлять собі в "качанні" прав, при цьому не розбираючи чинів і звань. І ці діти теж вимагають покликати адміністратора. Приходить адміністратор, люб'язно і співчутливо вислуховує крики й соплі: бухло не продають!!! Він із великим задоволенням посилає дітей куди подалі. І йде в піднесеному настрої.

Але на цьому історія не закінчується. Вони оглядаються і бачать мене. І, вгадайте що?

Поки ви вгадуєте, я опишу таку рису зумерів — коли ви викидаєте їх у двері, вони залазять через вікно. Вони підвалюють до мене з головним меседжем "Дядя купи бухло". Розповідають мені, який я у них свій чувак і що я повинен їх підтримати.

А я стою такий. І в мене з бухла — лише пляшка грузинського лимонаду для Олександри, яка прилітає. І я кажу їм: "Друзі, ви гоните? Та в мене дочка вашого віку, я б вам взагалі ніколи б ні краплі не продав і не купив, ні без паспорта, ні з паспортом, ні з табелем за дев'ятий клас".

Ще хотів сказати фірмове наше, психпедівсько-піонерлагерно-вожатське "А ну, всі по печерах!", але розумно не став цього робити. Ми хоч і дженерейшн Пі, але береги плутати негоже навіть нам.

Загалом, як ви зрозуміли, зумерів я сильно образив. Вони надулися й образилися страшно. І це — найяскравіша їхня риса.

Зумери найбільше на світі люблять ображатися. Вони ображаються на все. На жорстокий світ. На дорослих, які не розуміють їх. На капслок. На крапку в кінці написаної фрази. На старого козла, який не купив їм п'ять ящиків віскаря, джина, ром-коли, пивасів і сангрії. І просто — на життя.

Й ось йду я, простий радянський ікс із середньої школи міста Бердичева. Іду по стоянці до машини. У руках у мене пакети зі стейками і грузинський лимонад. А я згадую моїх однокласників-іксів, які не ходили в супермаркет за віскарем, а тирили самогон у паханів із бідонів у гаражах — кухні були спільні, там не гнали самогон.

А в мене батька не було, зате був вітчим, з покоління післявоєнного, бумер. І мама була з бумерів. З радянських, сталевих. Про яких вірш "Гвозди бы делать из этих людей, не было б крепче в мире гвоздей". Ми так ніколи і не поговорили з нею щиро. Я навіть не пам'ятаю, як вона обіймала мене — мабуть, я до моменту перших спогадів уже був занадто великим для цього.

Й ось я все думаю про цих дітей в НОВУСі. У мене ж теж вдома свій зумер. І мені хочеться бути їй хорошим батьком. А я навіть не знаю, як це — немає з чим порівняти, не було в дитинстві нічого схожого.

Не стояло в Бердичеві у 80-х питання "бути хорошими батьками". Питання стояло по-іншому: виростити, щоб кури не загребли. Все. Це край. Але багатьох моїх ровесників кури все-таки загребли і їх давно немає в живих. А деякі з тих, які живі, заздрять мертвим.

А я вирвався. Усе ломився кудись, прагнув. Начебто виходило. З'являлося то те, то це, дивовижне, чого ніколи не було в бердичівському житті. А потім з'явилася криклива опецькувата дівчинка з чарівними очима.

Але я не помітив, як ця дівчинка перетворилася на зумера. Коли це сталося. Тільки раптово натрапив на те, що коли хочу її обійняти або поцілувати, вона зіщулюється, для поцілунку підставить верхівку — і все. Вік такий.

Саша, між таборами і подорожами буде вдома три дні. Потрібно встигнути розповісти їй про малятко з чарівними, бездонними очима. Як я все не спускав її з рук — до рочку, щоночі.

А в мене зранку — бізнес, металопрокат, труби, верстати, постачальники, суміжники, і дуже, занадто часто для життя з такими ночами і таким малятком — похмурі козли замість людей по бізнесу.

Потрібно буде частіше розмовляти з нею і спілкуватися щиро. Поки ще є можливість. Я зрозумів це, коли Саша вперше моталася все літо по таборах і тусівках.

Я якось запитав в однієї давньої старої — що головне в житті? І вона відповіла мені: "А встигнути наговоритися з усіма, кого любиш, поки всі поруч. Адже так буде не завжди".

Встигнути наговоритися.

Першоджерело.