Чи потрібен Україні досвід Кіпру? Ще одна історія, коли колишня імперія взялася "захищати своїх"

Невід’ємним елементом Холодної війни були громадянські війни в різних державах, спровоковані могутніми світовими гегемонами. Усім відомо про поділ Кореї, В’єтнаму та Німеччини. Менш відомим широкому загалу були поділ Ємену, боротьба в Колумбії та численні менш масштабні конфлікти. З падінням комуністичного табору відновили свою територіальну єдність Німеччина та Ємен, а Північна Корея залишилася найвідомішим рудиментом Холодної війни. Саме про корейський варіант згадують у контексті "мирних ініціатив" проросійських спікерів.

Проте недалеко від наших кордонів, у Середземному морі, теж наявний заморожений конфлікт, якому вже майже пів століття. І він суттєво відрізняється від усіх перелічених вище, хоча б тому, що його дійові особи – члени ЄС та НАТО.

Один острів – два народи та "півтори держави"

Міжнародна спільнота в особі ООН та майже усіх держав світу (окрім Туреччини – країни-члена НАТО) визнає на острові Кіпр єдину державу зі столицею в Нікосії. Республіка Кіпр входить у Європейський союз та населена переважно кіпріотами, які відносять себе до етнічних греків. Натомість третина острова фактично перебуває під контролем Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК) – країни, утвореної на турецьких багнетах у 1974 році, яку повноправною державою визнає лише Туреччина та, що цікаво Нахічевань (ексклав Азербайджану, попри те, що офіційний Баку не визнає ТРПК). Окремі жести щодо визнання ТРПК зробили Пакистан, Катар та Гамбія, також вона є членом-спостерігачем Організації Ісламська Конференція.

ТРПК населяють турки, які проживають на острові із XVI cт. (греки проживають на ньому тисячі років), і коли у 1959 році Кіпр було проголошено окремою незалежною державою, вони фактично у різних формах зберігали самоврядування у державі, більшість громадян якої тоді становили кіпріоти, які ведуть свій етногенез від грецького народу (майже 80% населення).

Коли ж у 1974 році владу на острові спробували захопити ультранаціоналістичні сили з наміром приєднати Кіпр до Греції (в Афінах тоді правила військова хунта "чорних полковників"), Туреччина здійснила інтервенцію під приводом "захисту етнічних турків". Встановивши контроль над третиною острова, де більшість населення власне і становила турецька етнічна меншина (вони переважно проживали в організованих анклавах, щоб захищатися від погромів, які організовували радикально налаштовані греки-кіпріоти з 1963 року), офіційна Анкара почала формувати владу місцевої адміністрації, паралельно проводячи переговори з прогрецькою владою острова. Після дев’яти років безуспішних спроб об’єднати острів, у 1983 році було проголошено Турецьку Республіку Північного Кіпру, існування якої неодноразово засуджувалося резолюціями Ради безпеки ООН.

У 2004 році, перед прийняттям Республіки Кіпр до ЄС, було проведено референдум, на якому турки висловилися за об’єднання (що віщувало можливість стати громадянами ЄС), натомість греки-кіпріоти відмовилися створювати "федерацію на двох". Так членом Європейського союзу стала держава, яка фактично не контролює близько третини своєї міжнародно визнаної території. Результати цього референдуму є важливим прецедентом у міжнародних відносинах та історичним фактом — заморожені конфлікти з часом згладити стає важче. Можливо цей досвід врахував Кремль у своїй політиці щодо створених ним конфліктів на пострадянському просторі і точно вже по цьому шляху РФ намагалася просуватися у ситуації з анексією Криму та окупацією частини Донбасу до того як було ухвалено рішення про повномасштабне вторгнення.

У своїх документах Євросоюз визнає суверенітет Республіки Кіпр над усім островом, державі навіть надали квоту у Європарламенті (6 депутатських місць), що відображає загальну кількість населення острова, тобто разом з турками-кіпріотами. Турецьким військам (які у різні часи налічували різну кількість – десятки тисяч військовослужбовців) ЄС не надав чіткого статусу, уникаючи слова "окупаційні". Ця маленька острівна територія стала справжнім каменем спотикання у переговорах Анкари щодо вступу до ЄС та Нікосії – щодо вступу до НАТО.

"Величне столiття" Реджепа Ердогана. Реванш османів розпочнеться з Кіпру?

Після двох десятиріч існування у замороженому стані ситуація почала розвиватися значно динамічніше останні двадцять років. Реджеп Тайїп Ердоган у межах ідей неоосманізму та "тюркського світу", звісно, не міг оминути увагою цю "заморську" територію своєї держави. Острів був частиною Османської імперії майже триста років, поки не був фактично відторгнутий від цієї держави Великою Британією у 1878 році. Ідеальна площина для реваншу. Після невдалої спроби військового перевороту у 2016 році зовнішня політика Туреччини стала більш агресивною щодо своїх західних союзників по Північноатлантичному альянсу. Це не могло не позначитися на ТРПК. У 2017 році відбувся черговий провал мирних переговорів, які увінчали крах сорокалітньої ідеї федерації на двох. Тобто утворення повноцінної суверенної держави на території усього острова, яка б складалася з двох автономних суб’єктів – грецької та турецької відповідно.

Оскільки концепція спільного управління унітарною державою зазнала краху у 1974 році, залишається лише один варіант вирішення кризи – визнання фактично наявної ТРПК міжнародною спільнотою. Саме на цій ідеї сконцентрувала свої зусилля Туреччина після 2017 року.

Це було б ідеальним майданчиком для реваншу і просто вінцем відзначення сторіччя Турецької республіки. Через сто років після ліквідації імперії одна з її часток знову стає турецькою! Залишилося лише переконати у доцільності визнання ТРПК ще 192 члени ООН…

Окрім ідей реваншизму, визнання ТРПК має ще й потужне економічне підґрунтя. Навколо острова Кіпр існує багатий на нафту та газ морський шельф. Проте його повноцінна розробка неможлива в межах замороженого конфлікту. Зрозуміло, що потужні міжнародні технологічні компанії не можуть розробляти ресурси на території невизнаної держави. Натомість кіпріоти-турки блокують розробку шельфу на підконтрольній Нікосії частині шельфу, аргументуючи у міжнародних судах це тим, що відповідно до договорів 50-60-х років XX ст. (коли острів був єдиним під спільним управлінням обох громад), кіпріоти-греки не мають права самостійно розпоряджатися природними ресурсами. Проте за певних умов Туреччина може почати самостійно розробляти фактично підконтрольний їй шельф острова. Блокада ж розробки загрожує втратою цих ресурсів на тлі переходу світу на більш екологічні джерела енергії.

У січні 2023 року про ідею визнання ТРПК саме на тлі розблокування розробки шельфу висловився президент турецької частини острова Ерсін Тартар. Очевидно, доступ до ресурсів турецька влада розглядає як реальний предмет торгу і об’єкт зацікавлення західних партнерів.

Чи міг Реджеп Ердоган реально вірити, що визнання Північного Кіпру стане для нього додатковою перевагою на виборах 2023 року? Очевидно, що він занадто досвідчений політик, щоб сподіватися на таке диво. Визнання ТРПК – це справа довготривала, і вона може стати історичним досягненням правління Ердогана, але аж ніяк не елементом передвиборчої кампанії. Проте сам факт, що Туреччина всерйоз обрала лінію незалежності турецької частини Кіпру, не може сприяти стабільності у Східному Середземномор’ї, особливо зважаючи на те, що саме Туреччина є наймогутнішою силою у цій місцевості.

Офшори, пляжi, казино. Такий різний острів Кiпр

Грецька частина острова – це відкрита демократія, член ЄС. Щоправда, темною плямою для цієї держави є статус офшорної території. Саме тут тримають свої капітали багато нечистих на руку підприємців як із Західної, так і зі Східної Європи. Зокрема Кіпр з його законодавством став справжньою знахідкою для українських та російських олігархів, які з 90-х років використовували цю офшорну територію для розміщення своїх статків, походження яких було проблематично пояснити. Проте, якщо українці та європейці зосередили свої капітали у легальній частині острова, то Росія відверто заграє і з невизнаною ТРПК. І влада Півночі відповідає їй взаємністю. У державі, де при владі ісламські консерватори, які відкрито виступають за обмеження громадянських та особистих прав жінок, функціонують казино, нічні клуби та пляжі для російських гостей. Турки-кіпріоти радо приймають російські гроші та, очевидно, надіялися на російську політичну підтримку до 2022 року. Та чи потрібна їм зараз прихильність держави, яка програє велику війну у Європі у XXI ст.?

У сухому залишку історичним фактом є існування у "цивілізованій частині світу" невизнаної ізольованої республіки, сірої зони, де за майже п’ятдесят років існування країни у підвішеному юридичному статусі ціле покоління людей народилося, подорослішало, завело власні сім’ї та має усі шанси дожити віку у ніким не визнаній державі. Також суттєвим фактом є те, що таке квазііснування не завадило вступити усіма визнаній Республіці Кіпр до Європейського Союзу у міжнародно визнаних кордонах.

Порівняння ситуації на Кіпрі та в Україні

Факт прийняття Кіпру в ЄС попри його територіальну розділеність може використовуватися як аргумент прихильниками ідей миру за рахунок українських територій. Проте є низка важливих нюансів, які не дозволяють провести повну аналогію з українськими реаліями:

1. До поділу острова на ньому був цілком реальний конфлікт між греко- та туркомовними жителями. Турки-кіпріоти протягом 11 років жили окремими анклавами, небезпідставно побоюючись за свою безпеку, проте все одно ні про яке вторгнення не йшло мови аж поки…
2. Аж поки у Нікосії не відбувся силовий переворот з метою приєднання острова до Греції. Тобто йшлося про ліквідацію державності Кіпру, а не про приєднання його до ворожого туркам альянсу. Схожі наративи російська пропаганда використовувала у Придністров’ї у 1992 році.
3. Також йшлося про приєднання до країни, де при владі знаходилася військова хунта, що несло реальну загрозу кіпріотам турецького походження.
4. Вторгнення здійснила країна НАТО, яка була більш демократична за тогочасні уряди Греції та Кіпру (де відбулися військові перевороти напередодні). Тож тут навіть можна провести аналогію до подій у Косово у 1999 році. Буде дивно, якщо Ердоган не згадає про цей прецедент саме з операцію НАТО у подальших діях щодо визнання ТРПК.

Але найважливішим є той факт, про який згадувалося вище. Конфлікт на Кіпрі був нетиповий для Холодної війни. В цьому його унікальність. Ворожі сторони не входили до ворожих альянсів і він справді ніс локальний характер. Зрештою Греція вступила до НАТО, а Туреччина довгий час разом з республікою Кіпр були кандидатами на вступ до ЄС.

Тобто вторгнення турків у 1974 році не мало на меті завадити інтеграції грецької частини острова. Можливо окрім захисту одноплемінників у головах турецької верхівки жевріли думки про імперську велич, проте вони 50 років тому ретельно приховувалися за "сімома замками". Тому наступні 30 років усе реально йшло до об’єднання, поки суспільство грецької частини острова не зробило свій геополітичний пірует проваливши референдум про об’єднання.

Чи стане цей острів на сході Середземного моря справжньою скринькою Пандори, яку збирається відкрити для Європи хитрий турецький джин, ми можемо дізнатися вже у середньостроковій перспективі, адже визнання ТРПК, скоріш за все, стане ідеєю фікс третього президентського терміну Реджепа Ердогана, для якого це стане символічним початком відродження великої імперії. Досвід 2004 року теж є цікавим з погляду соціології. Про те як на побутовому рівні відбувається відторгнення людей, які проживають по той бік кордону. Схожі речі зараз спостерігаються у Південній Кореї та через ці проблеми пройшла Німеччина після об’єднання, а от Ємен не пройшов і зараз після тривалої громадянської війни знову на грані розпаду.

Також 2004 рік продемонстрував небезпеку походжень "світів" великої політики та побутових відносин. Адже політичні еліти в Брюсселі та Нікосії не були готові до такого повороту і вирішили усе залишити як є, хоча розумним кроком у разі такого відторгнення було б таки визнати ТРПК. Натомість було продовжено стан невизначеності, прирікши ціле покоління турків-кіпріотів на проживання у невизнаній державі. В умовах 2004 року, коли Анкара була дисциплінованим членом НАТО, який слухняно чекав у приймальні ЄС на волю могутнього західного альянсу, ніщо не відчувало біди. Проте останні 20 років суттєво змінили ситуацію. Тепер за легковажність простого народу та нерішучість еліт кіпріоти можуть заплатити кров’ю у випадку, якщо ще один престарілий лідер вирішить, що хоче побачити ще за свого життя відновлення імперії та вирішить для цього підпалити ситуацію.

Україні ж варто пам’ятати, що ситуація з Кіпром не є завершеною. Будь-яка відкладена у часі криза завжди може загорітися з новою силою – і станеться це обов’язково у найбільш незручний момент.