Відповідь на стратегію Путіна. В Україні де-факто розпочинається нова хвиля мобілізації

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну станом на зараз можна розділити на декілька етапів: від бажаного "взять Київ за три дні" до реальної неспроможності взяття Бахмута за шість місяців".

На першому етапі російським командуванням планувалося за два тижні взяти щонайменше Київ, Харків, Чернігів, Суми, Миколаїв та Одесу. А то й усю лівобережну Україну. Цей етап завершився повним крахом на початку квітня, коли Миколаїв став фортецею на Півдні, а з-під Києва великому російському угрупованню довелося тікати.

Десь із травня росіяни перейшли до другого етапу, спрямованого на захоплення всієї Луганської та Донецької областей. Зрештою, спіткнулися на Бахмуті. Зважаючи на декілька ліній сильної української оборони на Донбасі, збудованих ще з 2015 року, поки задеклароване "звільнення Донбасу" не видається можливим.

Підняття ставок Путіна "референдумом" та "включенням чотирьох регіонів до складу Росії" не додало ані воєнних успіхів, ані мотивації його військовим. Зрештою, росіяни втекли з Херсона і мають досить непевні позиції в Запорізькій області.

Тому з 10 жовтня стратегія дещо змінилася і полягала у "заморозіть" українські міста, знищенні інфраструктури та перетворенні тієї української території, яку вони не зможуть завоювати, на непридатну для життя.

Після невдачі цього плану через ефективність української ППО та буквально подвигів енергетиків, ця стратегія теж тріщить по швах. До речі, нині, схоже, росіяни все ж планують зосередитись саме на столичному регіоні, Києві та області, аби максимально концентровано використовувати залишки ракетного потенціалу. Київ їм явно, як кістка в горлі, символ, який треба зламати.

Проте це поки призводить до посилення української ППО, і вже з початку весни ця стратегія буде неактуальною.

Росіянам конче потрібна нова стратегія. Навіть якщо вони кинуть усі свої сили з мобілізованих на лінію Бахмут — Вугледар, то максимум, чого досягнуть, це вгрузнуть у ще потужнішу лінію оборони в районі Костянтинівка — Слов'янськ — Дружківка — Краматорськ. І вони це розуміють.

Умовно, це певний глухий кут для росіян, оскільки розтяг військ ніяк не гарантує їм перемог. Напевно, звідси останні заяви Путіна про готовність "до діалогу" при "виконанні вимог" та визнанні всіх окупованих територій на зараз. Очевидно, що це буде відкинуто українською стороною.

Тому ймовірний варіант "розтягування" українських військ через можливий новий наступ на Харків, до якого, за словами генерала Мельника, росіяни можуть використати угруповання з понад 200 тис. мобілізованих. Там мотивації найбільше, оскільки обстріл складів у Бєлгороді та Шебекіно, а також вогневий контроль над трасою з Бєлгорода не дозволяє їм забезпечувати своє угруповання у Сватовому та Лисичанську.

Мої джерела кажуть, що ударне угруповання вони збирають і з Курської області у напрямку Сумської області. Дехто говорить про можливий наступ у районі Рівного чи навіть Києва, але, враховуючи, що з лютого там нарешті з'явилася лінія оборони, це здається малоймовірним, якщо, звісно, Лукашенко й надалі уникатиме залучення білоруських сил, приречених тут на роль смертників.

Значно ймовірніше виглядає нарощування угруповання в Запорізькій області. Тут постійні поставки з Криму і цей напрямок якраз небезпечний для росіян, оскільки український прорив у напрямку Мелітополя загрожує їм перерізанням сухопутного коридору до Криму. Тому там ситуація може бути найзапеклішою.

Все це про довгу війну. І її доля безпосередньо залежатиме від ресурсів. Ці ресурси — це люди та зброя. В Україні де-факто починається нова хвиля мобілізації, вона дуже потрібна. Ще потрібніша важка зброя. І достатні запаси снарядів. Це розуміють західні союзники, які фактично вже дали світло на постачання додаткових HIMARS, танків і САУ.

У Росії це також розуміють. Там значну частину економіки переводять на воєнні рейки, і заводи працюють на Уралі. Фактичним союзником, який постачає Росії зброю, є Іран, Москва намагається налагодити співпрацю з Китаєм, який досі зберігав нейтралітет.

Долю війни визначить інтелектуальність військових операцій, де з великим відривом генерал Залужний та Генштаб випереджає Суровікіна та Ко. А ще — вмотивованість війська. Це те, що дало нам фору на початку війни, що спонукало Захід до підтримки України і є головною складовою такої бажаної української перемоги.

І Захід, і Україна хотіли б закінчити війну до кінця 2023 року. Україну війна виснажує, українців убиває. А на Заході — в ЄС та США — у 2024 році вибори, і чинні політики воліли б йти на них із настроєм перемоги своєї політики у підтримці України. Тому рік, що почався, буде важким, але має всі шанси стати визначальним.

Джерело