Ручна армія Путіна: чому ЗС РФ здатні вести війну в довгу і які в них недоліки
Британські аналітики з Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) поставили собі запитання: а чому Росія так довго зберігає здатність воювати в Україні, незважаючи на колосальні втрати? У результаті з’явився аналіз, у якому розкладено плюси й мінуси армії, яку Путін створив під себе.
Про природу та характер сучасної російської армії.
• Росія відносно швидко адаптується на тактичному та технологічному рівнях — і катастрофічно повільно на організаційному.
• З кінця 2024 року Росія створила розподілений ударний комплекс, об’єднавши дрони, далекобійні засоби та розвідку в режимі реального часу. Все це поступово зменшує залежність від авіації як основного засобу завдавання ударів.
• Росія активно використовує все, що дійсно працює. Вона досягла успіху в оснащенні військ завдяки адаптації цивільних технологій, а також інтеграції іранських і північнокорейських систем, які збільшили дальність і ефективність російських ударів.
• Так, російський підхід у меншій мірі робить ставку на максимальну точність кожного окремого засобу ураження, ніж західний. Але це й не є головною метою. Мета — масовість, насиченість, дешевизна та здатність постійно підтримувати високий темп застосування.
• Цей підхід має свої межі, і сьогодні Росія дедалі виразніше натрапляє на них: вона не здатна перетворити тактичні успіхи на повноцінний оперативний результат. І це пов’язано насамперед не з українським опором (анітрохи не применшуючи його значення), а з обмеженнями самої російської системи управління військами.
• Суть проблеми — жорстка вертикальна система командування та контролю, яка є ключовим моментом.
• Централізація ЗС РФ пояснюється не лише військовою логікою, а й політичними мотивами самого Путіна. Це армія, де ініціатива на нижчих рівнях сприймається вертикаллю влади радше як загроза, ніж як перевага.
• Жорсткість, неповороткість та відсутність ініціативи — це не проблема, яку потрібно виправити, а свідомо збережена властивість системи. Старших офіцерів заохочують за сумлінність і карають за самовільну ініціативу.
• Повільний цикл ухвалення рішень також не є випадковим — він має гарантувати, що армія залишиться повністю керованою і не перетвориться на самостійний політичний суб’єкт.
• У результаті виникає парадокс: зростання технічних можливостей ЗС РФ не перетворюється на оперативну злагодженість, а тим більше — на стратегічну перевагу.
• Одним із наслідків такої моделі управління стає відсутність повноцінного механізму передавання досвіду на низовому рівні. У Росії відсутній професійний сержантський корпус у західному розумінні — найнижчим штатним командним щаблем залишається лейтенант. У збройних силах НАТО саме сержантський склад є сполучною ланкою децентралізованого командування: він втілює задум офіцера в тактичні дії, забезпечує спадкоємність і накопичення бойового досвіду.
• Водночас російська армія продовжує навчатися й демонструє значний запас міцності та стійкості. У деяких аспектах це значною мірою заслуга ще радянської спадщини, а не якихось російських ноу-хау. Наприклад, залізнична логістика, яку у 2022 році багато хто вважав анахронізмом і очевидною вразливістю, на практиці довела свою життєздатність.
• Історично жодна армія не зазнавала фундаментальних організаційних змін під час великої війни. Римляни змінювалися між військовими кампаніями. Сучасні США також проводять глибокі реформи вже після завершення воєн, а не під час них.
• Іншими словами, доки триває великомасштабна війна, фундаментальні принципи російського командування та управління, найімовірніше, залишаться незмінними — для їхньої зміни немає ані необхідних умов, ані політичних передумов.
• Водночас Захід повинен усвідомити одну важливу річ: помилково оцінювати Росію виключно за західними критеріями ефективності та намагатися відповісти на питання, є вона сильною чи слабкою. Росія грає в іншу гру, де ключовими чинниками є не швидкість і точність, а витривалість, маса та готовність нести великі втрати.
• Це не означає, що Росія неминуче переможе у тривалій війні. Але її система набагато краще пристосована до тривалого ведення бойових дій, ніж це нерідко припускають західні аналітики.
• Тому, оцінюючи можливості Росії, важливо не втрачати з поля зору головне: здатність системи компенсувати втрати, переглядати тактику та продовжувати воювати роками, практично не зачіпаючи ту політичну вертикаль, яка водночас є джерелом її головних обмежень.
• Армія Росії — це система, яка вміє вчитися вибірково: у тих межах, які сама собі не дозволяє перевищити. Не тому, що не знає, як це зробити, а тому, що перевищення цих меж поставило б під загрозу саму політичну систему та владу Путіна.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.