Привид Ялти. Чи може Україна стати "сакральною жертвою" за нового поділу Європи

Мова ультиматумів

Перший раунд відбувся 10 січня 2022 року у Швейцарії між представниками США та РФ. Вашингтон представляла заступниця держсекретаря Венді Шерман, Москву — заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков. Формат — діалог зі стратегічної стабільності та пошуків шляхів деескалації в Європі. Він став логічним продовженням двох грудневих телефонних розмов між президентами Джо Байденом та Володимиром Путіним. Вони домовилися про двосторонні консультації, але згодом з’ясувалося, що особисто у них участі не братимуть, що залишило сторонам поле для маневру на випадок повного провалу.

"Росія завжди була зацікавлена, аби її пропозиції щодо гарантій безпеки були вислухані саме Вашингтоном. Москва є жертвою власних конс­пірологічних теорій, що за всіма процесами у світі стоїть Америка, тому треба розмовляти з нею. І вона таку розмову отримала", — говорить Володимир Дубовик, дирек­тор Цент­ру міжнародних дослід­жень. Він переконує: США ніколи не відмовлялись від діалогу з РФ, це Росія шукала зручний момент для початку таких. І саме тому протягом листопада-грудня Москва, використовуючи загрозу ескалації в Україні, створила умови для виходу на перемовини з різкими вимогами.

Про що говорили у Женеві, можна лише здогадуватися — перемовини тривали за зачиненими дверима. За словами ексголови МЗС Павла Клімкіна, люди, які проводили перемовини, мали чіткі інструкції, тож дві сторони обмінялися лише ультиматумами, рішення годі було й чекати.

Росія була агресивною та зухвалою. Зокрема, Рябков заявив, що НАТО час "збирати манатки й вирушати на рубежі 1997 року". Щоправда, після майже восьмигодинної розмови представник РФ став трохи дипломатичнішим. Він сказав, що перемовини були складними, але конкретними, Кремль залишає незмінною свою позицію (вимагає від США виконання трьох умов: правових гарантій нерозширення НАТО, нерозміщення біля російських кордонів ударних засобів, що можуть вражати цілі на її території, відмову альянсу від допомоги країнам, які стали членами після 1997 року), але у Москві розуміють, що перемовини — це "компроміси та баланс інтересів".

Як зазначають експерти, Росія спробувала нав’язати ідею ­Ялти-2, розподіливши сфери впливу у Європі. Вона фактично діє у парадигмі 1980-х, реаліях холодної війни. Москва веде перемовини з Вашингтоном, бо вважає, що саме США вирішують все у НАТО, вона не сприймає альянс як союз рівних держав. У той же час відкидає думку, що основну боротьбу за світове лідерство США ведуть не з Росією, а з Китаєм, військовий та економічний потенціал якого значно більше загрожує інтересам Заходу. При цьому Росія думає, що у неї є кілька козирів. Перший — багатовекторність. РФ впливає на міграційну кризу у Білорусі, реструктуризацію режимів у Білорусі та Казахстані, створює військову загрозу на кордоні з Україною, причетна до енергетичної кризи у Європі. І що для неї найважливіше, зрозуміти важко. Другий козир — непередбачуваність та хаотичність. У той час як демократичні країни, зокрема США, не можуть собі дозволити спонтанні та різки рухи, Росія — так. Наприклад, напад на Україну за кілька днів цілком можливий.

Умовно відчинені

Позицію США експерти бачили більш упевненою та зваженою. По-перше, за кілька днів до початку перемовин в американських медіа з’явились заяви політиків про те, до яких дій можуть вдатися США у разі вторгнення в Україну. Зазвичай такі меседжі зберігають до початку перемовин. Розповсюдження напередодні говорить про те, що м’яч на боці США, і їм є чим тиснути на РФ. США свідомо підвищували ставки. По-друге, характер риторики Рябкова ввечері 10 січня свідчить, що такий тиск Росія відчула. Після зустрічі Шерман сказала, що США виступають за взаємність у діалозі з Москвою, залишатимуть двері НАТО відчиненими, а про Україну не говоритимуть без участі Києва.

"Можливо, деякі пропозиції Вашингтона й зацікавили Москву, наприклад, щодо взаємного конт­ролю ракетних систем у Європі та прозорості військових навчань. А ось питання розширення НАТО та територіальної цілісності України були непорушними", — упевнена Ганна Шелест, директорка програми безпекових студій "Української призми".

Зрозуміло, що російські вимоги неприйнятні для США та НАТО. Але наразі альянс і Вашингтон вирішили вести бесіди з Кремлем, аби краще розуміти позиції один одного. Росія ж намагається висунути найвищі вимоги, а потім вдати, що шукає компроміс, вигідний для неї.

"Росії важливо триматися своєї програми максимум. І не знаю, чи буде достатньо Кремлю, якщо США на словах скажуть, що Україна і так не має жодних перспектив найближчим часом потрапити до НАТО, чи він надалі вимагатиме формального договору про позаблоковість, — продовжує Дубовик. — Росія багато років і так успішно надсилає сигнал європейським країнам, мовляв, якщо ви наближаєте Україну до членства, то матимете проблеми з нами. Це спрацювало 2008 року у Бухаресті, і 2014-го. Ще більше працює зараз. Градус ескалації підвищується, аби багато держав — членів НАТО навіть в кошмарному сні не могли уявити, що вони підтримують ідею не те що вступу України у НАТО, а навіть надання ПДЧ. Навіть якщо публічно ми чуємо, що двері НАТО відкриті, а Росія не має права обмежувати".

"Намагання не запрошувати ЄС до перемовин — ініціатива Росії, — продовжує Ганна Шелест. — По-перше, Москва ніколи серйозно не сприймала ЄС, вважала цю організацію суто економічною. Зрозуміло, що в останній час це не відповідає дійсності. По-друге, для Росії єдність ЄС — це найгірше, що може бути. Недарма з українського питання РФ намагалась говорити з кожною країною окремо. Але у ЄС є чітка позиція, а безпекові питання в останні два роки опинилися на його порядку денному — все частіше чутно про стратегічну автономію Європи. І коли зараз Росія знову намагається обговорювати безпеку у Європі без Європи, це іміджево, політично, психологічно серйозно б’є по європейських столицях".

Стриманість України

Україні, на думку експертів, у питаннях відсічі російської агресії на дипломатичному рівні не вистачає ініціативи, всі консультації з союзниками відбуваються за їх запрошенням. Стратегія Офісу президента та української дипломатії — реагувати на події останніми, тобто коментувати вже наслідки.

"Було б добре, аби український голос було також чутно у перемовинах. Український представник мав би бути присутній, навіть якщо не долучений для перемовин, але кулуарно намагався доносити нашу позицію американцям. Натомість з нашої сторони не було чутно новин про те, що відбувається у Женеві, з чим ми підходимо до перемовин у рамках ОБСЄ", — зазначає Олександр Мусієнко, політолог. Він переконаний, що Україна має активніше говорити про своє бачення конфігурацій європейської безпеки.

"З одного боку, Україна фізично не може бути за кожним столом перемовин. І не можна не помічати, що напередодні всіх важливих зустрічей з РФ лідери США, ЄС говорять з представниками України. Недарма ж міністра закордонних справ Дмитра Кулебу у грудні 2021-го запрошували на засідання глав МЗС держав — членів НАТО у Ризі, а віце-прем’єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина приїздила у Брюссель 10 січня. Україна узгоджує свою позицію з європейськими партнерами, і впевнена, що Захід не здаватиме українські інтереси. Україну ніхто не відсуває, інша справа — наскільки наші представники спроможні донести позицію України. Але у будь-якому разі українське питання — це не лише справа України. Вимоги, які висуває РФ — це вже про європейську безпеку, про існування НАТО як оборонного альянсу", — додає Шелест.

Політичні наслідки зустрічей із представниками Росії будуть помітні згодом. У американців та європейців з’явилося розуміння, що Україну, як і Білорусь чи Казахстан, вони не можуть втратити, перетворити на сакральну жертву заради свого спокою та добробуту, і тому погоджуються на розмови з Кремлем у надії, що його представники й надалі залишаться за столом перемовин.