Реформа тарифної сітки: як зробити професію вчителя прибутковою

Кажуть, що вчитель — це свічка, яка згоряє, освічуючи шлях іншим. Гарна метафора, але чи маємо ми право вимагати від людини самоспалення в прямому, економічному сенсі?

Ми часто й натхненно розмовляємо про "людський капітал", "економіку знань", інвестиції в майбутнє та цифровізацію, забуваючи, що за кожним успішним стартапом, за кожним професійним військовим чи лікарем стоїть постать Вчителя. Проте сьогодні за лаштунками гучних гасел ховається гірка реальність: молодий педагог в Україні дедалі частіше нагадує "героя на межі бідності".

Давайте по суті: лише 10% вчительського складу сьогодні — це молоді педагоги. Чому талановита молодь обирає "сірий" ринок праці або релокацію в ІТ замість школи? Відповідь лежить у площині елементарної математики та фінансової спроможності держави.

Дебет з кредитом не сходиться: реальність вчительського гаманця

Головна проблема — це катастрофічний розрив між доходами в освіті та іншими секторами економіки. Подивіться на статистику за грудень 2025 року:

• середня зарплата по економіці: понад 30 тис. грн;
• сфера освіти: всього 14–16 тис. грн;
• державне управління: 34 тис. грн;
• будівництво: 23 тис. грн;
• ІТ-сектор: понад 65 тис. грн.

А тепер найболючіше — молодий вчитель без категорії. Його дохід фактично перебуває на межі виживання. Стартовий оклад у 8–9 тис. грн — це менше третини від середньої зарплати в країні. Це навіть не питання покликання, це питання економічної доцільності.

Нагадаю цифри, які я вже неодноразово озвучував: для того, щоб підняти зарплату вчителям хоча б до рівня 24–27 тис. грн, бюджету потрібно додатково приблизно 270 млрд грн на рік. Це величезний ресурс, який ми маємо шукати через детінізацію, боротьбу з контрабандою та податкову справедливість. Але без цього кроку ми просто "проїдаємо" наше майбутнє.

Системні вади, які ми маємо виправити:

1. Архаїчність Єдиної тарифної сітки (ЄТС). Різниця між розрядами є мізерною. Вона не стимулює до зростання, бо перехід на наступну сходинку додає до гаманця "копійки", які з’їдає інфляція.
2. Надбавки як "ручне управління". Сьогодні дохід вчителя — це конструктор із доплат за престижність, перевірку зошитів та класне керівництво. Це породжує нерівність між громадами: багата ТГ може доплатити, бідна — залишає вчителя на голій ставці.
3. Відсутність фінансового ліфта. В освіті ти чекаєш на гідну зарплату десятиліттями. Молодь не хоче чекати — вона хоче жити, створювати сім’ї та купувати житло сьогодні.

Ми не можемо і далі виїжджати на одному лише ентузіазмі. Необхідні конкретні кроки:

• радикальний перегляд стартового окладу. Вхід у професію має бути фінансово обґрунтованим. Людина з дипломом магістра не може отримувати менше, ніж некваліфікований персонал;
• реформа тарифної сітки. Зарплата має бути зрозумілою: високий оклад + бонус за результати (сертифікація, KPI), а не 20 дрібних надбавок, які залежать від настрою бухгалтера чи мера;
• iнвестиції в якість. Ми не можемо просто "розмазувати" бюджет тонким шаром. Потрібна підтримка саме тих, хто дає результат і готовий до інновацій.

Ми маємо створити таку модель, де робота вчителем буде почесною не лише на словах, а й у банківській виписці. Бо держава, яка економить на вчителях, згодом витрачатиме в рази більше на виплати з безробіття та правоохоронну систему. Якісна освіта — це податок на майбутнє, який ми зобов’язані сплатити.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.