Мобілізація на марші. Що не так з військкоматами та навчальними центрами ЗСУ

Прослуживши вже 11 місяців у службі персоналу і весь цей час на власні очі спостерігаючи певні військові процеси, візьму на себе сміливість викласти свої думки з приводу кричучих недоліків системи кадрового забезпечення Збройних Сил України, а саме де паперові інструкції та процедури часів Другої світової дають лаг.

Шлях від громадянина до солдата станом на сьогодні зав'язаний на нормативці, яка не змінювалася вже 50-60 років. Розроблялася вона у ті далекі часи, коли Радянський Союз готувався до кидка на Ла-Манш, і, відповідно, включала майже виключно примусові елементи. Загальна логіка така: є чоловік, йому 18, він військовозобов'язаний. Його ставить на облік військкомат, далі закликає на строкову службу, далі він приходить зі служби і знову стає на облік, щоб у разі коли зелений свисток засвистить нагору, знову стати в ряди. Ключовим елементом цієї конструкції є нерозривний зв'язок громадянина з питанням військового обліку. Без урахування (і, відповідно, неминучої служби) ти не влаштуєшся на роботу, тобі не дадуть житло, і взагалі ця перешкода настільки велика, що нехтувати цим питанням міг лише невеликий відсоток маргіналів та злочинців.

Станом на зараз ситуація зовсім інша. Військкомат громадянину був не потрібен. Громадянин військкомату, в принципі, також — окрім як корумповано вирішити за облік, продати військовий квиток і таке інше. Якийсь специфічний ЦНАП, який просто є та й усе.

Як точку входу у війну їх ніколи не розглядали — цивільні взагалі собі такого уявити не могли, а ветерани-резервісти із зони АТО/ООС завжди підозрювали, що в кращому разі знайдуть на їхньому місці або розгублених чергових, або вирви (як за невеликими винятками і сталося).

Будь-які спроби держави налагодити системи електронного військового обліку нічим, крім попелу, так і не закінчилися — бо суспільство не розуміло можливості, а відповідальні особи не розуміли, як це зробити. Так воно все й залишилося — отримуємо вбрання на поповнення, йдемо до підвалу з паперовими картотеками, відбираємо по ВОСам, видаємо повістки, забираємо. Плюс хронічне недофінансування всього та вся. Коротше, лажа.

Потім почалася війна, яка остаточно зацементувала чинний порядок речей, додавши в нього ще величезні плани з мобілізації, які необхідно виконувати примусовим методом, що і викликає всі ці відоси з біганини від повісток і вересками в соцмережах.

Але розглянемо подальший шлях рекрута. Отримавши повістку, він проходить медогляд та вирушає у складі команд до навчальних центрів. Навчальні центри зараз, тобто "навчання", працюють екстерном і майже не мають навчальних потужностей. Грубо кажучи, для того, щоб чогось навчити людей, їх необхідно збирати в класах, тримати разом, використовувати навчальні посібники тощо. Все це потребує інфраструктури, яку постійно бомлять, і, зрозуміло, що сунути поповнення в казарми — погана ідея.

Далі з навчальних центрів потужно навчений особовий склад, більша частина якого пройшла десятиденний курс нарядів по кухні, розподіляється по військових частинах і найчастіше наступного дня прибуває до районів виконання завдань — бо люди надзвичайно потрібні і ніхто їх на ППД тримати не збирається.

Тобто весь процес включає в себе купу проблем. Мобілізують, щоб план забити, вчать, щоб план виконати, відправляють, щоб наряд на поповнення закрити.

Але знаєте що? З усім цим можна працювати на місці. Зляканий ворожою пропагандою (бо нашою я щось не бачу) чоловік після потрапляння до правильного бойового колективу вже через тиждень успішно косить ворога, а тямущий сержант за два заняття перетворює вчорашнього маминого пиріжка на чудового мінометника, який кладе по ікс-ігреку, як рука Господня.

Але. Все це можна робити із нормальними людьми. Неважливі стать, вік, умовний стан здоров'я, регіон проживання або рід занять. Все це лише чинники, адже якщо людина нормальна, то й солдат із неї буде нормальний. Взагалі, це називають "комплекс особистих морально-ділових якостей", але і так зрозуміло, що ок повинен бути нормальним. Не дебіл, не сцикун, не алкоголік, не наркоман, не злочинець, не гівномут, не істерик, не ідіот. Перераховувати "не" можна довго.

І ось тут величезна проблема. І її причина — дві ланки відбору, яким байдуже, бо не нам із ним служити. Проблемну людину видно відразу — і на етапі мобілізації, і в навчальному центрі. Але це нікого не стосується — наша справа зробити все, а далі хай розбираються в частинах. І виходить, що до людей, яким безпосередньо новоствореним солдатом управляти, він доходить безальтернативно, хоч вони його й не бачили!

Уявіть собі, що ви наймаєте людину на роботу, вам потрібний перукар. Ви звертаєтеся до рекрутингової агенції, просите перукаря і щоб він додатково пройшов курси перукарів. Вам надсилають механіка, який пройшов дуже погані курси оперних співаків. І на роботу ви його взяти зобов'язані, хоча він приїжджає п'яний, брудний і насамперед запитує, яка зарплата і де тут можна похмелитись. Ось це і є система армійського рекрутингу.

Поповнень все менше і вони дедалі гірші. В останніх партіях масово пішли такі персонажі, що інакше, як зрадою, це не назвеш. Хворі на хронічні захворювання, із залежностями, ментально нестабільні, мотивовані виключно вже завтра втекти до лікарні та отримувати зарплату. Третина мінімум — не відпрацює державі форму, яку вони наділи.

Що потрібно зробити? Змінити насамперед свідомість процесу на думці у великих начальників. Роботодавець — не Армія. Роботодавець — це конкретна військова частина. І відбирати і набирати людей вона має напряму, і ставитись до себе як до роботодавця. Понад те, військові частини повинні конкурувати між собою за рекрутів так само, як роботодавці конкурують за фахівців. Чинне положення це дозволяє, все що для цього потрібно зробити — це змінити саму парадигму комплектації. Припинити вважати захист Батьківщини покаранням для тих, хто вчасно не втік і почати вважати її тим, чим вона є ВАЖЛИВОЮ РОБОТОЮ в нинішній УКРАЇНІ. І відбирати на цю роботу так само, як і на інші. Тому що з логікою "набрати щоб що, навчити щоб як, запхати в посадку, про*бати позиції, відбивати вмиваючись юшкою, а потім дивитися відеозвернення" ми далеко не поїдемо.

Джерело