Прорахунок Путіна та його генералів. Фатальна помилка Росії
"На півночі Харківської області в прикордонні віщає російське радіо "Жизнь". Приблизно кожні 15 хвилин попса замовкає і хриплий голос починає переконувати слухачів "не допомагати українській армії". Пов'язує тяготи та поневіряння — власне з фактом збройного опору. Запевняє, що Україна втратила вбитими 170 тисяч солдат і закликає українців "вирватися з лап Зеленського". Щоразу це нас дуже веселить". Думка.
Росія пішла з цього регіону так само швидко, як і зайшла. Про її присутність нагадують лише підірвані мости, обстріли, радіо, що веде мовлення з Бєлгорода, і кинуті під час відступу шкільні підручники. Навіть за російськими законами вони вже незаконні: друкувалися влітку, а тому друкарня не встигла перефарбувати український південь у кольори російського прапора.
З першого дня війни Росія сподівалася, що зможе розколоти Україну. Вона намагалася вбивати клин між сходом і заходом. Між армією та політичним керівництвом.
Путін закликав українських генералів "брати владу в свої руки", а його пропагандисти журилися над долею киян, які "стогнуть під п'ятою галичан".
Москва так довго запевняла себе в штучності української держави, що й тепер продовжує сподіватися, що українські внутрішні паркани виявляться вищими за кріпосну стіну по периметру.
Коли з'ясувалося, що російську армію ніхто не вважає "визволителькою", вона перетворилася на "армію-вимагачку". Ракетні удари по інфраструктурі — це спроба взяти в заручники тил, щоб обміняти його благополуччя на переговори. Водночас — це все та ж спроба вбити клин між цивільним населенням та армією. Москва мріє про те, щоб українські обивателі сприймали відсутність світла та води як результат дій саме української армії. Мовляв, це вам "за кримський міст", "за Чорноморський флот" і "за Херсон".
Утім, глобальне російське нерозуміння природи української держави проявилось і тут. Ракетні удари мали зламати Україну, але ризикують лише згуртувати. Підміни не відбувається — і відповідальність за холод і темряву українські громадяни не поспішають покладати на успіхи власної армії. Замість внутрішніх окопів створюється загальний етичний контур. А повсюдність ракетних ударів дарує єдність долі прифронтовим регіонам і тим, що перебувають у глибокому тилу.
Ракетний терор замислювався як інструмент роз'єднання, але перетворився на свою протилежність. Я пам'ятаю, як на початку війни у багатьох містах увійшло у практику світломаскування. Тоді сенс його був не до кінця зрозумілий: надворі не сорокові роки минулого століття, літаки не скидають бомби на світлові плями, а ракети летять по координатах і траєкторіях. Ми ще жартували, що єдиний сенс такого — це дисципліна. Світломаскування і комендантська година як щовечірнє нагадування про війну.
З того моменту, як Росія почала бити по українських ТЕЦ, побутова світлодисципліна — у найширшому сенсі — набула практичного сенсу. Ринок комунальних послуг остаточно втратив ринкові закони. Звичку тринькати вже не вдасться виправдати готовністю оплачувати комунальні рахунки. Кіловат почав коштувати набагато дорожче, ніж прописано у платіжці. Готовність економити тепер перетворилася на тест на солідарність. Готовність допомагати сусідам — теж.
Десятиліттями Україна за інерцією сприймала Другу світову як "головну війну" власної історії. Її масштаби та повсюдність стирали межу між тилом і фронтом. Її тотальність народжувала різноманіття "сімейних історій" — які за всіх відмінностей мали між собою щось спільне. А тепер Росія робить все, щоб нинішня війна стала новою головною війною для України та українців.
Яким би аполітичним ти не був — складно сховатись у лакуну побутового комфорту, коли цієї лакуни нема. Якою б людиною світу ти себе не вважав — важко ігнорувати той факт, що тебе готові вбити за твоє громадянство.
Уже не потрібно шести рукостискань, щоб познайомитися із сім'єю загиблого солдата. Волонтерство перестало бути винятком, перетворившись натомість на правило.
Сотні тисяч солдат в окопах. Мільйони їхніх рідних у тилу без світла. У такій ситуації вже втрачає значення мова твоїх колискових та авторство книг у домашній бібліотеці. Відмінності стають другорядними, а минуле йде на периферію, коли настає час суб'єктного сьогодення. Росія зуміла поставити перед Україною найважливіші питання — і тепер здивовано спостерігає за тим, як жителі сусідньої країни дають на нього солідарні відповіді.
Утім, нічого дивного. Москва так довго переконувала себе у штучності української держави, що не вважала за потрібне її вивчати. Навіть досвід 2014 року не призвів до появи в Росії експертизи щодо українського питання. Кремль так і не навчився тверезо та без ідеологічної мішури оцінювати нашу країну. Україна в Росії вважалася чимось спочатку зрозумілим і нескладним, а тому родичі під Житомиром, прогулянки по Хрещатику чи відпочинок в Одесі вважалися перепусткою в експерти та вхідним квитком на телеканали. Зрештою гасла замінили аналіз, а шапкозакидування — експертизу.
Ймовірно, Москва може думати, що час продовжує працювати на неї. Що втома українського тилу накопичуватиметься. Що нинішня солідарність громадян підживлюється перемогами на фронті, а зимовий час може перетворити війну на позиційну. Що рано чи пізно протистояння ворогові та його агентам може змінитися цілком собі внутрішнім "полюванням на відьом". Ймовірно, Росія вважає нинішній агрегатний стан України винятком — і сподівається, що зосередженість поступиться місцем роздратуванню, а натхнення — апатії.
Буде помилкою дати їй переконатися у правильності такого прогнозу. Так, зима ризикує заморозити інтенсивність просування армії. Так, морози можуть сповільнити термін відновлення інфраструктури. "Цей дощ надовго", хоч би що нам казали торговці чудесами. На нас чекає найскладніша зима в нашій історії, але ж вона обіцяє стати найголовнішою зимою в нашій історії. Важливо просто не забувати, де ворог. Хоч би як цього домагалися диктори радіо "Жизнь".