Кавказький полонений. Чому Вірменія та Азербайджан хочуть миру, але готуються до війни

Язичницький храм неподалік села Гарні, збудований у І ст. н. е. вірменським царем Трдатом I — єдиний пам'ятник епохи еллінізму, що зберігся на території Вірменії. Здається, ніби сюди його занесло вітром із Греції, і він, зачепившись за вершину мальовничої скелі, ширяє над ущелиною. По всій ширині фасаду, зведеного з величезних базальтових блоків, тягнуться дев'ять масивних щаблів заввишки 30 см. Піднятися по них непросто, зате зверху відкривається чудовий краєвид на ущелину. Крізь різкі пориви вітру звідкись знизу долинає гучний шум гірської річки Азат. Спустившись до неї, опиняєшся в оточенні базальтових стовпів-шестигранників, міць і пишність яких зачаровують. Цей природний пам'ятник тут називають симфонією каміння або базальтовим органом — так струнко витяглися його "труби".

Священне місто Ечміадзін

Загалом Вірменія — країна маленька. Її площа становить близько 29,8 тис. кв. км – трохи більше Полтавської області. Але пам'яток тут не порахувати. Один тільки Ечміадзін чого вартий! Для вірмен цей духовний центр і резиденція глави Вірменської апостольської церкви — усе одно, що Ватикан для католиків. Адже саме Вірменія ще в IV столітті стала першою країною у світі, яка прийняла християнство як державну релігію.

Раніше з Ечміадзіном у мене асоціювалася хіба що страва місцевої кухні — толма, зображення якої я в дитинстві бачив у старій книзі "Кулінарія", яка до цього часу вважається в нашій родині реліквією. Ечміадзінську толму мама готувала на великі свята, злегка змінивши рецепт, — у фарш додавала не баранину, яку складно було дістати, а свинину. Втім, в Ечміадзіні, як і в інших регіонах Вірменії, баранина тепер у якомусь сенсі делікатес, найпоширенішим м'ясом стала свинина.

Ечміадзін з давньовірменського дослівно перекладається як "зійшов Єдинородний". Згідно з переказами, тут Христос явився Св. Григорію, спустившись з неба. На згадку про ту подію у 303 році тут збудували собор. Окрім нього та резиденції католикоса, на території є музей. У ньому серед іншого виставляють спис Лонгина, римського воїна, який, як написано в Євангелії від Іоанна, пронизав ним Ісуса Христа. Взагалі, у світі, крім Ечміадзінської, існують ще три піки, що претендують на звання списа Лонгина: у Ватикані, Відні та Кракові. Але, як стверджують співробітники місцевого музею, метал на їх списі датується І ст. н. е., тобто часом, коли жив Христос.

Шок та ейфорія: що відбувається з вірменським суспільством

Від Ечміадзіна до столиці Вірменії рукою подати, лише 20 км. Дорога займає близько пів години. До Єревану ми приїхали 16 листопада, у розпал найпотужнішого військового протистояння Вірменії та Азербайджану з моменту закінчення Другої карабаської війни. Вона тривала 44 дні, закінчившись перемогою Баку, яке відновило втрачений понад чверть століття тому контроль над більшою частиною невизнаної Нагірно-Карабаської республіки. Але якщо рік тому бої велися на її території, то тепер на кордоні Вірменії та Азербайджану. Цього дня зіткнення тривало шість годин і, за офіційними даними сторін, забрало життя шести вірмен та семи азербайджанців.

При в'їзді до столиці з боку аеропорту ліворуч на високому пагорбі видніється військовий пантеон "Ераблур", де поховані національні герої Вірменії. Численна кількість прапорів, встановлених на нових могилах, нагадує про рани Другої карабаської війни. Тих, хто загинув 16 листопада, поховають тут-таки.

Увечері з колегою вирушаємо до центру столиці на Площу Республіки, де зібрався численний натовп, в основному чоловіки. Поки одні палко обговорюють те, що сталося, інші мовчать, нервово викурюючи цигарку за цигаркою. Але саме їхнє мовчання голосніше за будь-які суперечки виявляє те, що відбувається з вірменським суспільством. Дуже точно цей стан описує Олександр Іскандерян, директор Інституту Кавказу, з яким ми зустрінемося наступного дня. За його словами, Вірменія все ще перебуває у стані шоку від програної війни, тоді як Азербайджан на хвилі ейфорії намагається вибрати максимум зі своєї перемоги, відкушуючи шматочками ресурси, території, дипломатичні формати тощо.

"Угода від 9 листопада минулого року — це не угода про мир. Це призупинення вогню, — говорить Іскандерян Фокусу. — Про постконфліктний розвиток там лише один пункт. Він про комунікації. Але що таке комунікація — велике питання".

Рівно опівночі в Єревані зникає вуличне освітлення. Місто, крім головних вулиць, занурюється в пітьму. Дорогу до готелю, що розташований в самому центрі, неподалік Площі Республіки, доводиться освітлювати смартфоном. Тієї ночі я довго не можу заснути, намагаюся зрозуміти, що ж сталося, а коли нарешті провалююся в сон, відразу прокидаюся, підходжу до величезного вікна, смикаю штору і бачу, як уздовж готелю неквапливо проїжджає поліцейський автомобіль. Увімкнені проблискові маячки відбиваються у фасадах будівель синім та червоним світлом.

Рано-вранці вирушаю в місто. Хочу побачити, наскільки його вчорашні події змінили. Справа в тому, що після закінчення Другої карабаської війни Азербайджан неодноразово заявляв, що територіальних претензій до самої Вірменії не має, але це питання, очевидно, не закрите. У центрі Єревана, що прокидається, усе спокійно, хіба що поліції помітно додалося на той випадок, якщо доведеться втихомирювати натовп. Зараз її немає, але хто знає, що станеться за годину-дві, — вірменське суспільство розколоте, опозиція сильна, хоч і програла позачергові парламентські вибори у червні цього року. Більшість тих, хто виходив учора на площу, — її прихильники.

"Винник поразки продовжує представляти країну на міжнародній арені, — заявив Айк Маміджанян, секретар парламентської фракції опозиційного блоку "Честь маю", у коментарі виданню "КоммерсантЪ". — До нього немає довіри. Нікол Пашинян — бомба уповільненої дії під вірменськими національними інтересами".

Загалом вуличні протести — найважливіший елемент вірменської політики, її двигун. До влади нинішнього прем'єр-міністра Нікола Пашиняна у 2018 році привела саме вулиця. Нині ж проблема в тому, що його партія та опозиція не можуть виробити спільний позитивний порядок денний. Це притаманно для всього пострадянського простору, де переможець за визначенням отримує все. На запитання Фокусу про те, довкола чого могли б об'єднатися політики, Грач'я Акопян та Айк Цирунян, які входять до парламентської фракції влади "Громадянський договір", називають лише одну обставину — безпеку Вірменії. Загалом, визнають вони, розбіжностей дуже багато.

Накреслити кордон. До чого тут російські миротворці

Проте якраз безпека залишається предметом найспекотніших суперечок. Опозиція не згодна з бажанням прем'єра Пашиняна якнайшвидше розмежувати кордон Вірменії та Азербайджану. Його делімітація та демаркація — одна з найскладніших проблем двох країн, дипломатичні відносини між якими досі не встановлені. Необхідність розмежування актуальна не тільки тут, але й для більшості країн колишнього СРСР, зокрема Росії та Казахстану (найбільший у світі безперервний сухопутний кордон протяжністю 7548 км), України та Білорусі, України та Росії. На Кавказі розмітку ускладнює специфіка рельєфу. Особливо це стосується Вірменії, 90% території якої перебуває на висоті понад 1 тис. м над рівнем моря. Коли минулого року в результаті виграної війни в Нагірному Карабаху азербайджанські військові вийшли до кордонів Вірменії, виявилося, що вони не лише не позначені, а й не укріплені, тому спроби їх силового визначення неминучі.

Сторонньому спостерігачеві може здатися, що при взаємному бажанні миру Вірменія та Азербайджан (його президент Ільхам Алієв також заявляє про цю потребу) мають легко нанести кордони. Але це неможливо. Причина та сама — рельєф місцевості. Якщо десь у степу досягти компромісу за умовними 100 м ліворуч або праворуч не так складно, то в горах важливий контроль висот. У цьому сенсі 100 і навіть 20 м нерідко виявляються вирішальними.

Забезпечити процес розмежування взялася Росія. Її миротворці увійшли до регіону за підсумками минулорічної війни, запобігши капітуляції невизнаної Нагірно-Карабаської республіки. Для Росії важливо, щоб кордон Вірменії з Азербайджаном був максимально стабільним, інакше саме їй доводиться вирішувати проблеми, котрі виникають тут. У цьому питанні інтереси РФ та Вірменії збігаються. Але де цей кордон пройде, росіянам, за словами директора Інституту Кавказу Олександра Іскандеряна, усе одно. І тут інтереси союзників розходяться. При цьому диктувати Москві умови Єреван не може. Події минулого року виявили абсолютну залежність Вірменії від Росії. Говорити про те, погано це чи добре, знайомі із ситуацією зсередини аналітики-міжнародники не беруться, оскільки альтернативи союзництву з РФ у Вірменії немає.

"Усі уявлення про те, що Росію може замінити хтось інший, наприклад Франція чи Сполучені Штати, не дуже серйозні, — пояснює Олександр Іскандерян. — Під час Другої карабаської війни висловилися і Макрон, і Трамп, усі дуже зворушилися. Але прийшли сюди тільки ті дві країни, яким наш регіон реально цікавий. Називаються вони Туреччина та Росія. Усе. І це не залежить від того, як вірмени ставляться до цих країн".

Присутність російських військових з великою ймовірністю гарантує Вірменії те, що бої, які спалахують на її кордонах з Азербайджаном, не переростуть у повномасштабну війну, інакше противнику доведеться воювати з Росією. Але й за столом переговорів обстоювати свою позицію вірменам непросто.

"Що таке консенсус за столом переговорів? Це коли ти щось віддаєш і щось береш, ти маєш можливість торгуватися, на цьому вибудовується якась взаємодія, — каже Іскандерян. — Але в самої Вірменії після програної війни з ресурсами не дуже. Відповідно, висока ймовірність того, що Вірменії доведеться погоджуватися на ті умови, які, м'яко кажучи, не дуже сильно її влаштовують".

Хто і ким виляє. Росія, Вірменія та ОДКБ

Вірменія, що входить до Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), яку за незнанням часто порівнюють з НАТО, у разі агресії може розраховувати на допомогу союзників. Це теоретично. На практиці об'єднувального інтересу у сфері безпеки її члени не мають. У тих же Вірменії, Білорусі чи Киргизстану абсолютно різні загрози, тому всерйоз думка про те, що в разі нападу вони кинуться захищати одне одного, ніхто не сприймає.

Натомість є Росія, яка за населенням, територією, озброєнням, економікою тощо перевершує всіх інших членів ОДКБ, разом узятих. Через це паритетних відносин усередині організації немає, уся робота зводиться до формату двосторонніх комунікацій з РФ. Це вигідно Москві, оскільки ставить союзників у пряму залежність від неї та утримує їх на відстані одне від одного. У цьому плані вірмено-азербайджанський конфлікт є дуже показовим. Посередником у його дозволі зголосилася бути саме Росія, голосів інших членів ОДКБ не чути. Вона ж, а не Вірменія чи ОДКБ, задає тон за столом переговорів з Азербайджаном, чиї позиції як ніколи міцні.

Баку переконує, що проблем Карабаху більше немає.

"Нагірно-карабаський конфлікт вирішено, немає необхідності вести переговори з цього питання, — заявив Ільхам Алієв, президент Азербайджану, на червневій зустрічі з главами МЗС Литви, Австрії та Румунії. — Ми перегорнули цю сторінку і готові йти вперед".

Єреван наполягає на протилежному.

"Право народу Арцаха на самовизначення не може бути призупинено через силу. Нагірно-карабаський конфлікт очікує справедливого врегулювання", — заявив Нікол Пашинян, прем'єр-міністр Вірменії, під час 76-ї сесії Генасамблеї ООН.

Попри те, що ці заяви формально звернені до міжнародної спільноти, їхній головний адресат — внутрішня аудиторія Азербайджану та Вірменії. Обидва лідери озвучують ті посилання, які вигідні їм. І нехай голос того, хто програв, завжди звучить тихіше, спроб підвищити рівень своєї суб'єктності на переговорах з Баку Єреван не припинить. Інша річ, чи Азербайджан відмовиться від підвищення ставок. Щодо цього якраз великі сумніви, адже переможець на пострадянському просторі за визначенням отримує все.