Остання кривава пісня імперії. Які шанси на успіх у Путіна та Росії
"Якби не Майдан, зараз хтось із нас безнадійно партизанив би в Карпатах, інші б виїхали, треті б лежали в могилах. А весь цивілізований світ вітав би Путіна, який "відвернув гуманітарну катастрофу і врятував мільйони людей від нацизму". Бо історію пишуть переможці, хоч би як несправедливо це звучало. І саме нам доведеться її написати". Думка.
Історія втрати Криму — це не кілька тижнів у 2014 році, а 23 роки поспіль. Щобільше, це був тест-драйв технологій віджимання територій. Далі б ми шматочок за шматочком втратили все. Успіх кримської операції породив наступний етап вторгнення — не на Донбас, а на весь схід України, бо ми вже почали забувати про Харків і Дніпро навесні 2014 року. Далі мала бути Одеса. Але щось пішло не так — мікроскопічні залишки Збройних сил та спецпідрозділів поліції та СБУ та перша хвиля добровольців зупинили "російську весну".
Нинішня фаза війни — це остання кривава пісня імперії, яка зрозуміла, що шансів на повторення Криму 2014 року вже немає, а шанси на успіх військової операції тануть з кожним роком.
Україна віддавала свою державність поступово. Занепад інститутів, корупція, посилення фактичної влади кланів і олігархів ніби запрошували сильного сусіда взяти провалену країну (failed state) під крило. Білорусь — це ще не крайній випадок, тому що там є хитрий щур, що опирається. Янукович би не зміг так грати.
Майдан відвернув найбільшу смертельну загрозу, яка була нависла над Україною. Тому імперія вдалася до інших, відвертіших засобів.
Якби не Майдан, зараз хтось із нас безнадійно партизанив би в Карпатах, інші поїхали б, треті лежали б у могилах. А весь цивілізований світ вітав би Путіна, який відвернув гуманітарну катастрофу та врятував мільйони людей від нацизму. Бо історію пишуть переможці, хоч би як несправедливо це звучало. Тому у 2022 році російські танки стояли б у Вільнюсі, готуючись рвонути на Варшаву, а німецькі та польські політики та генерали кусали б лікті, бо нічим воювати. А американські виборці шукали б на карті Естонію, переконуючи одне одного, що хлопцям з Оклахоми та Огайо немає сенсу гинути за те, чого навіть на глобусі не видно, на іншому кінці земної кулі, тим паче, що Берлін і Париж лише висловлюють глибоке занепокоєння, згадуючи, що насправді Східна Європа разом із Балтією є традиційною російською сферою впливу, обіцяною ще у 1943 році, і треба почути Росію та дати їй можливість зберегти зони інтересів.
Підсумки
1. Поки ми будемо напівпроваленою державою зі слабкими інститутами, персоналістською владою, обмеженням свободи слова, корупцією, владою кланів і невільною економікою — ми під загрозою.
2. Ніхто нам за нас країну не зробить. Історію пишуть переможці. Можливо, Карфаген мав рацію у війні з Римом, але ми цього ніколи не дізнаємося, як ніколи б не дізналися наші нащадки (ті з них, хто вижив би) правду про страшну київську хунту, про наколоті апельсинки та відважних російських воїнів-інтернаціоналістів, які врятували братерський народ (а насправді один народ) від гуманітарної катастрофи. Зрештою, правду про Голодомор ми дізналися лише завдяки незалежності України — хоч би як ця пам'ять плекалася в деяких сім'ях, вона б не вижила за чотири покоління.
3. Крим може бути українським, лише якщо він буде кримськотатарським (і навпаки — він може бути кримськотатарським, лише якщо буде українським). Кримці — жива основа цієї землі, єдина сила, здатна повернути їй розквіт та порядок. Нехтування цим розумінням коштувало нам дорого.
4. І головне. Ніколи знову. Росія не загрожуватиме нам лише в одному випадку — коли припинить існування.