Нервова ніч 2 червня: як метро рятує киян під час ракетних обстрілів
Багато киян перечікують масовані удари в метро — і в ніч на 2 червня їх там виявилося особливо багато, спрацював ефект від попередньої потужної атаки 24 травня. Серед них була культурологиня Зоя Звиняцьківська — з нею таке сталося вперше, і вона поділилася своїми враженнями.
Ця ніч у всіх минула по-різному: у багатьох, на жаль, не так спокійно, але це просто те, що було зі мною.
Складно повірити, але й на пʼятий рік повномасштабних обстрілів твого міста ти можеш щось робити вперше.
Сьогодні вперше спустилась в метро перед анонсованою атакою. Після минулої нерви вже не ті.
Тривоги ще не було, тільки попередження моніторів. Тихі, зосереджені люди купками сидять з котиками в переносках і спальниками перед метро на вулиці в сподіванні, що тривоги все ж не буде і не доведеться пішки спускатися найдовшим в місті ескалатором в найглибшу станцію. А може, просто залишають собі ці кілька неймовірних хвилин — київська ніч початку літа дивовижно прекрасна, ми з комендантською вже й забули, наскільки. Зелень, прохолода, зручна лавочка, тиша — нічний літній Київ — це дорогоцінне диво, отже, цей відкритий простір всією душею звично сприймається як дар, а не як загроза. Ще хвилину, будь ласка, ще одну, а раптом не буде. Ну шо, підемо? — приречено питає якийсь дідусь в своєї бабусі, і вони починають довгий спуск.
На вході поліція та працівники метро. В наших людей є дві основні інкарнації: галасливий неприємний дядько/тітка і уважна ввічлива людина, завжди готова допомогти. Це зазвичай одні й ті самі люди, просто в побутовому та екстремальному режимах. Вітаюсь на вході і чую у відповідь уважну ввічливість, яка зʼявляється під час реальних загроз. Люди вже перемкнулися.
Внизу така сама зосереджена тиша. Тут всі, включно з котиками, явно не вперше, у всіх є те, що їм треба — розкладний стілець, спальник, розкладачка чи навіть намет. Швидко знаходжу місце і лягаю, це надовго.
Періодично лунають якісь технічні оголошення, іноді вмикається ескалатор на підйом, підлога водночас вібрує, ви знали? Тепер я знаю) Велика зала, сферичний купол якої, при будівлі майже 60 років тому, здається, вирівнювали ще вручну, дає відчуття безпеки. Не чутно взагалі нічого, окрім звичних рухів підземного звіра метрополітена, він, як великий кит, ніколи не засинає. А я несподівано заснула в його череві.
4:45, відбій тривоги. В метро можна залишатись скільки завгодно, але за годину підуть потяги, і спати все одно буде вже не можна, отже ті, хто живуть поряд, збираються та йдуть додому — інші досинають, чекаючи на перший потяг. Добрі працівники метро увімкнули ескалатор на підйом.
Пʼята ранку, світанок. Під землею не чутно було нічого, звідси не видно диму згарищ — перед твоїми очами неймовірний київський світанок початку літа, віє приємний вітерець, усе рожеве, пахне акацією та ірисами. В "офігенії" пхаєшся додому зі своїми недоречними клумаками через цей шматочок раю, несеш із собою відчуття, що твоє місто заховало тебе і сховало в своєму тілі, як мати ненароджену дитинку.
Приходиш додому, за інерцією відкриваєш вікна. Заходиш в інтернет, читаєш про поранених і загиблих цієї ночі, про розтрощені будинки та лікарні. Ти думаєш щось таке: ти сховалась, ти зробила все правильно, ти знала, що вночі буде атака, і пішла в сховище і там перечекала. І ось атака минула, і ти знову вдома. Ти щось робиш, щось ще думаєш, довго стоїш у вікна. І в цей момент, вже білим днем, дуже швидко і несподівано по місту вдаряють "Циркони".
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.