Польський серіал "Лялька": навіщо Netflix подарував класиці щасливий фінал

Для польської культури роман про багатого купця, який закохався без взаємності в молоду вродливу аристократку, але так і не став своїм у варшавському вищому світі — щось на кшталт священної корови. Саме прізвище головного героя книжки, Станіслава Вокульського, стало в Польщі майже синонімом прогресивного капіталіста.

Частина поляків не може пробачити авторам серіалу, що вони перетворили класичний текст на пікантний детектив із убивствами й фінансовими аферами, додали трагічній історії комерційно привабливого хепі-енду, а від широкої панорами суспільно-політичного життя Польщі другої половини XIX століття взагалі майже нічого не залишилося.

Щось схоже шість років тому українські кінематографісти зробили з "Кайдашевою сім’єю" класика Івана Нечуя-Левицького. Шоуранерка серіалу "Спіймати Кайдаша" Наталка Ворожбит свідомо перенесла дію в 2005–2014 роки, додала Майдан, війну з Росією, нових персонажів і нові стосунки між ними. У підсумку текст зі шкільної програми заговорив про людей сьогодення — як і має бути в ідеальній екранізації класики.

І хоча культурне значення "Ляльки" в Польщі та "Кайдашевої сім’ї" в Україні все-таки не однакове, скандал виявився не менш гучним. Головна претензія була не до самого експерименту з класикою, а до того, якою саме постає Україна в серіалі. Комусь подобалася впізнаваність персонажів і жива розмовна мова. Інші закидали творцям, що українське село в серіалі звели до пияцтва, побутового насильства й суржику, причому саме мовне питання виявилося найболючішим.

Тобто в обох випадках дискусія про екранізацію швидко перетворюється на суперечку про те, чи подобається нації власне відображення в дзеркалі осучасненої класики. Письменник — рок-зірка Сергій Жадан тоді був одним із найтверезіших голосів у цій дискусії. В одному з інтерв’ю він сказав: якщо знайти правильну інтонацію, про класику можна — і треба! — говорити сучасною мовою.

Але повернімося до польського серіалу. Він справді дуже хвацько закручений — на відміну від надто докладної 12-годинної канонічної "Ляльки" 1978 року. Мене ж найбільше здивувало, наскільки нахабно творці переписали фінал.

У романі Болеслава Пруса сама епоха й суспільне середовище прирікають головних героїв на поразку: станові умовності другої половини XIX століття майже не залишають їм вибору. Нова екранізація, навпаки, пропонує хепі-енд, у якому всі, хто на це заслужив, отримують другий шанс — і можливість нарешті жити так, як хотіли.

Звісно ж, як колись саркастично зауважив класик американського кіно Мартін Скорсезе, якщо у фіналі головні герої, взявшись за руки, підуть у захід сонця, це напевно додасть до касових зборів фільму ще вісім–десять мільйонів. Але коли російські культуртрегери вже тиждень без упину гатять по моїй багатостраждальній Солом’янці ракетами й дронами всіх можливих типів, хепі-енд "Ляльки" потішив мене просто неймовірно.

У такі моменти життя горезвісний щасливий фінал не сприймається як жалюгідна втеча від реальності. Навпаки, хай і ненадовго, він повертає відчуття, що обставини не всесильні, долю можна переграти, помилку — виправити, а життя — почати спочатку. Тобто, якщо висловлюватися науковою мовою, хепі-енд має виражений терапевтичний ефект. А мовою доказової медицини — просто показаний до застосування.

І якщо Netflix дозволив собі переписати долю Вокульського й Ленцької, то чому б не влаштувати таку саме терапію іншим великим нещасливим фіналам?

Невже вам ніколи не хотілося, щоб у "Мостах округу Медісон" Франческа все ж сіла в машину до Роберта й поїхала з ним? 1965 року, коли розгортались події роману Роберта Джеймса Воллера, відмова від кохання заради родини сприймалася як шляхетна самопожертва. Сьогодні очевидно, що сучасна жінка не зобов’язана до кінця життя залишатися в нещасливому шлюбі лише тому, що колись зробила цей вибір. Тут достатньо лише відчинити дверцята автомобіля — і мораль усієї історії змінюється.

Продовжмо цю захопливу гру: чому б не дати Ромео і Джульєтті ще хоча б пів години життя? Родини від них відмовляються, і тепер їм самим доведеться з’ясувати, чи витримає їхнє абсолютне кохання оренду житла, побут і дорослішання. А якби Емма Боварі не померла від миш’яку, а пережила банкрутство, ганьбу й крах усіх романтичних фантазій, вона, можливо, нарешті зрозуміла б: реальне життя зовсім не зобов’язане відповідати літературі.

Отже, рецепт простий: скасовуємо неминучість фіналу й дивимося, що буде з героями далі. Для профілактики рекомендую застосовувати цей метод щонайменше до однієї великої книжки тричі на день після їди. Протипоказань наразі не виявлено.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.