Vogue помилився з фотографом. Чому скандальну обкладинку мав знімати українець
Головним недоліком дискусійної військової обкладинки українського Vogue є те, що фото робила людина, яка не має досвіду війни, вважає культурологиня Зоя Звиняцьківська. Вона впевнена — будь-який український фотограф упорався б із цим конкретним завданням краще.
Скажу і я щодо обкладинки Vogue, що присвячена двом рокам повномасштабного вторгнення — тобто це тематична обкладинка тематичного воєнного номера. Скажу як людина, яка прям от нещодавно читала лекцію "Мода під час війни" — ішлося про Другу світову. І, між іншим, досить багато йшлося в моїй лекції конкретно про британський Vogue, який на початку війни спеціальним рішенням їхнього Кабміну вирішено було не закривати, і він справно виходив щомісяця. Може ви не знаєте, але оцей воєнний британський Vogue — окрема тема і в історії модної преси, і модної фотографії. Щодо самого часопису — він спустився з гламурних небес на землю, що палала, і друкував поради, як перешити жакет, зробити зі спідниці дитячу сукню та правильно розпустити светр, щоб зв'язати з тих ниток новий. Щодо зображень: британський Vogue, зокрема, воєнних часів створив якісно новий тип модної зйомки — моделі вийшли зі студії на вулицю, що було досі нечувано, до того ж на вулицю без прикрас — широко відомі вогівські фотки на тлі зруйнованих будинків і в ситуації ВПО в селах. Це робили найгламурніші фотографи своєї епохи типу Сесіла Бітона — але знаєте що? Той самий Бітон водночас працював і військовим фотокором також. І от у цьому, як на мене, головна фішка.
Загалом я давно хотіла сказати про команду Vogue Ukraine і про те, як фантастично добре, у кращих своїх британських корпоративних традиціях поводився часопис із перших днів повномасштабного вторгнення. Матеріали про Бучу, страх і смерть, корисні поради для жінок, психологи — сайт Vоgue на повну використовував свій майданчик, щоб водночас бути корисним і розповісти світу правду про цю війну. Вони як ніхто з глянцю працювали на потреби нового воєнного життя. Тому логічним є їхній друкований номер до двох років повномасштабки, і я, звісно, придбала його як історичний раритет.
Але я хочу повернутися до обкладинки. Так, вона цікава, сучасна та трендова, але, як на мене, має кричущий недолік: її автор немає жодних внутрішніх уявлень про війну та, що гірше, жодних ідей — не про війну взагалі як явище, а конкретно про нашу, сучасну українську війну. Так, він приїхав у Київ, так, фіксери допомогли йому знайти "військову" локацію, але жоден фіксер не може вкласти тобі в голову розуміння того, що відбувається, якщо в тебе його з якихось причин нема.
Я не дарма згадала, що Сесіл Бітон був зокрема військовим кореспондентом. Він бачив війну та мав своє людське розуміння того, чим для нього особисто була війна — і зокрема жінка на війні. Це розуміння він і втілював у своїх фото. Якщо в тебе нема розуміння, ти йдеш по шляху war-exploitation.
Цей шлях — старий, як світ. Ерос і Танатос, жага життя в усіх його проявах на межі смерті. О так, насправді війна — це дуже сексі, якщо дивитися на неї під певним кутом і з безпечної відстані, і це, мабуть, ще з античності породило певну індустрію, із одного полюсу якої можна поставити якогось Аякса з тілом Патрокла (дуже й дуже сексуальним тілом), а з іншого — якусь Ельзу-вовчицю чи як там її в тому кіно звали.
Тендітні молоді сіськи на тлі з абстрактних хлопʼячих силуетів у хакі — не гірше й не краще за інші висловлювання на цю тему, достатньо сучасне, у міру цнотливе, у міру еротичне, трендова та вправна репліка загалом — знаєте, на війні гинуть молоді й гинуть у розквіті життя оце все. Зачот, я б сказала. Автор технічно відбувся Еросом і Танатосом, бо насправді йому, окрім цих загальних фраз, більше немає чого тут сказати. Як на мене, єдиний і непоправний фейл цієї в цілому трендової обкладинки — у тому, що фотограф — не український.
Бо наша війна народила низку наших питань. Ким є жінка на нашій війні? З одного боку, в нас нема "воєнної економіки" й жінки не стоять біля верстатів із ранку до ночі, як під час WWII. Із іншого — немає обов'язкового призову, як в Ізраїлі. Українська жінка на нашій українській війні: максимально вільна особа, яка сама обирає свою долю — може піти у військо та бути снайперкою, може бути волонтеркою, просто мамою, біженкою, культурною дипломаткою або гламурною кицею в київському ресторані. Для української жінки під час війни доступні майже все цивільні та військові ролі одночасно, і це цікавий феномен, контроверсійний, складний і часто драматичний. Власне, я до того, що тут є про що поговорити, зокрема мовою модної фотографії.
Не знаю, чому Vogue Ukraine, який не боявся зіпсувати свій гламурний імідж, публікуючи фотки закатованих із Бучі, тут пішов за стандартом і запросив для головної фотосесії іноземця. Чесно, будь-який український фотограф, який прожив ці 2 роки в Україні, був би кращий — бо йому є що сказати про цю війну. І про жінок на цій війні, раз уже ми тут опинилися в модному журналі та конче потребуємо жінку на фото.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.