Крик душі. Якщо Зеленський вимагає поваги від НАТО, то українці — від влади

Невчасно, напевно, але обурена, відчайдушна промова Зеленського до натовців підказала мені, що таку саму промову може прокричати будь-який українець українській владі. Я теж можу закричати раз на тридцять років.

Я теж вимагаю від своєї влади поваги.

Я хочу знати конкретні дати настання нормального життя. Замість загальних слів.

Хочу гласності та справедливості.

Я хочу знати, чому ці тьми кар'єристів, пройдисвітів, невігласів, що обсіли владу, виникають нізвідки, без дозволу, з-за спини.

Чому ніхто ніколи не обговорює їх спочатку зі мною і такими, як я?

Чому українці — гості в цьому "українському" світі, де незрозуміло хто встановлює незрозумілі правила?

Чому шлях до нормального справедливого життя нагадує нескінченне ПДЧ, що переписується кожною адміністрацією так, що вступ у це нормальне життя відкладається десятиліттями?

Повага. Ми заслужили повагу десятиліттями своєї роботи. Зрештою, це ми створювали нашу країну, годували себе, літніх людей і дітей. Якого хріна я маю терпіти суд наших "суддів" і повчання пройдисвітів, які пишуть мені закони?

Так, багато чого можна прокричати.

І, напевно, справедливо, що поки ми не можемо відповісти на ці запитання самим собі, нам ставитиме їх Європа й Атлантичний союз.

Так, я хотів би отримати гарантії безпеки від сильних дядечків із НАТО. Отримати мир.

Але чи будемо ми щасливі в мирній країні, де в жодного громадянина, як і раніше, не буде жодних гарантій безпеки і справедливості?

Джерело