Вибори Ердогана, порятунок Британії, новий шлях для Шольца. Що чекає на Європу у 2023 році

Завдання мінімум — збереження Великої Британії

Почнемо із найсильнішої та найвпливовішої — Великобританії. Після політичної турбулентності, яку країна пережила минулого року, раніше здавалося б, що гірше вже точно не буде. Проте тепер Європа живе в умовах війни — й гірше точно може бути. Ядерна зброя, якою володіє країна, з однієї сторони є потужною гарантією безпеки, проте з іншої вона зобов’язує до дій. Якщо РФ вирішить застосувати ядерну зброю, то Велика Британія не залишиться в стороні. I що буде тоді — не береться сказати ніхто. Проте перейдімо до буденніших справ.

Інфляція у країні в річному еквіваленті сягатиме 11% (40-річний максимум). Прогнози рівня ВВП теж не тішать — очікується спад на рівні 0,3%, хоча ще влітку прогнозувалося мінімальне зростання. Суспільство відчуває проблеми з тарифами на енергоносії та усе це разом зумовлює ситуацію, за якої популярність керівної Консервативної партії у Великобританії б’є сторічні антирекорди. Багато депутатів навіть відмовляються балотуватися на виборах 2024 року. Літні політики завершують кар’єру, а молоді намагаються перебути в стороні в час кризи та готуються до відновлення політичної кар’єри вже після виборів 2024 року.

Проте зміна прем’єра все ж згладила падіння рейтингів Торі. Зараз їх підтримка стабілізувалася на рівні 27%. Що вже виглядає не так катастрофічно, як було кілька місяців тому.

На фоні політичної турбулентності в Лондоні бунтівні провінції намагаються не упускати цей вигідний момент. У Північній Ірландії перемогла незалежницька партія Шин Фейн, у Шотландії знову трублять про бажання відділитися від британської корони й навіть намагаються перейти від слів до діла та призначити новий (попередній пройшов у 2014 році) референдум про незалежність у 2023 році.

Все, що може запропонувати сепаратистам офіційний Лондон — це бюрократичні гачки. У Белфасті заблоковано призначення нового уряду та оголошено перевибори, а референдум про незалежність Шотландії просто не дозволяють провести. Проте — наскільки довго можна буде тягнути "бюрократичну гуму" у зразковій демократії? Чинний прем’єр Ріші Сунак очевидно спробує цим займатися як мінімум до наступних виборів.

Успішно ховати голову у пісок консерваторам може завадити їх старий знайомий конкурент по правому політичному спектру. Йдеться про те, що до активної політики планує повернутися головний колишній лідер Партії незалежності та основний позапарламентський двигун Брекзиту Найджел Фарадж. Він точно не дозволить консерваторам не діяти, звісно, якщо вони хочуть залишитися у великій політиці. Фарадж намагатиметься "вкусити" Торі де зможе, особливо за будь-яких поступок ЄС (у 2023 році набирають чинності нові розмежування щодо Брекзиту, зокрема в авіаційній галузі).

Кожна домовленість завершується компромісом, а кожен компроміс з ЄС — це додаткові голоси, які перетікають від консерваторів до Фараджа. Кожна конфронтація з ЄС — це додаткові бали до популярності сепаратистів. Ось у такому цугцвангу перебуватиме влада одного з найпослідовніших союзників України у наступному році. Єдине, що радує, це те, що підтримка України є чи не єдиним напрямком діяльності британського уряду, який має беззаперечне схвалення у населення.

• Прогноз: уряд Британії намагатиметься тягнути час, не приймаючи рішень у стратегічних питаннях та вибивати ґрунт з-під опозиції в особі лейбористів, субсидіюючи малозабезпечені верстви населення. У зовнішній політиці — опір на підтримку України. Це може піти на користь Києву, оскільки в разі загострення внутрішнього становища, Лондон може піти на радикальні кроки у підтримці України, щоб нівелювати внутрішні невдачі.

Нiмеччина. "Зализує рани" та шукає себе у новому світі

У Німеччині до загальних виборів (плануються на 2025 рік) набагато більше часу. Це надає канцлеру Шольцу ширший простір для маневру. Насправді повномасштабне вторгнення РФ в Україну не настільки ускладнило життя лідеру найбільш проросійської з великих партій Німеччини, як би це можна було собі уявити. Олаф Шольц досить вміло це переграв, спустивши усіх собак на основних конкурентів — опозиційну ХДС/ХСС та партнерів по коаліції Зелених. Адже це саме колишня лідерка Християнських демократів Ангела Меркель "породила монстра" своєю енергетичною співпрацею з Москвою. І робила вона це під гасла Зелених, які вимагали закриття АЕС.

Проте справи у німецьких соціал-демократів все-одно не йдуть безхмарно. Німецька економіка базувалася на доступній енергетиці з РФ та гігантському китайському ринку збуту. Якщо будь-які відносини з РФ тепер знаходяться під табу, то дружити з Китаєм зараз поки просто токсично.

Тож Німеччина фактично перебуває у шпагаті. Вона вже втратила енергетичний стовп свого економічного зростання і тепер під великим питанням її ринок збуту та інвестицій.

Головний редактор журналу The Economist Занні Мінтон Беддоз вважає, що російсько-українська війна розколола Захід, який зайняв активну позицію щодо російської агресії й увів економічні санкції проти РФ, та "решту світу", яка зберігає нейтралітет. Тож наскільки довготривалою та надійною може бути співпраця із лідером цієї "решти світу" для Берліна — питання залишається без відповіді. Варто Китаю вторгнутися на Тайвань, про ймовірність чого Сі Цзіньпін прямо заявив у жовтні на XX з’їзді КПК, і Німеччина залишиться без великого імпортера своєї продукції — на Китай спрямовано близько 10% всього експорту Німеччини у 2021 році ($123 млрд, всього товарообіг між державами становив $245 млрд). Також в Китай інвестували значні кошти лідери німецької промисловості (€10 млрд лише в першій половині 2021 року). Російський прецедент вказує, що інвестори можуть позбутися своїх ресурсів.

Співпраця з автократіями, одна з яких розв’язала війну в Європі, позначається на авторитеті Німеччини в ЄС. Поки це лише передумови, проте втрата економічної могутності (на якій, власне, і базується лідерство Берліна) у середньостроковій перспективі може позначитися на геополітичному становищі Нiмеччини більш суттєво.

Останні ж події із викриттям групи заколотників праворадикальної групи "рейхсбюргерів" вказують, що ситуація в здавалося б одній із найстабільніших країн світу може трансформуватися радикальніше. Тому європейським бюрократичним політикам приходиться вчитися жити вже не просто від виборів до виборів, а усвідомлювати, що влада може змінитися й несподіваним шляхом.

• Прогноз: у 2023 році Німеччина намагатиметься "зализати рани" від втрати доступних енергоносіїв та працюватиме над розробкою нової стратегії існування у нових геополітичних реаліях, зокрема, почне розбудову сильної армії. По суті завершується ера меркантилізму, де лідер держави — це просто ефективний менеджер, що опікується економікою та благополуччям населення, втіленням якого була Німеччина початку XXI ст.

Франція. У намаганні грати першу скрипку

У схожому руслі рухається у найбільший сусід Німеччини та її багаторічний партнер-конкурент по домінуванні в ЄС Франція. Коли у 2016 році стало зрозуміло, що Велика Британія виходить з ЄС, здавалося б що ніщо не зможе затьмарити успіху Паризько-Берлінського дуету, проте життя виявилося складнішим. Франція та Німеччина мали б доповнювати одна одну — Німеччина економічно-промисловий локомотив, а Франція попри свій теж значний економічний потенціал мала б прикривати ще й безпековий напрямок. Ядерна держава як-не-як.

Проте ситуація склалася по-іншому. Річ у тому, що Франція зосередила свої зовнішньоекономічні потоки здебільшого в середині ЄС. Тому її залежність від зовнішніх факторів значно менша. Хоча з іншої сторони Франція переживатиме ті ж проблеми, що й уся Європа — уповільнення економічного росту до кількох десятих відсотка та рекордна з 1984 року інфляція на рівні 6-7%.

Франція намагається співпрацювати з Китаєм. Вона займає друге місце по експорту китайських товарів до Європи (після Німеччини), який 2021 році становив $46 млрд, відповідно до Китаю Франція експортувала товарів на $28 млрд. Також понад 1100 французьких компаній володіють виробничими потужностями в Китаї. Проте не так критично залежить від неї як її східні сусіди.

Зовнішню політику Франції та її геополітичну роль у світі можна звести до постійного невдалого намагання вести свою, проте ніде Парижу не вдається грати першу скрипку. Навіть у симбіозі з Берліном він другий. Найпоказовішим є спроби налагодити Макрона човникову дипломатію з РФ, яка виявилася безрезультативною. Схожими є старання французького президента й на інших напрямках. Він їздив до Китаю, проте там не зміг сказати нічого принципово нового у порівнянні з канцлером ФРН Олафом Шольцем, який відвідав Піднебесну перед французьким лідером. Навіть футбольний матч, який відвідав Макрон у Катарі завершився невдало для французької команди, яка посіла друге місце на Мундіалі.

Не виходить у Франції й бути ефективним поліцейським. Французьких військових витискає з Африки сумновідома ПВК "Вагнер", на такому фоні Парижу важко говорити про роль суттєвого гравця у світовій системі безпеки.

• Прогноз: У 2023 році Франція продовжить спроби провадити самодостатню зовнішню політику на світовому рівні. Проте немає передумов вважати, що ситуація суттєво зміниться. Найімовірніше буде багато галасу та значна кількість різних ініціатив, які не будуть підкріплюватися якимись вражаючими результатами. Найімовірніше вплив франції в Азії та Африці ще більше ослабне, а в Європі у Парижа може з'явитися новий конкурент, про що детальніше розповімо нижче.

Ва-банк по-турецьки. Ердоган збирається на вiйну?

Антиподом Німеччині є амбiтна Туреччина початку XXI ст. або періоду незмінного правління Реджепа Ердогана. Проте усьому настає кінець, і ось на виборах, які мають відбутися у червні 2023 року, ніхто не береться прогнозувати чинному президенту легку перемогу. Правильніше сказати, Ердогану прогнозують суттєві проблеми на виборах.

Якби Туреччина була класичною європейською демократією, то Ердогана б вже вважали "кульгавою качкою" — тобто лідером, який просто добуває визначений йому термін без політичного майбутнього. Проте Туреччина, хоча й залишається демократичною державою (членство у НАТО зобов’язує), проте її форма не схожа на європейську ліберальну демократію. Тому вище її й названо антиподом Німеччини. Ердоган не може намалювати собі результати виборів, як це роблять у Росії чи Білорусі, однак й просто залишити посаду він теж не збирається.

Наступного року у Туреччині відзначатимуть дві річниці — утворення республіки (власне з цього моменту країна й стала називатися Туреччиною) та підписання Лозаннського договору, який остаточно визначив її кордони. Обидві події відбулися у 1923 році та пов’язані між собою. Сучасні кордони Туреччини були визначені її перемогою над Грецією у війні за Малу Азію. Ця перемога дозволила переглянути попередній Севрський договір, який Туреччина підписувала як переможена у Першій світовій війні сторона і він був набагато гірший для країни, ніж мир, укладений у Лозанні. Зокрема за Севрським договором Туреччина втрачала б свої західні землі та Курдистан.

Зрозуміло, яка ейфорія очікується у країні з цього приводу. Хоча обидві події відбулися у другому півріччі, немає сумніву, що увесь політичний 2023 рік у Туреччині проходитиме у даному контексті, тим паче, що вибори то заплановано раніше. І на цьому тлі багато експертів заговорили про можливий конфлікт між Туреччиною та Грецією.

Підстави так вважати є. Економіка країни знаходиться у вкрай важкому стані. Інфляція становить 83%. Тож президент явно йтиме на вибори не з меркантилістськими гаслами. Професор Паризького університету, туркознавець Олів’є Буке відзначає стрижневий момент зміни політики Туреччини. У 2012-2013 роках розпочався економічний спад, якому передувало досить активне зростання. Саме тоді гасла неоосманізму (ідеї відновлення традиційного мусульманського суспільства, а в ідеалі Османської імперії — могутньої держави середньовіччя на руїнах якої у 1923 році виникла Туреччина) остаточно вийшли на перший план виборчої стратегії керівної Партії справедливості та розвитку. Буке називає Ердогана антизахідним неоосманістом, який здатен на радикальні дії задля збереження своєї парадигми та влади. А події сторічної давнини для нього без сумніву є символічними. На такому тлі "маленька переможна війна" (військовий потенціал Туреччини значно переважає грецький) — це ідеальний варіант збереження влади.

Перчинки додає те, що у Греції наступного року теж відбудуться вибори, де чинна влада також не очікує легкої прогулянки. Раян Джінгерас, професор кафедри національної безпеки Військово-морської аспірантури та експерт з історії Туреччини вважає це додатковим фактором напруги, хоча й відзначає, що питання греко-турецьких відносин стоїть ширше за особисті амбіції політиків. Навіть наступники Ердогана навряд чи знімуть це питання з порядку денного.

Наче у підтвердження цих слів нещодавно мер провінції Болу заявив, що був би готовий одягнути військову форму і підірвати себе посеред підрозділу грецьких солдатів.

Доктор Берк Есен з Німеччини за таких умов навіть припускає сценарій, за якого вибори в Туреччинi можуть бути скасовані через терористичні акти, які почастішають у 2023 році.

• Прогноз: ситуація у Туреччині справді суттєво загостриться напередодні виборів, які Ердоган не може собі дозволити програти. Проте навряд чи він наважиться на конфлікт в середині НАТО, тобто з Грецією. Найімовірніше турецький президент вибере простіший варіант із військовою операцією в Сирії. Безпекові фактори дозволять Ердогану або взагалі перенести вибори, або провести їх з певними обмеженнями свободи слова, чи навіть волі основних конкурентів. Врешті країни Заходу заплющать очі на деякі порушення демократичних традицій в обмін на спокій у НАТО, його консолідацію та прийняття до альянсу Швеції та Фінляндії.

Iталiя. З амбіціями на європейське лідерство

За кілька сотень кілометрів на захід від гарячої Туреччини знаходиться не менш спекотна Італія. Новий уряд країни несе альтернативу наявному ціннісному базису Європи. Італійські праві не прагнуть зруйнувати спільний європейський дім як угорці чи незалежності від Брюсселя як поляки. Вони прагнуть управляти Європою на рівні з Німеччиною та Францією. Управляти на своїх умовах, висуваючи на порядок денний свої цінності — Бог, Батьківщина, родина.

Уряд Італії на чолі з Джорджією Мелоні не розділяє менйстрімних ставлень до ЛГБТ+ спільноти, міграції та фемінізму. Проте він прагне не ізолюватися від Європи, а навпаки — змінити її. І першою ціллю стане Іспанія, де влітку 2023 року теж відбудуться вибори і Мелоні відкрито підтримує місцевих правих. Принц Майкл Ліхтенштейнський, коментуючи позицію італійських правих, зазначає, що Європа була заснована на християнських цінностях, але відійшла від своїх першооснов. Натомість італійці прагнуть це нагадати і розвернути хід історії.

Франческо Ґалієтті, аналітик Policy Sonar, вважає, що насправді Джорджія Мелоні у багатьох напрямках наслідуватиме економічну політику свого попередника Маріо Драгі, який взяв курс на декитаїзацію італійської економіки. Активним противником Китаю Мелоні себе позиціювала ще під час виборчої кампанії. Власне вона дивиться на російсько-українську війну крізь призму протистояння Заходу та Китаю.

Хоча уряд Італії в економіці сповідує неоліберальну ідеологію (мінімальне втручання держави, низькі податки та скорочення соцвиплат), все ж у 2023 році надто різких рухів у цьому напрямку не планується. Найпопулярніші соціальні виплати будуть збережені. Хоча у довгостроковій перспективі основним доходом пенсіонерів планується зробити накопичувальну систему, у бюджеті на 2023 рік не передбачається радикальне переформатування пенсійної системи.

Італія з новим урядом планує вести активну зовнішню політику, установлюючи двосторонні відносини з країнами, з якими їх об’єднують спільні зовнішньополітичні інтереси — в Азії такими є протистояння Китаю. Тому на полях саміту G-20 Джорджія Мелоні проводила активні двосторонні зустрічі з главами урядів Індії та Японії.

Професор стратегічних досліджень Вашингтонського Університету національної оборони Ендрю Ново та науковий експерт трансатлантичної оборони та безпеки Федеріко Борсарі відзначають, що в плані глобального протистояння Китаю Мелоні навіть поглибить курс у даному напрямку її попередника Маріо Драгі, це буде один зі стовпів її зовнішньої політики.

Іншим важливим напрямком зовнішньої політики Італії у 2023 році, про який уже заявлено, є намагання налагодити постачання енергоносіїв до Європи з країн Африки. Тож Рим прагне перейняти "мрію Німеччини" і стати газовим хабом для Європи з півдня.

Проте насправді це доволі тернистий шлях не на коротку перспективу, і до чого він призведе, теж залежатиме від геополітичних факторів, оскільки потенційні поставники палива з Африки теж можуть опинитися "по ту сторону барикад".

Щодо політики НАТО та України – тут Джорджія Мелоні висловлюється та діє доволі однозначно – альянс повинен бути консолідованим, Україні потрібно допомагати максимально, щоб до переговорів наша держава підійшла з максимально сильної позиції. Жодного тиску на Київ щодо поступок не припускається. Також оголошено й пункти підтримки України, куди входить як зброя (зокрема італійські системи ППО) так і технічна допомога, зокрема генератори.

• Прогноз: iталійський уряд не робитиме різких рухів в економіці, намагаючись в умовах кризи зберегти "те, що є". Середня тривалість "життя" італійських урядів 14 місяців. Тож якщо він зустріне 2024 рік без приставки "екс", то це вже буде успіхом. Для цього Кабінет Мелоні розгорне активну політику в галузях ідеології та культури — просування сімейних цінностей, боротьба з міграцією. Це має утвердити позиції уряду серед власного електорату. На міжнародній арені пробуватиме просувати свій порядок денний, а для закріплення свого авторитету допомагатиме Україні. Цей аспект діяльності Джорджія Мелоні вважає основою авторитету в сучасному Західному світі.

Європа у 2023: полiтичний прогноз

Тож ми спостерігатимемо, як у 2023 році Європа намагатиметься навчитися жити по-новому у трансформованому війною світі. Центр все ще зайнятий економікою. Все ж довкола якщо не друзі, то конкуренти, а не вороги. Німеччина думатиме як зберегти свої позиції економічного лідера та промоутера ідей м’якої сили, зокрема від нападок Італії.

По краях Європи наймогутніші у військовому плані держави відсунули економіку на другий план. У Великобританії та Туреччині у цій галузі справи кепські, проте в питаннях безпеки все настільки погано, що навіть рекорди інфляції не стають проблемою №1! В той час як Ердоган мріє зустріти сторіччя держави (що водночас є ювілеєм падіння Османської імперії) в статусі президента, який найбільше зробив для відновлення колишньої величі, то Карл III мріє зійти на трон все ще монархом Сполученого королівства Великобританії та Північної Ірландії, а не унії Англії та Уельсу.