Геополитическое отчаяние. Почему Россия пошла ва-банк в отношениях с Западом
Для того, щоб зрозуміти, що змусило Москву йти ва-банк у відносинах із Заходом, достатньо розглянути те, що сталося на зовнішньополітичному векторі за минулий рік — найважчий з погляду інтересів Росії з 2014-го.
Для того, щоб зрозуміти, що змусило Москву йти ва-банк у відносинах із Заходом, достатньо розглянути те, що сталося на зовнішньополітичному векторі за минулий рік — найважчий з погляду інтересів Росії з 2014-го.
1. Вступ на посаду президента США Джо Байдена. Хоча американський зовнішньополітичний і силовий істеблішмент ("глибинна держава") і не дали Дональду Трампу та деяким його соратникам можливість реалізувати ідеї співпраці з Росією в протистоянні з КНР, поки він перебував у Білому домі, зберігалася нехай і ілюзорна, але надія на якусь подобу кондрату із Вашингтоном.
Обрання Байдена — фактичного куратора України у 2014-2016 рр., який мав жорсткішу позицію до Росії, ніж Обама — не обіцяло Москві нічого доброго. І справді, ледве дотримавшись своєї передвиборчої обіцянки про пролонгацію СНО-3, Байден почав бити великокаліберною — образив Путіна (чого його попередники собі не дозволяли) і вислав з США чергову групу російських дипломатів.
Саме інцидент з образою російського президента в інтерв'ю телеканалу NBC призвів до відкликання посла РФ А. Антонова з Вашингтона та торішнього весняного скупчення військ на кордоні з Україною.
Результатом саміту в Женеві було повернення послів та тимчасова розрядка ситуації на кордоні, але для Москви стало очевидним: вікно можливостей для нинішнього російського керівництва на американському треку закривається.
2. Остаточний крах надій на розкол ЄС, позитивна роль брекзиту та загравання з євроскептиками. Наголос нової американської адміністрації на зміцнення трансатлантичних відносин, створення коаліційного уряду в Німеччині з критично налаштованими щодо Москви зеленими міністрами закордонних справ (Бербок) та економіки (Хабек), відставка здатного на гнучкість австрійського канцлера Курца, посилення риторики Парижа чітко давали зрозуміти — й на європейському напрямку вікно можливостей швидко зачиняється.
3. Гальмування Північного потоку-2 минулого року набуло "хронічного" характеру. Уважне прочитання домовленостей між Вашингтоном і Берліном не залишало сумнівів — Меркель, яка йде, дозволять добудувати газопровід лише для того, щоб далі використовувати як інструмент тиску на Росію.
Проєкт, який за задумом мав зіграти ключову роль в енергетичній політиці РФ в Європі, заморозили до "найкращих" часів.
4. Крах надій Москви на позитивні зміни в позиції Києва за Зеленського. Недоговороспроможність щодо Мінських угод. Зміцнення зв'язків із європейськими країнами поза Заходом (військово-технічне співробітництво з Анкарою та інше).
5. Скандал навколо вибухів військових складів у Врбетиці, масові висилки російських дипломатів із Чехії, розгром найбільшої російської резидентури в Східній Європі.
6. Перемога Маї Санду і кінець епохи Додона в Молдові як симптом подальшого "скукожування" впливу Росії на пострадянському просторі.
Практично єдина значуща перемога російської дипломатії минулого року — примус загнаного в кут Олександра Лукашенка до глибшої інтеграції — вже не могла прикрасити атмосферу геополітичного відчаю, що запанував у Кремлі.