Війна за Шовковий шлях. У що виллється загострення між Іраном та Азербайджаном

Трохи більше двох тижнів спостерігається загострення в азербайджано-іранських відносинах. Обидві сторони проводять масштабні військові навчання уздовж спільного сухопутного кордону й у Каспійському морі, а жорстка риторика і взаємні звинувачення стали основною темою новин по обидва боки річки Аракс, яка є природним кордоном між Ісламською республікою Іран та Азербайджаном.

Незважаючи на тривалі суперечності з мінливою динамікою між цими двома державами, нинішнє загострення має низку характерних ознак — що робить пояснення конфлікту виключно ізраїльським і турецьким факторами в Азербайджані сильним спрощенням.

Безумовно, "загроза сіоністської присутності" або НАТО виглядає зручним приводом у войовничій риториці з боку офіційного Тегерана на тлі реального економічного підґрунтя конфлікту і провалу іранської політики в південно-кавказькому напрямі. Особливо з урахуванням того, що істотна частина внутрішньої аудиторії Ірану — етнічні азербайджанці, яких більше, ніж азербайджанців у власне Азербайджанській республіці.

Зміна уряду в Ірані, внаслідок якої ліберальне крило ісламістів замінилося консервативним, також є одним із факторів посилення позиції Ірану на тлі зміни ситуації в Нагірному Карабасі та на Південному Кавказі в цілому внаслідок 44-денної війни восени 2020 року, яка завершилася перемогою азербайджанців.

Для прояснення мотивів усіх гравців, прямо і побічно залучених у нинішню конфронтацію, варто, на мій погляд, озирнутися на нещодавню пострадянську історію взаємин між Азербайджаном та Іраном, а заодно — на те, як бачить своє місце Іран на Кавказі та, що особливо важливо, у пострадянській Середній Азії.

Уже в процесі розвалу СРСР надії Тегерана на розширення "шиїтського простору" за рахунок "нащадків кизилбашів" в Азербайджані змінилися усвідомленням нової загрози з півночі — чергового стимулу для підйому національного руху в регіонах Ірану, населених етнічними азербайджанцями.

З'ясувалося, що азербайджанські антикомуністи в особі НФА були не менш секулярні, ніж їхні вороги-комуністи, так ще й безпосередньо намагалися знову привести в рух азербайджанців Ірану, в дусі своїх антиподів у 40-х роках (див. Рух Пішеварі). Так, надихнувшись падінням Берлінської стіни, націоналісти з НФА 31 грудня 1989 року розпочали масово зносити радянсько-іранський кордон у Нахічеванській АРСР, влаштувавши "братання" з іранськими азербайджанцями.

Ситуація ще більше загострилася, коли владу в Азербайджані в розпал Карабаської війни очолив лідер Народного Фронту — Абульфаз Ельчибей, затятий пантюркіст, котрий відкрито проповідував "звільнення тюрків від Ірану і до Китаю".

Після відходу Ельчибея у відставку — а це ультраправе непорозуміння не могло довго тривати — і повернення до влади Гейдара Алієва відносини з Іраном стабілізувалися, але залишилися прохолодними. Критичними залишалися і відносини з Росією.

При цьому, на противагу НФА, усталений уряд Алієва, який переріс згодом у диктатуру, можна було звинуватити в чому завгодно, але тільки не в авантюризмі. Новий режим вважав за краще стратегію вичікування: як у карабаському конфлікті, так й у вибудовуванні нових відносин із сусідами.

На тлі очікування нафтового буму ця стратегія мала свою логіку для Азербайджану, зокрема — нав'язування Вірменії гонки озброєнь, перетворення Азербайджану на стратегічно значущий регіон не тільки за рахунок вуглеводнів, а й транспортних комунікацій, інших проєктів, від яких повинна була бути ізольована Вірменія. Саме це, зі свого боку, перетворювало Вірменію на єдину стабільно залежну від Ірану державу (ця залежність ще більше проявилася після російсько-грузинської війни в серпні 2008 року).

Також варто зазначити, що й Іран певною мірою залежить від Вірменії як від близького "вікна в Європу" (і Грузії — для доступу до Чорного моря). Але ця співзалежність актуальна лише поки заблоковані два з чотирьох кордонів Вірменії (з Туреччиною та Азербайджаном).

Дорога з Ірану до Вірменії пролягає через дорогу Горіс-Капан, 21-кілометровий відрізок якої ще за радянських часів був прокладений на території Зангеланського району Азербайджану, який входив до переліку окупованих Вірменією населених азербайджанцями районів під час Першої Карабаської війни. Тому іранські вантажівки без проблем могли проїжджати по цій дорозі з 90-х, не турбуючись про митні питання. Після 44-денної війни ця ділянка повернулася до складу Азербайджану, який встановив там блокпости і відповідні транзитні умови для іранських водіїв.

Формально в цьому нічого кримінального немає — Азербайджан також змушений платити Ірану транзитні мита за поставку товарів із "материкового" Азербайджану в Нахічевань, який є анклавом Азербайджану між Вірменією, Іраном і Туреччиною. Азербайджан не пропускав через свою ділянку дороги водіїв, які не хотіли виплачувати мита.

Азербайджан, серед іншого, вважає неприпустимим поставки в Нагірний Карабах (на "територію розміщення російських миротворців") товарів з Ірану без дозволу Баку, заявляючи, що ці заходи з митницею і затриманнями були зроблені після низки прямих прохань і повідомлень щодо маршруту руху вантажників на території Азербайджану.

І тут впадають в очі декілька моментів:

• й іранська, й азербайджанська сторона прекрасно усвідомлюють, що іранські постачальники можуть вивантажувати і передавати вантажі вірменській стороні без відправлення важків у Нагірний Карабах;
• звичайні загальноприйняті мита в зазначеному відрізку очевидно не привід для будівництва альтернативної дороги до Вірменії з Ірану в обхід Азербайджану, вартість якої вже оцінюється більше, ніж в 1 млн доларів.

За умов усієї уявної дріб'язковості та принциповості обох сторін, очевидно, що для Баку Іран тут — небажаний головний біль, але не самоціль.

Мета Баку — підштовхувати Вірменію до якнайшвидшого розблокування транспортних сполучень, що залишилися з радянських часів (і заблокованих у процесі війни в 90-х).

Мета ж Тегерана — відтягнути або не допустити відновлення радянських транспортних зв'язків Вірменії з Росією, а Туреччини з Азербайджаном.

Позицію мулократичного режиму в Ірані на раціональному рівні зрозуміти можна — розблокування зазначених шляхів сполучення, особливо т. зв. "Зангезурського коридору", покликаного з'єднати Азербайджан із Туреччиною в обхід Ірану, як й отримання нового шляху залізничного сполучення Вірменії з Росією через Азербайджан послаблює значення Ірану для Вірменії, вже не кажучи про Азербайджан.

Наразі товарообіг між Росією і Вірменією тримається на авіаційному сполученні між країнами, а також, сезоннно, за допомогою вантажного автотранспорту через територію Грузії (в період 44-денної війни, коли Грузія закрила для Росії транспортування військової техніки, саме через Каспій в Іран частково перевозилася військова техніка для Вірменії, що стало причиною масових повстань і заворушень в азербайджанонаселенних областях Ірану). Залізничне сполучення між країнами пролягає через Азербайджан, розблокування якого обіцяє різке полегшення для вірменського ринку та виробників. А в разі закритих шляхів із "материкового" Азербайджану в Нахічевань Іран залишається для Баку безальтернативним транзитним пунктом із відповідними витратами. Але й це лише мала частка можливих втрат для Ірану.

"Зангезурський коридор", який повинен пролягати через територію Сюнікської області, буде найкоротшим шляхом зв'язку Азербайджану з Туреччиною, що автоматично стане вигідною альтернативою для вантажоперевезень тощо з Центральної Азії до Туреччини та Європи і навпаки. Ще один основний фактор, який загрожує інтересам Ірану — масштабні євразійські транспортні проєкти Китаю, які Анкара і Баку хочуть використовувати для закріплення свого стратегічного положення.

Азербайджан у принципі мріє перетворитися на один із найбільших логістичних і транспортних хабів між Європою та Азією, цьому завданню і підпорядковане будівництво нових залізниць, автобанів, введення швидкісних поїздів тощо, для маршруту "Нового Шовкового шляху" з Китаю в Європу. Цей варіант (так званий середній коридор "Нового Шовкового шляху) вважається найбільш коротким і вигідним шляхом із Китаю в Європу, а відкриття "Зангезурського коридору" може стати додатковим плюсом на користь цього маршруту.

Іронічно, що Азербайджан також бере участь у фінансуванні та будівництві об'єднаних залізниць між Росією, Азербайджаном, Іраном і, в перспективі, Індією та Фінляндією. У цьому плані взаємини Азербайджану й Ірану в певному ключі взаємовигідні, але ризики для Ірану, очевидно, переважують наявні вигоди. Особливо з урахуванням приходу до влади в Ірані консервативного крила ісламістів, які схильні внутрішні проблеми країни компенсувати пошуком ворогів ззовні.

Так, і на жаль, посилення і поглиблення азербайджансько-вірменського конфлікту, а також зрив переговорів із розблокування доріг об'єктивно відповідають інтересам Ірану — з огляду на ізольоване і незавидне становище країни, з якого вона намагається вийти маневрами за рахунок конфліктів навколо своїх кордонів.

Що ж стосується ізраїльського й турецького факторів — в Ірані прекрасно знали і знають, що ці відносини Баку встановив ще в 90-х, як і близькі стосунки з Ізраїлем у галузі військової промисловості, вже не кажучи про періодичні навчання Туреччини й Азербайджану ще задовго до Другої Карабаської війни. Немає потреби говорити, що Ізраїль і Туреччина були подразниками для ісламістського режиму в Тегерані, але ніяк не сюрпризом восени 2021 року. Змінилися не партнери північного сусіда, а об'єктивне значення Ірану в регіоні.

Для довідки

1. Кизилбаші ("червоноголові") — об'єднання тюркських племен Азербайджана, очолене династією ардабільських шейхів із радикального шиїтського суфійського ордена Сефевідів. Стали ядром та основою Сефевідської імперії до реформ шаха Аббаса.
2. Рух Пішеварі — неофіційна назва лівого національно-визвольного руху в Іранському Азербайджані в 40-х рр. під керівництвом Саїда Джафара Пішеварі.
3. НФА — Народний Фронт Азербайджана. Націоналістичний антирадянський рух в Азербайджанській РСР, лідери якого після одержання незалежності Азербайджана на короткий час очолили країну.