Тонкошкіра людина. Пам'яті Богдана Ступки

Навряд чи когось здивую, сказавши, що Богдан Сильвестрович Ступка — талановитий актор, який довів і на сцені, і на екрані, що йому під силу переконати глядача: будь-який його герой, не має значення, позитивний чи негативний, трагічний чи комічний — правдоподібний до болю. Цьому герою співчуваєш, любиш чи ненавидиш його, але, головне, щиро співпереживаєш.

Зі Ступкою було цікаво спілкуватися, нас познайомила моя дружина, яка багато з ним працювала на знімальному майданчику. Він запрошував нас на свої вистави, я показував йому свої фільми. Богдан був небайдужий до футболу, міг до толку, нехай і на аматорському рівні, розібрати гру.

Це він перший ошелешив мене: "Непогано б було зняти ігровий фільм про Лобановського. Я б із задоволенням його зіграв". Помітивши в моїх очах дике здивування, Богдан лукаво посміхнувся: "Що, я не схожий на нього? Нічого, я б знайшов внутрішню схожість, і ти б повірив!". Тепер я точно вірю в це.

У мене є своя історія знайомства і спілкування зі Ступкою. Уперше про Сильвестровича довелося написати в кінці 1990 — на початку 1991 року, у дні, коли по всіх швах тріщав Радянський Союз. Але тоді про "загибель імперії" особливо не замислювався. На всіх парах ми з Олексієм Габриловичем у Москві завершували сценарій і починали знімати двохсерійку "Двори нашого дитинства" — продовження "Цирку…", "Футболу…" і "Кіно нашого дитинства".

Одного разу один з героїв картини — приятель Габриловича ще зі шкільної пори — тодішній головний редактор газети "Екран і сцена" Олександр Авдєєнко несподівано запитав мене:

- Ти ж киянин? А з Богданом Ступкою знайомий?

- Ні.

- Неважливо. А ти його театральні роботи бачив?

- Так.

- Добре. Тобі зателефонує мій заступник Борис Берман. Допоможи нам.

Для тих, хто не знає, що таке "Екран і сцена". Чудове високопрофесійне видання, додаток до "органу" ЦК КПРС "Радянська культура", яке народилося в роки перебудови і, звичайно, померло в пору "дикого" накопичення капіталу. З Борею ми до того були добре знайомі як кіношники: він критик, я сценарист.

Берман зателефонував: "Рятуй, у Ступки, кажуть, ювілей на носі. Напиши статтю про його Тев'є. Тут, у Москві, багато хвалять, але особисто мало хто бачив". У той час не було ні Вікіпедії, ні самого інтернету на "одній шостій" — точно. "Тому перевіряти, коли у Ступки ювілей і слати листи, сам розумієш, піде хмара часу, а раптом прогавив". Тоді і я не знав, що в Богдана ювілей буде довше, ніж через півроку — у серпні, але постарався написати зовсім не "данське".

"Тонкошкірі" ("Екран і сцена" №8 (60), 21 лютого 1991 року).

"Позаду нього світилися незліченні зірки на темному-темному небі. Чумацький шлях. Безодня. Всесвіт. Вічність.

Перед ним догорали свічки: перша — маленька, наступна — більша, далі — ще більша, ще, ще … Свічки загортали в якусь безглузду спіраль, і спіраль ця обривалася. Голгофа?

Його Тев'є ніс свій хрест на цю Голгофу (якщо взагалі можливо, щоб єврей ніс хрест). "Котив свого воза". Його Тев'є безмірно втомився котити свого воза, але буде робити це до останнього подиху.

Його Тев'є талановитий любити. Він любить своїх дочок, свою дружину Голду в клопотах і печалях, любить свою шкапу і корівку, любить своїх земляків — і теслю Степана, і недолугого Менахема-Мендла, він любить усе суще і живе.

Його Тев'є здатний лукавити. Він лукавить з урядником, з м'ясником, з дружиною. Але в лукавстві своєму чистий і наївний.

Його Тев'є може нагадувати, бути лютим, несамовитим. Але його Тев'є не може ненавидіти.

Його Тев'є страждає. Страждає за дітей, за сусідів, за рід людський.

Його Тев'є спілкується з Богом. Бо не може не спілкуватися. У цьому він і щасливий, і страждає, і твердий. У цьому його Тев'є мудрий. Мудрий тому, що інтелігентний. Як інтелігентні його ж український селянин Микола Задорожний з "Украденого щастя". Як російський дядя Ваня. Інтелігентні не в Короткому курсі ВКП (б) — "… прошарок, що служить справі робітничого класу і трудового селянства …", а як особистості, котрі гостріше за інших відчувають чужий біль і готові йти на жертву першими.

Ці образи інтелігентні в силу того, що інтелігентний він сам — їхній творець, прекрасний український актор Богдан Ступка. Тонкошкіра людина".

Здавалося б, "по-людськи" на цьому місці пристойно поставити крапку. Але в кіношників є свої традиції — це коли після похорону на поминках спочатку все тече статечно, а потім починають згадувати веселе. Богдан Сильвестрович був абсолютно раблезіанською людиною, тому і ця нова історія тільки додасть теплий промінчик його Пам'яті. Думаю, Лариса, Остап, усі близькі зрозуміють мене і не образяться.

Після виходу тієї статті пройшло кілька років. Середина "лихих" 90-х. У нашій з дружиною московській квартирі пролунав телефонний дзвінок. Телефонував Богдан. Моя дружина — кіноактриса Оксана Григорович-Барська — багато з ним знімалася. Богдан повідомив їй, що приїхав у Москву на прем'єру нового фільму, у якому в нього роль, запросив до Будинку Кіно.

Ми приїхали, Оксана нас познайомила вже очно. Сильвестрович, потискуючи руку, хитро примружився, і тут же питання в лоб, причому з першого слова на "ти": "Ти про мене писав "тонкошкірий"? — Я", — не виказуючи щирого подиву, що він ще пам'ятає, пройшло вже роки чотири…

Після ресторану Будинку Кіно ми втрьох, як прийнято, почали "водити козу": спочатку до нас додому на метро "Аеропорт", потім його проводжали в готель "Мінськ". Але і там не вгамувалися. Приблизно годині о 4 ранку Богдан біля забігайлівки біля Білоруського вокзалу закричав: "Хочу пива (це після шампанського, віскі і горілки, хоча кількісно, чесно, усе було "без звірства") и заесть баварскими колбасками из палатки". Сказав він "чисто по-московськи" "палатки". Там слово "кіоск" до генделиків не прижилося. Підійшли.

Раптом нас обганяє кілька шмаркачів з криком: "Пропустіть без черги студентів Олега Павловича Табакова". Ми, посміхаючись, пропустили. Оксана єхидно запитує хлопців: "Хлопці, а які у вас оцінки з історії радянського театру?"

У відповідь мхатівська пауза. Вона їх "душить" далі: "Ви що, не впізнали народного артиста СРСР? Доведеться вранці зателефонувати Табакову!". Вони шоковані! Несподівано з кіоску висовується товста, абсолютно "кустодієвська" продавчиня і кричить на них: "Ви справді не впізнали, козли! Він же генерала КДБ грав (шефа КДБ Семичастного у фільмі "Сірі вовки"), тільки вчора по телику крутили". Юні обдарування і зовсім притихли.

І тут серед безмовності тихий, трохи з образою голос Богдана: "Узагалі-то в мене ще ролі були … Я і Дона Хуана грав, і Артуро Уї, і Єшуа, і Тев'є".

Від редакції: за Богдана Сильвестровича Ступку можна проголосувати в рейтингу "100 сучасників, які змінили Україну" за версією читачів журналу "Фокус". Голосування триває і відкрите для всіх охочих.