Від Гітлера до Путіна: як "Великий диктатор" Чапліна вчить нас сміятися з тирана без самообману

Як стверджують психологи, сміх повертає людині контроль над тим, що її лякає. Хоча особисто мені більше подобається формулювання Умберто Еко з роману «Ім’я рози»: сміх вбиває страх.

Ми чотири з половиною роки сміємося з Путіна, російської армії, «аналоговнєт» і феєричних провалів кремлівської пропаганди. Так, меми не знищують російських ракет — от просто зараз, поки я це пишу, щось вибухнуло за вікном, отже, скоро знову не буде світла. Але моє дещо «чорне» почуття гумору, яке так засмучувало мою маму, не дає занепасти духом. Подумаєш, усього лише черговий маленький кінець світу.

Меми перетворюють образ ворога, який має лякати, на об’єкт глузування. Саме це робить Чаплін у «Великому диктаторі»: позбавляє Гітлера величі. Диктатор має справляти враження постаті історичного масштабу, наділеної майже надлюдською силою. Натомість Чаплін перетворює його на безглуздого чоловічка з курйозними звичками, сміховинними слабкостями й гротескними жестами. Чаплін зводить гітлерівську риторику до тарабарщини, паради — до фарсу, а мрію про світове панування — до танцю з надувним глобусом.

Як і кожен геній, Чаплін зумів побачити суть раніше за інших сучасників: диктатура — це всього лише театр. І Чаплін робить із виставою гітлерівської влади найнебезпечніше для будь-якої постановки — оголює її умовність. Він пародіює голос, жестикуляцію, уніформу й культ тіла вождя, а його промови перетворює на безглуздий набір звуків. Його Гінкель страшний і смішний водночас саме тому, що диктатура вимагає від громадян щиро вірити в політичну виставу. Гінкель — клоун. Але для мільйонів загиблих на полях Другої світової війни Гітлер клоуном не був.

Через чверть століття сам Чаплін окреслив межі власної сатири. В автобіографії 1964 року він писав, що якби під час зйомок знав про масштаби нацистських злочинів і про те, що відбувалося в концтаборах, то не зміг би сміятися з «убивчого безумства нацистів».

Але сьогодні ми вже знаємо про Путіна те, чого Чаплін у 1940-му ще не знав про Гітлера. Ми сміємося вже після всього, що дізналися про жахи російської окупації в Бучі й Маріуполі, сміємося під виття сирен і гуркіт ракет, чудово розуміючи, що за будь-яким приводом для жарту може стояти зовсім не смішна реальність, у якій просто зараз хтось згорає живцем під завалами власного будинку.

Де межа між тим, щоб перестати боятися ворога, і тим, щоб перестати сприймати його всерйоз? Одна річ — сміятися з російської пропаганди, військових провалів і нескінченної безглуздості офіціозу. І зовсім інша — непомітно для самих себе почати сприймати Росію як збіговисько ідіотів, які ні на що не здатні.

Проблема виникає тоді, коли ми самі починаємо вірити у створену нами карикатуру на ворога. Російська армія може виглядати безглуздо й водночас залишатися смертельно небезпечною, а пропаганда — бути примітивною, але дієвою. Сміятися з ворога можна скільки завгодно, але не можна брати власні жарти за розвіддані. В ідеальному світі сміх і тверезе сприйняття реальності мають не підміняти, а доповнювати одне одного.

Насамкінець не можна не згадати майже борхесівські рими в біографіях Гітлера й Чапліна. Обидва народилися у квітні 1889 року з різницею лише в чотири дні й згодом стали двома зовсім різними, але однаково впізнаваними обличчями нової масової епохи. Навіть знамениті вуса зробили їх майже візуальними двійниками — причому Чаплін почав носити свої Тoothbrush moustache в образі Маленького волоцюги задовго до фюрера.

Але справжня рима між ними глибша за зовнішню схожість. І Чаплін, і Гітлер чудово розуміли силу жесту, образу й видовища, вміли працювати з величезною аудиторією та перетворювати власну постать на символ. Тільки використовували цю владу над людською уявою зовсім по-різному. У цьому сенсі «Великого диктатора» можна розглядати як зіткнення двох способів керувати масовою свідомістю. Диктатура вимагає, щоб людина дивилася на вождя знизу вгору й боялася. А комедія пропонує поглянути на того самого вождя збоку — і раптом побачити, наскільки він безглуздий.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.