Революція, що не відбулась. Чому Майдан програв, попри свою формальну перемогу
Вісім років тому в Україні розпочався Майдан. На жаль, незважаючи на велику ціну, заплачену за його перемогу, сама ідея Майдану як громадської революції програла. Українці так і не відчули, що держава належить їм, а не Януковичу, Порошенку чи Зеленському.
Революція, що не відбулась.
Вісім років тому в Україні почалось народне повстання проти корумпованого, свавільного та брутального режиму Януковича. На жаль, попри велику ціну, яку було заплачено за перемогу Майдану, сама ідея Майдану як суспільної революції програла. Ми спромоглись змінити обличчя у владі, але не саму порочну систему влади.
Так, Україна остаточно розвернулась зі Сходу на Захід і ціною тисяч життів перегризла пуповиння, яке її єднало з колишнім імперським центром. Так, сьогодні важко уявити брутальне та нічим не вмотивоване побиття кількасот студентів, що мітингують в центрі столиці. Так, замість чіткої централізованої корупції під проводом "сім'ї" Україну накрила хвиля анархічного дерибану держбюджету (яке втім вдало структурує Велике будівництво).
Але… українці так і не відчули, що держава належить їм, а не Януковичу, Порошенку чи Зеленському.
Так, ми врятували українську державність у трагічному 2014-му, але ми досі не перебрали на себе відповідальність за спільний проект "Україна". Ба більше, ми досі не домовились, в чому саме полягає цей проект, окрім того, що напевно знаємо: він не має бути частиною проекту "русский мир".
Попри вражаючі прояви героїзму та самопожертви на Майдані, на фронті та під час боротьби з пандемією, ми так і не перетворили "народ України" на справжню політію – політичну спільноту, в основі якої лежить ідея самоврядування.
На жаль, попри більш-менше чесні, демократичні та періодичні вибори, абсолютна більшість українців досі почувається об'єктом врядування, а не джерелом влади.
Звідси абсолютно паталогічні зачарування і розчарування обраними лідерами, від яких перманентно лихоманить Україну.
Емоціо досі домінує в українській політиці над раціо. А бажання перекласти відповідальність за долю держави на чергового лідера-месію – над готовністю брати цю відповідальність на себе і постійно змушувати політиків служити спільному благу, а не своїм корисливим інтересам.
Ми досі інстинктивно розуміємо, що щось не так, що нас вчергове "наї…", але так і не спромоглись сформулювати позитивну альтернативу: в якій саме державі ми прагнемо жити, як воліємо поділити з державною владою права та обов'язки, яка взаємна відповідальність лежить на владі, а яка на нас, і де ті червоні лінії, за перетину яких народ отримує право скидати владу не тільки на виборах…
І доки ми не засвоїмо цей урок, досі не навчимося домовлятись про майбутнє і брати на себе відповідальність за втілення цих домовленостей у життя, ми вірогідно будемо спроможні зупиняти владний грейдер авторитаризму, брутальності та свавілля, але кожна наша революція буде не більше ніж повстанням.
Яке дозволяє втримати останню барикаду свободи, але не дозволяє перейти від оборони в наступ і почати творити спільний комфортний дім для всіх, кого Бог привів на цю землю…