Хто ми – зграя чи нація? Чому має навчити українців історія з єгипетською акулою
Масова радість у соцмережах щодо того, що акула з'їла росіянина в Єгипті — індикатор того, як українці переживають війну, вважає волонтер Геннадій Друзенко. Він нагадує, що ми ведемо війну за свободу та людяність
СИМПТОМ ЗГРАЇ. ЧАС БИТИ НА СПОЛОХ
Реакція на жахливу трагедію в Хугарді, коли акула зʼїла живцем росіянина на очах у батька, на жаль, свідчить, що росіяни як мінімум досягли однієї мети своєї "спецоперації" — змусили українців перетворитись на зграю.
Так, за останні 15,5 місяців путінська орда зробила нам дуже боляче. Вони вбили десятки тисяч українців. Покалічили — сотні тисяч. Змусили мільйони залишити батьківщину. Зруйнували сотні наших поселень. Перетворюють на пустелю колись квітучі поля та лани. Руйнують критичну інфраструктуру… Але головне — руйнують нашу людяність, випалюють напалмом ненависті дуже тендітний екстракт емпатії в наших серцях. Змушують їх камʼяніти…
Вірогідно, загиблий 23-річний Владімір Попов ніколи не воював проти українців, не був помічений в українофобії, навіть виїхав з Росії кілька місяців тому і останній час проживав в Єгипті. Він загинув на очах у власного батька жахливою смертю. Чому ж ми так радіємо, наче морський хижак зʼїв Пригожина чи самого Путіна? Звідки стільки мемчиків у стилі російської пропаганди? Чим перед нами завинив цей молодий ілюстратор з Архангельска? Тільки тим, що він росіянин?
Якщо цього достатньо, аби кепкувати та тішитись зі смерті людини, то чим ми відрізняємось від орди, яка вбиває нас і плюндрує нашу землю тільки тому, що ми українці?
На жаль, воюючи з драконом, дуже легко перетворитись на іншого дракона. Який відрізняється від ворога тільки кольором прапора, мовою та національним пантеоном. В якому людяна постать Шептицького губиться у тіні героїчного Бандери…
Реакція українців на загибель росіянина в далекій Хугарді – симптом нашого знелюднення, з яким потрібно щось робити. Бо бачити людину тільки в "своїх" і поголовно демонізувати "чужих" тільки через їхню національну (чи етнічну) приналежність, — це і є шлях "русского мира". І цей шлях дуже легкий. Бо ненавидіти легко — любити важко. Бути зграєю, яка загризає чужаків тільки через те, що вони чужаки, легко — важко бачити в людині насмперед людину і ставитись до неї так, як би ми хотіли, аби вона ставилась до нас.
Якщо ми претендуємо, що наша війна — це не просто війна української зграї проти російської зграї, а екзестенційний двобій за гідність, людяність і свободу, треба щось робити із "синдромом акули". Бо не згледімось і станемо неймовірно схожі на україномовних москалів з козацькими вусами та чубами…