Неiндефiкованi тiла вiйскових: катастрофа вiйни чи системний провал

Масштаб катастрофи з невпізнаними загиблими — це не лише наслідок жорстокості війни, а й вирок запізнілим управлінським рішенням. Україна воює з 2014 року, але базову інфраструктуру для ідентифікації держава почала системно будувати лише на п’ятому році повномасштабного вторгнення!

В Україні наразі обліковують майже 17 тисяч неідентифікованих тіл загиблих і людських решток. Серед них — наші захисники й цивільні, фрагментовані рештки після вибухів, а також передані під час репатріацій тіла окупантів.

Можна зрозуміти, що війна різко збільшила кількість складних судово-медичних випадків, навантаження на експертів і лабораторії (де дефіцит кадрів у системі МОЗ сягає 25%), а стан отриманих останків після обстрілів чи тривалого перебування в землі далеко не завжди дає змогу швидко встановити особу.

Але об'єктивними складнощами експертизи неможливо пояснити брак міжвідомчої координації. Головна причина затримок полягала не у відсутності технологій, а у відсутності єдиного цифрового поля: роками первинні дані з моргів не зіставлялися автоматично з цивільними базами та заявами родин, ізольовано залишаючись у різних відомчих архівах.

Парадокс обліку та наслідки системних затримок

Уніфікований порядок нумерації тіл та останків у нас запровадили лише у квітні 2025 року. А цифрові інструменти — "Кабінет слідчого" та "Кабінет МОЗ (СМЕ)", які дали змогу судово-медичним експертам напряму вносити інформацію про невпізнане тіло до профільного реєстру, з’явилися лише навесні та влітку 2026 року. Тобто лише на п'ятому році великої війни служба отримала нормальний механізм швидкого передавання даних про прикмети, татуювання та речі.

Тоді ж міжвідомчі групи почали спеціально повертатися до давно неідентифікованих останків і повторно їх досліджувати.

Результати такого перегляду в Одеському бюро судово-медичної експертизи шокують. Повторно дослідивши лише 77 випадків, фахівці змогли взяти відбитки пальців у 66 загиблих і одразу встановили 27 імен за паспортними базами. У 73 випадках вдалося вперше встановити стоматологічний профіль, а в п’яти мішках взагалі виявили змішані останки різних людей. Тобто розплутувати довелося не лише складні ДНК-збіги, а й елементарні помилки первинного сортування.

Це ілюструє глибоку проблему: йшлося не про надскладність молекулярного аналізу, а про якість первинного дослідження, маркування, сортування та використання вже наявних даних.

У судовій медицині це принципові речі. Помилка на етапі обліку або формування останків не виправляється просто ще одним аналізом ДНК. Вона означає неправильне зіставлення матеріалу, затягнуту ідентифікацію і, в найгіршому випадку, ризик передавання родині неповного тіла або фрагментів іншої людини.

Ілюзія "всемогутньої ДНК" та урок справи Назара Далецького

Міжнародна практика давно не зводить ідентифікацію виключно до генетики. Стандарти INTERPOL та ICMP передбачають зіставлення даних про людину за життя (ante-mortem) з усім комплексом відомостей, отриманих після смерті (post-mortem). Основними методами є ДНК, відбитки пальців і стоматологічні дані, а додатково враховуються татуювання, імпланти та індивідуальні анатомічні особливості.

У нас же надмірний пріоритет молекулярно-генетичних досліджень офіційно називався Уповноваженим з прав людини серед головних причин затягування ідентифікації. Замість швидкої звірки відбитків пальців чи стоматологічних даних через державні бази, поліція та судово-медична служба місяцями чекали виключно на результати ДНК-експертизи.

Історія військовослужбовця Назара Далецького продемонструвала небезпеку цього підходу в найстрашніший спосіб. На підставі генетичного збігу між ДНК-профілем останків та зразком матері слідчий ухвалив рішення про ідентифікацію, і родина поховала тіло. Попри те, що в експертному висновку містилася пряма рекомендація провести додаткове дослідження. Його знехтували на етапі ухвалення процесуального рішення. A 5 лютого 2026 року Назар повернувся живим із російського полону.

Лише після цього випадку МВС посилило стандарт: за відсутності прижиттєвого зразка самої людини тепер необхідні або зразки двох близьких родичів, або підтвердження двома різними генетичними методами. Це правильне рішення, але сам факт, що правило змінили після такої тяжкої помилки, ставить професійне завдання: необхідно оцінити надійність попередніх ідентифікацій, проведених за старим алгоритмом.

Фундаментальна прогалина: прижиттєві дані (Ante-Mortem)

Ще одна фундаментальна проблема — відсутність стандартизованої бази прижиттєвих ідентифікаційних даних (Ante-Mortem). Показовим є досвід США, де централізоване сховище еталонних ДНК-зразків військових функціонує ще з 1992 року, а кожен боєць обов’язково здає біометрію та медичні дані перед відправленням у зону бойових дій. В Україні ж цей процес досі не став цілісною та обов'язковою системою для кожного мобілізованого.

Проблему критично ускладнює міжвідомчий бар'єр. Ті прижиттєві дані, які все ж є у держави — матеріали ВЛК, опис особливих прикмет чи медичні картки із ТЦК та частин, — акумулюються в системах Міністерства оборони. Проте через гриф таємності та відсутність цифрової інтеграції Національна поліція та судово-медичні експерти роками не мали до них прямого доступу.

У результаті інформація, яка могла б ідентифікувати загиблого за кілька днів, залишається заблокованою у відомчих архівах МОУ. У той час, поки слідчі МВС місяцями вимагають її через паперові запити або змушені шукати ті самі дані через родичів.

Інфраструктура моргів та людський вимір

Не менш критичним залишається стан самої судово-медичної служби. Уповноважений з прав людини фіксував неналежні умови зберігання тіл, помилки під час їхнього видання та проблеми з обліком. МОЗ визнавало незадовільний стан частини моргів, вентиляції та інфраструктури, яка в окремих регіонах не ремонтувалася приблизно 30 років.

Ситуація з київським моргом на Оранжерейній, де через застарілу інфраструктуру та блекаути виникали проблеми зі збереженням останків, наочно показала: процес ідентифікації починається з поваги держави до тіла загиблого воїна.

Необхідність системного аудиту

Нарешті, лише на дванадцятому році війни, у нас починають латати прогалини: створюють спеціалізовані центри, запускають цифрові кабінети для поліції, згадують про дактилоскопію та відправляють старі справи на перегляд. Як це все рішення працюватиме на практиці — покаже час.

Але допустити 17 тисяч неідентифікованих останків — це катастрофа, яку більше неможливо списувати лише на жорстокість ворога чи масштаб боїв. Суспільство має чітко розрізняти об’єктивну складність війни та наслідки запізнілих управлінських рішень: відсутність міжвідомчої цифрової інтеграції, провал прижиттєвої біометрії та ігнорування роками розвитку необхідної інфраструктури.

Потрібен повний і незалежний аудит всього ланцюга ідентифікації — від моменту мобілізації бійця та збору його Ante-Mortem даних до передавання останків родині для гідного поховання. Це єдиний спосіб гарантувати, що кожен полеглий захисник буде повернутий додому під власним ім'ям, а не залишиться цифрою у статистиці невідомих.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.