США визнали Україну: у чому полягає головний підсумок візиту Віткоффа та Кушнера до Києва
Жодних проривів у процесі досягнення миру від візиту Віткоффа та Кушнера до Києва політичний аналітик Петро Олещук не очікує, але все ж відзначає один надзвичайно важливий наслідок. Здається, у США зрозуміли, що вести переговори про закінчення війни без України не має сенсу — і не побоялися приїхати до Зеленського, незважаючи на провокації Росії
Я так само, як і більшість українців, максимально скептично ставлюся до постатей Віткоффа та Кушнера — спецпредставників Трампа з питань переговорів між Росією та Україною. Але водночас не можу не відзначити достатньо серйозні зміни, які останнім часом спостерігаються в роботі цих переговорників.
Що я маю на увазі насамперед?
Раніше переговори за участю спочатку Віткоффа, а потім Віткоффа і Кушнера відбувалися фактично виключно у форматі посередництва між Трампом і Путіним, між російською та американською сторонами. Україна при цьому розглядалася радше як об’єкт.
Тобто схема виглядала приблизно так. Віткофф їде до Москви, зустрічається з російськими представниками, обідає, зустрічається з Путіним, вислуховує його побажання, після чого з усім цим повертається до Вашингтона. А далі починається тиск на Україну з вимогами погодитися на російські забаганки.
Не можна сказати, що зараз американці повністю відійшли від цієї схеми. Певні її ознаки ми й далі бачимо. Але водночас вони, схоже, нарешті визнали очевидний факт. Будь-які домовленості щодо завершення російсько-української війни можливі лише за участю України. Причому йдеться не просто про формальну присутність української сторони за столом переговорів, а про її серйозну участь у розробці кінцевих документів.
І це дуже суттєва зміна. Причому, очевидно, не стільки у свідомості самих Кушнера та Віткофа, скільки в підходах тих людей, які направляють їх на подібні переговори. І це, як на мене, дуже показово.
Не менш показовим є й те, як росіяни всіма силами намагалися запобігти цьому візиту. Я маю на увазі саме поїздку американських представників до Києва після відвідання Москви.
Навколо цього розгорнулася справжня інформаційна кампанія, яку підтримувала низка відомих ретрансляторів російської пропаганди, включно з тим самим Шарієм. Він прямо залякував Віткофа і Кушнера тим, що, мовляв, якщо вони поїдуть до Києва, то ніхто не зможе гарантувати їм безпеку, що тут триває "війна спецслужб" і взагалі все дуже страшно, а тому їхати не варто.
Ще перед тим, до оголошеного росіянами так званого обмеження обстрілів Києва, Росія масовано атакувала два основні київські аеропорти (Жуляни та Бориспіль). Причому у Жулянах було уражено два радянські літаки, які вже давно стояли там без руху. Тобто це виглядало як суто демонстративна акція, покликана показати неможливість використання аеропорту для візиту американської делегації.
Очевидно, у Москві розраховували, що, оскільки американські представники не надто люблять користуватися наземними альтернативами авіаційному транспорту, це стане ще одним аргументом для того, щоб вони до Києва не їхали.
Але вони поїхали.
Тому що навіть їм, вочевидь, стало зрозуміло: переговори і посередництво без реального залучення обох сторін — це достатньо абсурдна конструкція, яка просто не може бути основою для серйозного дипломатичного процесу.
І це справді суттєва зміна, яку ми зараз спостерігаємо в позиції адміністрації Трампа.
Чи означає все це запуск якогось нового переговорного процесу, здатного в осяжній перспективі привести до припинення війни? Тут у мене є серйозні сумніви.
Тому що глобально позиція Росії не змінилася. І хоча формально навіть Путін заявив, що переговори мають відбуватися між Росією та Україною. Тобто нібито опосередковано визнав суб’єктність України — це поки що зовсім не означає, що Росія реально готова визнати сам факт існування української держави.
А саме до цього, зрештою, і зводиться сьогодні ключова проблема переговорного процесу.
Питання не в тому, хто контролює ту чи іншу частину Донбасу. І навіть не в тому, які додаткові вимоги росіяни можуть висувати щодо російської мови в Україні. Ми прекрасно розуміємо, що і російська мова, і російська церква в Україні — це не про те, що насправді хвилює російське керівництво. Йдеться про бажання отримати юридично закріплені важелі впливу, за допомогою яких можна було б обмежувати український суверенітет, а згодом перетворити це обмеження на поступовий демонтаж української держави.
І саме це питання залишається ключовим.
Очевидно, що доти, доки російський режим не опиниться в умовах, за яких він більше не зможе думати про демонтаж української держави і буде змушений перейматися зовсім іншими проблемами, говорити про справді успішний і перспективний дипломатичний процес навряд чи доводиться. І це теж факт, який, думаю, нам усім варто визнавати.
Тому на цей момент можна говорити про два основні наслідки візиту Віткофа та Кушнера до Києва.
Перший — це, схоже, нарешті визнання американською стороною того, що без урахування позиції України жодна реальна переговорна перспектива неможлива.
Другий — це тимчасове припинення безкінечного марафону обстрілів української столиці, який фактично тривав понад тиждень.
На цей момент це, як на мене, два головні висновки і два найбільш очевидні наслідки того, що відбулося.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.