Вчителі патріоти та колаборанти. Як відновлювати освіту на деокупованих територіях

Однією з найскладніших проблем, з якими зіштовхнеться Україна після Перемоги, є відновлення системи освіти на деокупованих територіях.

Деякі з них, а саме Автономна республіка Крим і значні частини Донецької та Луганської областей, окуповані з 2014 р. Діти, які за рік мали б завершувати здобуття початкової освіти, народилися вже під час окупації. Можна лише здогадуватися, чому їх вчили протягом цього часу. Багато з них не лише не вивчали, але й ніколи не чули українську мову.

Друга частина — це території, окуповані переважно у лютому-березні минулого року. Це діти, які бачили війну, багато з них втратили батьків, друзів, домівки…

Протягом тривалого часу діти, що перебувають на тимчасово окупованих територіях, отримували свідомо викривлену інформацію про Україну, її цінності, історію, культуру, мистецтво. Як вирішувати складний комплекс проблем, повязаних з їх реінтеграцією до українського суспільства, незабаром будемо обговорювати у Комітеті Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.

Одним з головних завдань відновлення української освіти на деокупованих територіях, очевидно, має стати виховання повноцінних членів українського суспільства, яке обрало шлях європейської та євроатлантичної інтеграції. Цей вибір означає, що українське суспільство стає більш плюралістичним, толерантним, справедливим, солідарним, таким, де немає дискримінації, а жінки та чоловіки мають рівні права. В українському суспільстві все більш поширеними стають не вигадані російськими пропагандистами страшилки, а закріплені у Лісабонському договорі загальноєвропейські цінності — повага до людської гідності, свобода, демократія, рівність, верховенство права та повага до прав людини, включаючи права мешканців, учнів та студентів з деокупованих територій.

Для відновлення української освіти на деокупованих територіях потрібні патріотично налаштовані викладачі та адміністративний персонал, здатні зацікавити учнів та студентів, а не відштовхнути їх. Очевидно, що їм буде складно. Таких викладачів треба готувати заздалегідь. Їх треба вчити не лише предмету, який вони викладатимуть, але і спеціальним методам роботи з людьми, які мають серйозні психічні та фізичні травми. До речі, останнє актуально не лише для викладачів, що будуть працювати на деокупованих територіях.

З подібними проблемами буде стикатися кожен український викладач, де б він не працював. Але на сьогодні педагогічні університети, як правило, не передбачають таких курсів і результатів навчання в своїх освітніх програмах. Практично не пропонують їх і заклади післядипломної освіти та підвищення кваліфікації.

Говорячи про викладачів, неможливо обійти проблему співпраці декого з них з окупантами. Зрозуміло, що у кожної людини є свої життєві обставини. Але багато "педагогів" не лише викладали, але й активно впроваджували російські освітні стандарти і ідеологію "русского мира". Хтось добровільно співпрацював з окупаційною адміністрацією та російськими спецслужбами, інколи ще до початку окупації. А хтось співпрацював з українськими організаціями, які нелегально діяли на тимчасово окупованій території. Тому вирішувати питання про можливість та умови їхньої подальшої роботи в українській освіті треба буде індивідуально.

Важливим є вирішення проблеми визнання результатів навчання. Україна не визнає документи про освіту, освітні та професійні кваліфікації, видані невідомо ким на тимчасово окупованих територіях. Сьогодні там немає жодного закладу освіти, який би працював легально. Водночас, Україна визнає у певному порядку результати інформальної освіти (самоосвіти).

Цей порядок можна було б використовувати для часткового визнання результатів навчання учнів і студентів з деокупованих територій. Приміром, для результатів навчання з математики, природничих наук, інженерії, інформаційних технологій.

З іншого боку, багатьох результатів, необхідних для здобуття повних освітніх і професійних кваліфікацій, в багатьох учнів і студентів може не бути. Зокрема, це стосується усного і письмового спілкування українською мовою, громадянських компетентностей, результатів навчання з суспільних наук. Можна думати про присудження таким особам часткових кваліфікацій, підтверджених уповноваженими українськими органами. І надання їм можливості поступово за рахунок додаткового навчання здобути і повні кваліфікації.

Ще одна велика проблема — це мережа закладів освіти. Ми не маємо достовірної інформації про кількість знищених та пошкоджених закладів освіти на тимчасово окупованій території. Ми також не маємо достовірної інформації про те, скільки закладів у кожній громаді, кожному місті потрібно буде мати після деокупації, оскільки невідомо, скільки дорослих і дітей повернуться додому.

Досвід минулих війн свідчить, що буде багато дітей, що залишилися без батьків чи інших осіб, які могли б піклуватися за них. Хтось виїхав до інших регіонів України чи іноземних країн і встиг інтегруватися до нового життя. А хтось хотів би повернутися, але немає куди, бо вже немає ані дому, ані середовища, у якому людина жила.

Для когось критичним фактором може стати відсутність звичної роботи. Україні важко буде повернути тих, хто облаштувався на новому місці. Але для інших груп питання повернення буде тісно пов'язано з питаннями відновлення не лише освіти, але й економіки, соціальної інфраструктури, медицини, культури тощо. Від цього залежить, де і які заклади освіти треба будувати чи відновлювати, скільки і яких саме викладачів для роботи на деокупованих територіях треба готувати.

Очевидно, що питання відновлення української освіти на деокупованих територіях треба буде вирішувати разом із питаннями комплексного відновлення і розвитку цих територій, який з часом має трансформуватися в їх сталий розвиток. Тільки у цьому випадку випускники закладів освіти зможуть у майбутньому реалізувати свій потенціал.