Бойкотувати чи допомагати: що означають для України переговори Путіна й Алієва

SOCAR, "Газпром", емоції та гроші, що пахнуть

Отже, відбулася зустріч Путіна й Алієва. Наступного дня Азербайджанський SOCAR і російський "Газпром" підписують договір про розвиток "стратегічного партнерства". В Україні, звісно, набігає хвиля обурення.

Але давайте коротко пройдемося по пунктах, які пов'язані з цією темою. Отже:

• а) Договір на транзит російського газу територією України закінчується цього року (так, постачали!). Контракт укладено за принципом ship-or-pay, тобто він гарантував нам сумарно щонайменше 7 млрд доларів з 2019 по 2024 роки.
• б) З політичних мотивів, зрозуміло, що укладення нового контракту було б абсурдним. Але країнам ЄС необхідний газ.
• в) Наші партнери в Європейському Союзі говорять про азербайджанський газ в українській ГТС. І це, до речі, вперше з 2008 року (тоді був туркменський), коли "Газпром" може втратити монополію на свою трубу.
• г) Україна не проти купувати азербайджанський (за місцем видобутку) газ і для себе — власний видобуток може бути під питанням.
• д) В Азербайджані є єдиний продавець нафти і газу — це компанія Socar. Вона і тільки вона може укладати відповідні угоди.
• е) Путін летить до Азербайджану, де серед іншого тема зустрічі — якраз питання газу. Для Азербайджану це вигідно, оскільки дає можливість наростити поставки в ЄС (бо турецький маршрут обмежений за пропускною спроможністю). Водночас Алієв може дотиснути Путіна на поступки щодо вірменського питання і зменшення своєї присутності в регіоні. "За плечима" Алієва — Ердоган. Який теж зацікавлений і в газовій, і в "кавказькій" угодах. Бо Туреччина стає (як і Китай) покупцем "останньої надії" для Газпрому. Тобто може "тиснути за цінами". А російський газ через територію Туреччини йти й не переставав.
• д) Проблема газових домовленостей — фізичне походження газу. І тут є два варіанти: або "легалізувати російський" через викуп його "Сокаром". Або фізичні поставки. Але тут питання в роботі газопроводу Баку-Моздок-Єлець. Ця труба — у власності "Газпрому".
• д) Продавати азербайджанський газ в ЄС Socar може тільки після домовленостей із "Газпромом" (труба його).
• е) Азербайджан (і Туреччина), до речі, на цьому тлі дотиснули Путіна за кількома поступками та зробили залежним від себе. Зокрема щодо формату мирних угод Азербайджан-Вірменія.

Навіщо це Путіну? А в того теж є свій резон. Щодо газу. Якщо Азербайджан входить в Українську ГТС, то тимчасово його обсяги поставок на турецькому напрямку можуть впасти — швидко наростити видобуток не так просто. А це місце для російського газу. Тобто при виборі "0" через Україну і "***" через Туреччину з'являється опція "0" через Україну і "трохи більше ніж *** через Туреччину". Вигідно.

За проєкт "Північ-Південь" конфлікт РФ не потрібен. Потрібен коридор. Але Туреччина і Азербайджан близькі до завершення залізниці в обхід вірменської території (через Іран). Що дорожче, складніше, але прийнятно. РФ, намагаючись наполягати на праві ключового учасника, ризикує "випасти зі схеми" Зангезурського коридору. Тому погоджується на обмежену участь.

Ще один аспект, пов'язаний безпосередньо з Україною. Домовленості щодо газу потрібні Путіну, щоб продемонструвати, що РФ може бути (або, як у Росії кажуть, залишатися) надійним партнером ЄС у постачанні вуглеводнів. Участь у врегулюванні вірмено-азербайджанського конфлікту — демонстрація здатності бути адекватним і договороздатним учасником переговорів.

На цьому тлі російська пропаганда активно підхопила тему підриву "Північних потоків", підводячи європейських політиків до думки про непередбачуваність України як партнера. Паралельно російська пропаганда знову завела пісню про небажання України йти до мирних переговорів.

Але повернемося до теми договорів.

Азербайджан (і Туреччина) продавили реалізацію своїх інтересів і трохи посунули амбіції Кремля в регіоні.

Водночас в ЄС може піти азербайджанський (за місцем видобутку) газ, Україна отримає гроші за транзит і теж трохи його купить.

Для цього, на жаль, SOCAR і "Газпром" мають укласти низку угод. У чомусь схожих на ті, які підписав "Нафтогаз" щодо транзиту російського газу. Тільки в ролі "Нафтогазу" — транзитера — для азербайджанців виступає "Газпром".

Але у нас за фактом угод, природно, виникає хвиля "зради". Так, Азербайджан щодо газу працюватиме з РФ. Так само як і Туреччина працює з "Газпромом". Але є проблема — газ із Баку на вхід в українську ГТС повітрям не прилетить. А в трубі зацікавлені, зокрема, країни, які нам дають зброю і гроші на життя.

Та й щодо Туреччини, контракти з "Газпромом" не заважають нам працювати з Туреччиною, зокрема стосовно будівництва кораблів для ВМСУ.

Тобто, ми можемо працювати досить раціонально. Є досвід. І тут, у світлі останніх подій з'являється цікава опція для України.

Можна кричати: "Зрада!". А можна подумати як повернути ситуацію на свою користь. І тут варто згадати, що у нас із бензином у країні. Правильно, дефіцит. Возимо з країн, які роблять паливо, зокрема з російської нафти. Але паливо необхідне ЗСУ.

А імпорт завжди дорожчий за власний продукт.

До чого я?

Запропонувати тому ж SOCAR побудувати невеликий такий НПЗ на території України. І, наприклад, гарантувати (за дотримання цінових меж) викуп низки типів палива для ЗСУ. Наприклад, авіаційного палива, яке виробляють далеко не всі.

Мені скажуть, що Росія вдарить по цьому заводу? Хм. Сумнівно, оскільки РФ залежить від позиції Алієва та Ердогана. А це означає, є додаткова гарантія для такого маленького бізнесу. І гарантія палива для Сил оборони. І робочі місця. І податки.

Тобто, по розуму можна було б отримати актив, на який росіянам нападати поки що страшно, і частково розв'язати проблему з дефіцитом потрібного нам ресурсу.

Як ми будемо чинити? Покажуть найближчі місяці

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело