Чи потрібні офіцеру мізки: як припинити виховувати для ЗСУ радянських командирів

Зі зворотним зв’язком в армії дійсно проблеми. І ці проблеми є якраз тим справжнім радянським спадком.

У нас коли кажуть про "совок" в армії, часто мають на увазі якісь дуже дивні речі класу "тиграм м’яса не докладають" — типа бійця копати змусили, накричали чи видали завдання, яке той вважає беззмістовним і взагалі — "чому я". Таким людям було б цікаво опинитися, наприклад, в US Marine Corps, де совка ніколи не було, а така ж фігня на максималках.

Справжній же совок полягає в дещо інших речах. Наприклад, у тій самій відсутності зворотного зв’язку.

І ця проблема прямо випливає з радянських традицій підготовки офіцерського складу.

Спосіб підготування офіцерів у пострадянських військових вишах я б описав як тиранічний перфекціонізм. Всі ті ж вимоги, що й щодо солдатів, але ще більша прискіпливість. Все та ж ідеальна відповідність статутним вимогам, готовність завжди отримати по голові за найменший косяк і беззастережний страх перед керівництвом.

Стосовно солдатів це явище, хай огидне, колись мало на меті виховання людини, яка в критичний момент не думатиме, а виконуватиме наказ. Тому присутнє і в інших арміях світу — хоча зараз усе менше. Щодо офіцерів це не мало сенсу від самого початку — їхнє завдання в нормальних, нерадянських арміях, якраз думати й ухвалювати рішення.

Але головна проблема в тому, що тиранічний перфекціонізм не робить людину кращою.

Курсант у військовому виші завжди перебуває в умовах, в яких його можуть покарати. Вимог — мільйон, частина з них в певні моменти суперечить одна одній, всі не виконаєш. Командири це знають, командирам так зручно, адже завжди можна пояснити підлеглому, що той неправий і не впорається. Тож замість того, щоб розвивати свої навички військового та командира, курсант розвиває такі:

• запопадливість;
• переховування від керівництва на будь-якій місцевості;
• запобігання будь-яким ініціативам (що менше ти робиш, то менша ймовірність накосячити);
• вміння уникати відповідальності, перекладати її на інших, підроблювати документи та подавати значно ідеалізовану (чи взагалі вигадану) звітність.

Саме таким свіжоспечений кадровий офіцер приходить до ЗСУ.

Що ми маємо в наслідку? Безініціативних командирів, які панічно бояться "залетіти" в очах власного командування і які завжди пишуть у звітах тільки те, що воно хоче бачити.

А тепер уявімо, що всі звіти проходять багато етапів. Взводний, ротний, комбат, комбриг, ОТУ, ГШ… Поки документ дійде до найвищого командування, там вже буде така патока, що хоч кожному Героя давай, а від комбрига і вище — відразу два.

І це ламати треба ще на рівні виховання офіцера.

А, вибачте, просто направити генерала в окоп — ну ок, він побачить проблеми в одному конкретному окопі. Хоча, ймовірно, не побачить, бо я не вірю, що йому там не забезпечать стерильну чистоту.

Проблема потребує системних рішень, а не красивих жестів.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело