Життя після обстрілів: як боротися зі стресом і безнадією

Про виснаження, тривогу та безнадію. Точніше, надію.

Сьогодні з різними людьми ми говорили про те, що, окрім виснаження після цієї ночі, навіть у тих, хто тримався, з’явилися тривога та безнадія.

Виснаження та підсилення тривоги — для нас більш очевидні, їх можна легше пояснити. Ми так багато знаємо вже про реакції на стрес і те, що нам може допомогти.

Але раніше було: я відчуваю небезпеку — мобілізуюсь і відновлююсь. Зараз частіше: я відчуваю небезпеку — мобілізуюсь і … водночас очікую наступної небезпеки.

Саме це також дуже виснажує. Не дає завершити цикл стресової реакції.

Тому найголовніше сьогодні і в подібні дні — не збільшувати навантаження. Бо сама ніч уже стала надзвичайним навантаженням. Якщо є можливість, варто не додавати того, що може ще більше стимулювати нервову систему і бути травматичним: новин, фото, складних рішень, суперечок.

Нам справді допомагають прості дії

Бо мозок постійно намагається передбачити, що буде далі.

Під час обстрілів світ стає непередбачуваним. Тому після них навіть такі прості речі, як почистити зуби, застелити ліжко, полити квіти чи протерти пил, стають для нервової системи сигналом: я хоч на щось можу впливати. У світі ще є щось, що відбувається так, як я очікую.

Якщо є сили й бажання, добре бути поруч із людьми. Просто мовчати поруч, побачити інших. Наші нервові системи співрегулюються. Нам дуже важливо знати, що десь поруч є свої.

Після таких ночей ми часто намагаємося швидко зібратися й діяти. У цьому багато сили. Але нам так важливо дати нервовій системі можливість завершити реакцію на пережите.

Смішно говорити українцям "ти маєш розслабитися". Ми можемо створювати лише мікровідновлення в періоди "достатньої безпеки".

Мені подобається, що за аналогією з висловом "достатньо хороша мама" іноді використовують і слова "достатня безпека". Це коли саме в цей момент загроза не є безпосередньою, і я можу дозволити нервовій системі хоча б трохи зменшити мобілізацію.

Ми не можемо зараз казати і в моменти без тривог — "я в безпеці". Наш мозок неможливо переконати в цьому. Але нам важливо знайти те, що є стійким, опорним попри небезпеку. Знаходити і відмічати моменти "достатньої безпеки", щоб нервова система встигала хоч трохи відновитися.

Наприклад: зараз я можу бути вдома, я п’ю теплий чай. Я знаю, де укриття чи моє умовно захищене місце. Я можу обійняти дитину, вона зі мною. Зараз я можу трохи полежати.

У нас в селі сьогодні довго не було електрики. Коли світло ввімкнули, це було як в часи блекаутів — наче повернення якоїсь невеличкої опори і вдячності.

Наше відчуття безнадії та тривоги,

що може проявлятися після обстрілів, пов'язане з тим, що після сильного стресу мозок тимчасово втрачає здатність уявляти майбутнє.

Особливо після таких ночей відчуття безнадії не обов'язково означає, що ми втратили надію як цінність. А лише те, що зараз майже всі ресурси були спрямовані на виживання своє і близьких. І ми знаємо, що це не останній досвід — знаємо, що це буде повторюватися. Не знаємо лише — коли. Ця невизначеність і знання теж виснажують.

Ще раз повторю — наше виснаження і відчуття невизначеності не означає, що ми втратили надію як цінність.

Я сьогодні думала, що якраз, коли на надію не вистачає сил, починає працювати Віра. В те, що для кожного з нас важливе і щире.

Нам потрібні малесенькі кроки, щоб дати нервовій системі і мозку хоч трохи видиху, опори. Відчуття "зараз", від нього ми зробимо крок у відчуття "завтра". У кожного вони свої.

Знаєте, я вчора вночі під час вибухів оплатила онлайн-курс із танців. Сьогодні мало бути перше заняття. Не було сил приєднуватись. Але те, що у мене є взагалі цей намір — саме зараз дає сил.

Сьогодні я мала поїхати до перукарки в сусіднє село. Вранці пишу їй: чи будуть у вас сили працювати? Може перенесемо? Вона відповіла: красу не можна переносити.

Я сиділа в кріслі, дивилась на себе в дзеркало, трохи себе жаліла, але думала, що це прекрасна година нічогонероблення, коли про тебе піклуються.

А ще — до нас сьогодні приїхали гості. Молода жінка при надії, яку я знала ще дитиною. Так було приємно чути, що вона хотіла перед пологами обійнятися зі мною. Вже скоро-скоро зустрінуть малюка. Вони приїхали з малесеньким песиком, який іноді стрибав їй на коліна і робив животику "лизь", уявляєте?

В цьому було стільки життя!

Я сьогодні хотіла написати допис про стан нервової системи і що може допомогти, коли ми водночас виснажені і перезбуджені, але не було сил. Зроблю днями, це важлива тема.

Я вірю в Життя. Нехай воно нас всіх захищає.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело