Літак без крил. Що не так з локалізацією по-українськи
Локалізація промислового виробництва в Україні запускається без якоїсь явної мети. Ми говоримо про локалізацію, але при цьому не розуміємо, що і навіщо хочемо локалізувати.
Локалізація в Україні не в фаворі. Вона не подобається прем'єр-міністру, про що він сказав на КМЕФ (Київський міжнародний економічний форум — Ред). Та й серед інших топчиновників особливого ентузіазму не видно.
Хоча, коли Рузвельт прийшов до влади в США, він прийнятий закон Buy American і почав масштабне будівництво інфраструктурних проектів.
Коли Рейган прийшов до влади в США, був прийнятий комплексний "Закон про підтримку наземного транспорту", у межах якого був розділ про локалізацію — його називають Buy America. І програма масштабного фінансування будівництва доріг і мостів.
Коли Байден прийшов до влади, то він посилив дію закону "Buy American" і анонсував план зеленої трансформації економіки розміром 2 трлн дол.
Три різних президенти. Одного називають соціалістом, другого неолібералом. З третім ще не визначилися. Однак, всі вони використовували одну і ту ж комбінацію інструментів для розвитку економіки: будівництво інфраструктури і локалізація.
Тут не потрібно вигадувати велосипед. Як не придумували його інші країни. Китай на основі цих двох інструментів перетворив свою країну в одне велике будівництво і за 30 років побудував стільки, як всі розвинені країни разом узяті за 100 років. І паралельно з цим вирішив питання економічного зростання, залучення іноземних інвестицій, зайнятості і зростання доходів бюджету.
Туреччина — країна менша, але навіть вона використовувала цю комбінацію інструментів, щоб побудувати інфраструктуру, залучити інвестиції, створити робочі місця і збільшити доходи бюджету.
Здавалося б, прикладів безліч. З огляду на величезний відкладений інвестиційний попит через зношеність інфраструктури в Україні, ця чудова комбінація інструментів могла б стимулювати економічний розвиток. А замість цього у нас намагаються побудувати економіку через будівництво інфраструктури без ключового компонента — локалізації, думаючи, що імпорт нам допоможе.
Маленька ілюстрація до сказаного. Укрзалізниця оголосила тендер на купівлю 80 потягів загальною сумою 1 млрд дол. Переможець поки невідомий, але кажуть, що ним буде швейцарська компанія Штадлер.
Ні, я розумію, що ця компанія обіцяла налагодити виробництво в Україні. Ось тільки мене бентежать ці обіцянки! General Electric теж обіцяли, а локалізації, як кіт наплакав. Алстом теж обіцяли. І ось, Штадлер обіцяє.
Думаю, всі чули фразу: "Обіцяти — не означає одружитися". Підозрюю, що іноземці знайшли новий ключик до нашого ринку держзакупівель. Пообіцяти локалізацію, навіть підписати меморандум для замилювання очей (адже юридичної сили він не має), отримати готові контракти, а там — як бог дасть.
Тим паче, всі ж дорослі люди розуміють, що для створення виробництва потрібен час, а ще додатково потрібен час для виробництва продукції. Тому, давайте перші поставки ми зробимо з наших заводів, які працюють закордоном, а потім поступово перенесемо на ваші. А потім розрахунок на те, що зобов'язання забудуться. Це ж Україна. На місцях з'являться нові політики з новими завданнями і проблемами.
Ще мене бентежить, що ми говоримо про локалізацію, але при цьому не розуміємо, що і навіщо хочемо локалізувати. Наприклад, коли в Китаї говорять про локалізацію, то там вимоги доходять до конкретних деталей і запчастин, які потрібно виробляти всередині Китаю. А у нас намальований Тризуб на корпусі вже вважається локалізацією.
І все тому, що локалізація в Україні запускається без якоїсь явної мети. А насправді, метою має бути залучення іноземних інвестицій. Отримання і освоєння іноземних технологій. Підготовка висококваліфікованої робочої сили. Збільшення ефекту мультиплікатора, через збільшення мережі постачальників. Тільки так локалізація принесе відчутний ефект для економіки.