Рамштайн — 3. Що буде далі та чому Україна де-факто інтегрується в НАТО

Цей розклад може не виправдати очікувань багатьох, але вважаю, що важливо показати саме так.

Перше: шоку та розгубленості більше немає

У лютому – березні товариства країн-партнерів зазнавали змішаних почуттів страху перед російською ордою і подиву щодо несподіваної здатності українців битися з цією ордою.

Поступово вони пройшли через широку гаму емоцій/почуттів/відчуттів — захоплення, симпатій, співпереживань, співучасті у боротьбі зі злом і несправедливістю. А тепер вони хочуть на море. Де забудуть про героїчних українців. Я б на їхньому місці забув.

Коли вони повернуться з моря у вересні, на них чекатимуть тривожні перспективи зими, опалення, підвищених цін тощо. Ми з нашими бідами якщо й будемо присутніми на цьому порядку денному, то на вельми неочевидному місці.

Я, звичайно, перебільшую, але не сильно. Наприкінці липня парламенти ключових країн закриються на канікули. Разом із ними підуть в анабіоз відпусток уряди. Серпень випаде. До вересня хтось із них повернеться у горнило виборів. Хтось буде стурбований прикладними моментами нового фінансового року.

І десь у цьому всьому будемо ми. Або не будемо. Якщо не будемо — струмки допомоги обміліють, якісь — пересохнуть. Поруч із нами залишиться кілька дружніх країн, які розуміють, що в разі чого вони наступні.

Водночас друга половина літа — період традиційної активізації бойових дій у наших широтах. Тобто, у нас відбуватиметься абсолютно протилежне тому, що очікують від серпня добрі люди у різних країнах.

Що розпадається на низку завдань, які у сфері оборони поділяються на коротко-, середньо- та довгострокові. Якщо ми не маємо наміру померти десь восени — нам необхідно формулювати зрозумілі середньо- та довгострокові завдання.

Друге: там, де малюють завдання, його немає

Значення Рамштайна у нашому публічному просторі гіпертрофовано в неправильний бік. Це не щомісячний день відвідування неблагополучного сирітки доброчесними громадянами, де вони вручають йому подарунки. Мало озвучених подарунків — зрада!

Це працює трохи інакше.

Для початку розповім дуже грубо та спрощено про те, чим займається Міноборони.

Міноборони — вирішує військово-політичні завдання. Генштаб — військові. У спілкуванні з партнерами Міноборони пропонує певну послідовність чи комплекс військово-політичних завдань, які мають створити умови для вирішення військових завдань Генштабу.

Насправді це виглядає так. З початком повномасштабного вторгнення Росії ми розуміємо, що наша армія за короткий час закінчиться. Найнаочніший приклад — артилерія. Закінчаться снаряди, розбовтаються стовбури знарядь, артилерія замовкне.

Генштаб каже: щоб вирішити військове завдання щодо відбиття агресії, нам потрібно стільки-то такої артилерії.

Міноборони дивиться і бачить, що: 1) знарядь і снарядів радянського зразка в принципі мало й більше не буде; 2) навіть якщо ми вигрібаємо все, ми лише відтягнемо трагічний кінець.

Тому формулюється військово-політичне завдання: притягуючи радянську артилерію та снаряди, поки вони є, одночасно забезпечити перехід на гармати/калібри західних зразків.

Це зараз усі аплодують від "цезарів" та М109, а в березні довелося докласти чимало зусиль в Україні (!), щоб переконати у необхідності термінового переходу на 155-мм калібр. Бо це було нове та незвідане, далеко не всі підтримували.

Зрештою Міноборони почало вибудовувати таку низку військово-політичних завдань:

• забезпечити перехід на 155-мм калібр та отримати вказану Генштабом кількість знарядь (перехід запущено; первісний запит задоволений більш ніж повністю);
• забезпечити заміну низки калібрів радянського зразка на західні варіанти, насамперед — на 155-мм (у процесі; станом на 24.02 ми мали N знарядь калібру, який помре, бо 1) ми можемо виробити/купити стволи; 2) немає і не буде боєприпасів, бо їх нераціонально виробляти: повільно, за захмарною ціною тощо, що в сумі не вирішує завдання;
• запропонувати партнерам і реалізувати модель, щоб допомога надавалася не у вигляді деякої кількості стовбурів, а у вигляді organic unit'ів: коли, скажімо, артилерійський дивізіон надходить зі штатними БПЛА та контрбатарейними радарами (вже є мінімум 3 приклади, коли так воно і зроблено; результат — життєстверджувальний);
• запропонувати партнерам структурувати програми підтримки на коротко-, довго- та середньострокові. Щоб ми оперували не штуками стволів, а розуміли — до 1 серпня ЗСУ "набудуть певних здібностей", тобто будуть здатні вирішувати конкретні завдання (на цю тему йде діалог, зрушення є; коли всі програми записали в стовпчик і наклали на календар, стало зрозуміло, де дисбаланси);
• покласти в основу програм співпраці підхід, орієнтований виконання конкретних місій. Наприклад: розблокування портів — це комплексна місія, для її виконання потрібно вимірний та обчислюваний набір викруточок.
• тощо.

Ось така логіка дає відповідь на запитання: умовні 100/150/200 гармат це багато чи мало? Якщо дивитися на абсолютні цифри, до 200 гармат — це за європейськими мірками дуже багато. Дико багато. Якщо дивитися з погляду наших завдань — це дуже недостатньо.

Тому об'єктивно ми знаходимося в реальності, коли треба щиро дякувати партнерам. Вони багато зробили. Але водночас треба показувати реальну потребу, яка під час війни зростає. Багато і вкрай недостатньо — обидва твердження правильні в цьому випадку.

Третє: НАТО та Рамштайн — це різні формати

Так ось. Рамштайн — це формат, який виник завдяки лідерству США. На сьогодні там 50 країн. Цей формат дозволяє без зайвих формальностей вирішувати прикладні завдання.

На відміну від НАТО.

Цього разу було дуже наочно. Спочатку міністр оборони Олексій Резніков виступав перед міністрами оборони у форматі Рамштайн. А одразу після Рамштайна перед ними ж — у форматі НАТО.

І якщо в Рамштайні можна сказати: ці три залізяки їдуть сюди, тут із ними проводяться маніпуляції, тут навчається персонал, а ось тут вони потрапляють на фронт. Бо учасники формату об'єднані лідерською позицією Вашингтона (зокрема — персональною позицією міністра оборони Ллойда Остіна) та доброю волею. То в НАТО можна до посиніння вести цікавий діалог, який не закінчиться нічим, крім правильних слів.

Тому саміт НАТО цілком може виявитися для України пусткою. Днями я писав: міністр Резніков у статті для Atlantic Council окреслив, як цього уникнути — закласти в Стратегічну концепцію НАТО чітке бачення місця і ролі України з виходом на прикладні рішення на прикладі авіації та ППО/ПРО. Якщо цього не буде, НАТО лише підкреслить межі своїх можливостей на стратегічному рівні.

Рамштайн дає можливість домовитися про логіку та перетворити її на практику на короткій, середній і довгій дистанції. Лідер процесу (США) мають волю і ресурси, щоб драйвувати це все.

Але тут також потрібний діалог. Зокрема, на цьому етапі пріоритетом №1 стає підвищення ефективності використання допомоги. Вона точно не буде безлімітною.

Тому ідеї з органік-юнітами тощо — це все про підвищення ефективності. Бо немає кращого способу демотивувати тих, хто відриває від себе і тобі допомагає, ніж безладно використовувати допомогу (тому росіяни й інші противники України б'ють саме в цю точку).

У контексті лідерства також варто зазначити Британію та особисто міністра Бена Воллеса. Саме британці першими відсипали нам ПТРК у січні. Саме Воллес у березні ініціював скликання донорської конференції для України. Друга вже анонсована на серпень у Копенгагені (14 країн). Британія є суб'єктною, і це дуже важливо для України.

Усе це — дощечки того містка, який має допомогти нам вижити та перемогти.

Четверте: скільки дали і чого чекати

Тепер щодо конкретних підсумків. Дали, не дали, багато дали, мало дали...

Перше. Хочете аналізувати — геть емоції. Тоді буде видно факти. Наприклад, начальник ОКМШ генерал Марк Міллі заявив, що США підготували для України майже 1 000 фахівців на західну важку техніку, зокрема, 60 осіб — для хаймарсів. Для тих чотирьох одиниць, про передавання яких оголошено, це, м'яко кажучи, дуже багато. Якщо менше волати про те, що з хаймарсів потрібно буде відразу обстріляти Бєлгород, то цих 60 людей дуже швидко може стати мало. Час покаже.

Друге. За законами багатьох країн, рішення про виділення військової допомоги або ресурсів на оборону ухвалюються парламентами. Тому понятійно можна домовитися, але до затвердження парламентом заявляти некоректно, навіть якщо рішення гарантовано отримає підтримку.

Загалом ті позиції, які пройшли формальний цикл тверджень між 2 і 3 Рамштайнами, озвучені. Орієнтовний горизонт до кінця липня зрозумілий. Найближчими тижнями він почне проявлятися у рішеннях/заявах.

Звичайно, нам хочеться швидше і більше. Час вимірюється кров'ю наших солдат. І робота не припиняється жодної секунди. Але 50 країн, серед яких є глобальні, регіональні та локальні гравці зі своєю атмосферою, своїм внутрішнім порядком і зовнішніми конфліктами — це дуже непростий зоопарк, де потрібно знайти підходи. Процес склеювання рішень дуже складний.

На тлі загибелі наших людей і горя, далеко не всі можуть оцінити масштаб переходу, що відбувся. Навіть якщо завтра в Міноборони зміниться команда, ніхто не зможе сказати, що перехід на західні калібри неможливий. Тобто це той самий принцип інтеграції в НАТО де-факто.

Рух по логічному ланцюжку, який я дуже грубо і спрощено описав, забезпечить таку взаємну сумісність нашої армії із західними, що з військово-політичного та військового поглядів буде безглуздим непорозумінням тримати Україну у "відкритих дверях".

Джерело.