Як відновитися після обстрілу: Реакція на стрес, помилки і що може допомогти — власний досвід психолога

Реакція на стрес, мої помилки і те, що може допомогти. В неділю, на наступний день після ракетного обстрілу, що знищив у нас в селі половину вулиці, коли залунала тривога, я піймала себе на думці: "Боже, нехай просто це припиниться. Як завгодно. Нехай просто припиниться цей жах". І одразу собі сказала: стоп! Саме на це все й розраховано. Що ми будемо настільки виснажені, що згодні на все. Що будемо впевнені, що ми більше не витримаємо і не зможемо чинити опір. Ти просто виснажена і ще не опрацювала те, що пережила. Ти впораєшся.

Я вирішила розповісти про наш досвід переживання стресу, щоб можливо, було більш зрозуміло, що може відбуватись з нами та близькими. І в чому ми маємо бути уважними. Досвід – живий та чесний. Для мене важливо те, що я одночасно перебуваю в різних позиціях — того, хто переживає і реагує, хто усвідомлює досвід, стабілізує і пояснює іншим. Намагалась писати конкретне. Але текст великий.

Важливо пам’ятати, що реакції у всіх різні — немає шаблонів. І реакції та стани динамічні.

Сама подія — ракетний обстріл — була в ніч на неділю. Але ось тільки сьогодні у вівторок у мене з’явилась можливість структурувати думки. І сам досвід ще потребує опрацювання.

Наше безпечне місце — в коридорі між гаражем і підвалом. (Він непридатний для укриття). Ми з дітьми під час тривоги були там. В цей раз одна з ударних хвиль від влучання ракет прийшлася саме по стіні, де гараж. А хвиля від вибуху шахедів некритично пошкодила іншу сторону будинку.

• Зазвичай в екстремальних ситуаціях я мобілізуюсь. І я кажу, що мені не страшно — в цей раз було не просто страшно, жахливо. І я сама собі казала — це нормально. І дітям казала — нормально в цьому жаху боятись.

Пояснювала дітям і сусідам, що були на зв’язку, що тремтіння — це нормально. Так реагує тіло. Блювотиння, розлад шлунку, заїкання — нормальна реакція на стрес.

• Для мене було дивно, з одного боку, як швидко працює мозок, але із всієї величезної кількості практик, що у мене є в запасі — я пропонувала єдине (і те, що насправді працювало) — пити воду маленькими ковтками. Дихати разом зі мною. Торкатись тіла, щоб не втрачати з ним контакт.

Для себе відмітила, що так стискала зуби, що верхні зуби аж почали хитатись. Намагалась розслабити щелепи.

• Реакція на стрес дуже різна:

Одна дитина почервоніла, почала багато говорити, одразу описувала всі свої відчуття та всі події — вона відреагувала. З нею ми відпрацювали один з протоколів EMDR.

У другої дитини була інша реакція — блідність, мовчазність, заціпеніння. І мені важливо було підтримувати контакт та пропонувати дії. Хоч син та донька й самі – просили мене пити воду, зупиняли, коли я намагалась шукати кішку. Бо ще було небезпечно.

• Донька казала — я так хочу лаятись. Ми з сином "дали дозвіл" — та лайся на здоров'я. (Вона казала, що рус---ня козли та потвори). Але в листуванні з кимось з наших близьких, коли вона сказала ці слова — їй відповіли: ти маєш бути вищою за це, не уподобатись ворогам. Я сказала: можеш і цю людину послати. Тепер це буде нашим мемом.

В реакції на стрес — не можна соромити, виховувати!

• Дійсним відчуттям підтримки було те, що ми були в контакті із друзями та сусідами. Списувались. Це дійсно стабілізує. Потім, коли я аналізувала — відмітила — як важливо тримати контакт з кимось зовні. Хто поруч, але не з тобою в будинку.

Розгубилась, коли написала сусідка — Світлана, це у вас пожежа? Я бачу вогонь.

І ось тут я не знала, що швидко робити. Потрібно відпрацювати дії. Ми маємо тримати всередині можливі алгоритми дій.

Після відбою тривоги ми були настільки виснажені, що всі одразу заснули. Син пропонував побігти допомагати сусідам. Але в чаті написали, що там багато спеціалістів ДСНС. І ми, насправді, не могли.

В сам момент нам допомагали:

Дихання. Вода. Контакт із тілом. Контакт із іншими. Нормалізація та пояснення стану.

• Моєю помилкою було те, що я не написала одразу — що з нами все добре. Будинок начебто загально цілий.

Бо мені почали дзвонити ті, хто прочитав новини. Із турботи. І це було важливим і цінним. Але я так і не змогла поспати.

Відмітила собі — намагатись подбати про себе і дати інформацію іншим.

Поки діти спали, оглянула будинок. Зрозуміла, де найкритичніше. Що потрібно зробити негайно, бо це пов'язано з безпекою. Одразу мені дивом допомогли відшукати майстрів.

• Відмітила — виписати собі контакти тих, до кого можна звернутись швидко за допомогою.
• Коли діти прокинулись, син допомагав майстрам. І ми пішли до друзів доньки, що живуть на вулиці, що постраждала. Віднести іграшки — Обійняти і допомогти. Я не знаю, чи це було помилкою. Йти з дітьми цією вулицею. Потім донька казала: "я боюсь це пам'ятати. І не хочу забувати". Напевно, все ж таки це було моєю помилкою — не відновившись йти в місце болю.
• Але — те, що нам з дітьми допомогло — коли ми самі пропонували допомогу. У нас на вулиці багато літніх людей. Бути дієвими – відчувати, що можеш діяти — виводить зі стану безпомічності.
• Коли ремонтникам вдалось розблокувати гараж, дивом машина була не ушкоджена, ми вирішили поїздити. Ось ця можливість переміщення в просторі, можливість бачити людей, що виглядають "неушкодженими" — бо у нас в селі ми всі були в цей день "тінями" — теж була рятівним рішенням. Наче вдалось "змінити фокус".
• І ось після цього я вимкнулась. Фаза мобілізації змінилась.

Я вже не могла зв'язно говорити, зазвичай я дуже уважна і вдячна за всі коментарі. Дякую всім за турботу. Я не могла нікому відповідати. І, насправді, думки і зараз складно формулюються.

• Лише після того, як друзі запропонували привезти їжу, я пригадала, що ще не годувала дитину.

В таких ситуаціях потрібна тепла їжа! Пропонуйте, будь ласка, близьким привезти те, що вони б хотіли з’їсти.

Але будь ласка, пам’ятайте, що іноді є потреба в тому, щоб хтось був поруч. Просто мовчки. А іноді це навпаки — виснажує. Не ображайтесь, якщо вам відмовляють.

У мене пішло відреагування в слабкості і розфокусованості. І в тому, що я боялась відвести погляд від дітей. Контролювала постійно, щоб вони були в полі зору. У однієї дитини в головному болі та дратівливості, у іншої — в сонливості.

Навіть кішка їла замість 2 — чотири порції їжі. І не відходила від мене.

• У всіх нас дуже загострилась чутливість на всі сенсорні подразники.

Я просила всіх, хто хотів допомогти, не приїжджати. Не телефонувати.

Коли все ж приїхали друзі — привезли смаколиків — я розуміла, що мені складно підтримувати зоровий контакт, що я з кожним словом втрачаю сили.

І навіть вже вчора (я вчора ще примудрилась провести практикум — і це було, насправді, для мене особисто, правильною ідеєю. Бо я робила те, що є моєю ціннісною опорою, я на неї спиралась. Але це підсилило втому), коли приїхали родичі, я пояснювала — що кожен звук, доторк, питання, сигнал в телефоні, роблення комусь чаю — підсилює виснаження. Ми не "не раді їх бачити", ми просто не можемо бути в контакті.

І пояснювала дітям, що така чутливість, неможливість зосередитись, дратівливість — це нормально. Важливо дати нервовій системі час.

Сьогодні я пояснювала це сусідам, щоб зняти почуття провини в їх стосунках з близькими.

• На цій фазі для нас були допоміжні:

Дія. Допомога іншим. Якщо є сили, робити те, що є "несучою опорою" чи спати.

Відчепитись від себе.

І пам'ятати, що стан динамічний.

• Сьогодні у мене була фаза, коли я засинала на ходу, і балакучості — коли мені потрібно було виговорюватись. Але ті, кому я сказала, що не можу говорити — вже дбайливо мене не турбували :) Будь ласка, звіряйте стан своїх близьких — він змінюється і потреби теж.
• Ще сьогодні я зрозуміла: перед тим, як написати комусь повідомлення, варто заглянути до нього на сторінку. Щоб можливо, зрозуміти, чи доречне воно для цієї людини. Бо питання до мене вчора і сьогодні: що подивитись для спокійного вечора, де купити вашу книгу (яка точно є у всіх інтернет-магазинах). Запити про виїзд на інтерв’ю. Бажання поділитись чимось з життя іншої реальності може бути недоречним. Як і голосові повідомлення.
• Коли ти телефонуєш чи пишеш коментар — якщо людина вже розповідає про свій досвід, важливо не переривати її: "у мене теж таке було". Навіть, якщо було.

Сьогодні говорили з сусідкою про те, як люди зустрічаються. Розповідають один одному про те, що відбулося, і наче починають мірятись болем і руйнуванням.

У кожного з нас він свій і досвід свій.

І реакції свої. (І реакція на стрес може відрізнятись від тих, що я описала, бути відкладеною).

І всі важливі.

І дуже важлива щира турбота і питання — як ви, чим допомогти. Навіть, якщо скажеш — дякую, ми в нормі.

А ще — фіксація часу. Сьогодні я розмовляла з дитиною, сказала щось про подію, наче вона була ось-ось. Донька сказала: мама, сьогодні вівторок.

Нам важливо фіксувати, що час пройшов. Досвід вже в минулому. Сьогодні вечір вівторка.

Донька мені сказала: я зрозуміла, чому ти завжди, навіть коли ми сваримось, прощаєшся і кажеш що любиш. Я теж так робитиму. Бо невідомо, що може бути далі.

Я сьогодні думала, що ми — своїми досвідами, своєю стійкістю — стверджуємо життя. Нехай Життя нас береже. І ми впораємось!

Обіймаю, Родино! Як хочу Перемоги!

Джерело.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.