Повалити Пашиняна. Чи є у Вірменії хороші сценарії для виходу з кризи?

протести в Вірменії, Єреван, Пашинян
Фото: Getty Images | Мітинг протесту у Вірменії

Поразка від Азербайджану в Нагірному Карабасі обернулася для Вірменії не тільки людськими жертвами і втратою територій, що входили раніше до складу невизнаної НКР, але і серйозною політичною кризою.

Відразу після підписання 9 листопада минулого року тристоронньої угоди про припинення вогню, яку завізували президент Азербайджану Ільхам Алієв і Росії — Володимир Путін, а також премʼєр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, у Єревані почалися акції протесту з вимогою відставки останнього. Наприкінці лютого в столиці Вірменії вибухнуло нове протистояння.

Привид громадянської війни

Минулої осені загострення пристрастей доходило до того, що поняття "капітуляція" і "громадянська війна" сформували новий політичний лексикон країни. Артур Ванецян, голова партії "Батьківщина", екс-директор Служби національної безпеки Вірменії та прихильник відставки Пашиняна, попереджав про загрозу внутрішньовірменського конфлікту, який може спровокувати владу. У премʼєра був свій рецепт боротьби зі "спекулянтами" на цій темі. Ще в серпні Пашинян пообіцяв, що тими, хто погрожує громадянською війною, займеться Служба національної безпеки. Уже після війни і підписання тристоронньої угоди премʼєр повторив тезу про маніпулятивні розмови на цю тему, хоча один з його власних постів у Facebook дав привід Арману Татояну, омбудсмену Вірменії, зробити висновок, що премʼєр сам закликає до громадянської війни. Запросивши ветеранів карабаського конфлікту в столицю, Пашинян написав: "Чекаю на вас у Єревані, щоб остаточно вирішити питання з тими, хто виє під стінами".

Ніякого Майдану в опозиції зібрати поки не виходить. А намети на площі мають сенс лише при іншому кількісному наповненні

Більш виважено про перспективи братовбивчої війни (а тримільйонна країна на Кавказі — одна з найбільш мононаціональних у світі: 98% населення — вірмени) висловлювалися аналітики. Але і в їхніх заявах відчувалися тривожні ноти.

"Якщо уявляти, що Вірменія розколеться на частини, які будуть одне з одним воювати, то це навряд чи, — говорив Олександр Іскандарян, директор Інституту Кавказу в Єревані. — Якщо ж називати громадянською війною поляризацію суспільства, агресію щодо інших політичних думок, небажання політичних сил домовлятися, то це вже є. Суспільство розколоте, наразі ми бачимо емоційний шок. Це гостра політична криза. Наразі мені не здається, що зʼявляться більш гострі форми протистояння".

Так і сталося наприкінці лютого, коли Пашинян увійшов у клінч з військовими. Спровокував його сам премʼєр, заявивши в одному з інтервʼю, що в ході конфлікту в Нагірному Карабасі ракети російського комплексу "вибухали або вибухали лише на 10%". Пізніше він виправдовувався тим, що його дезінформували щодо якості "Іскандерів". Коли ж журналісти, не чекаючи цього виправдання, попросили Тирана Хачатряна, заступника начальника Генштабу Вірменії, пояснити заяву Пашиняна, той у відповідь розсміявся. І був тут же звільнений, після чого Генштаб почав "заколот", який призвів до колективного листа з вимогою відставки премʼєра. Той назвав те, що відбувається, спробою військового перевороту, закликав своїх прихильників зібратися на площі Республіки і вирішив звільнити голову цього "відомства" — генерал-полковника Оніка Гаспаряна. Однак президент країни цей наказ не підписав.

Піти заради консолідації

У новітній історії Вірменії є приклади того, як голови уряду йшли з посту, щоб "не розхитувати човен" суспільного протистояння. У вересні 2016 року так вчинив Овік Абрамян, який очолював кабінет з квітня 2014-го. Він пояснив це бажанням дати президенту Сержу Саргсяну можливість сформувати новий уряд, щоб той зміг "з новими підходами консолідувати суспільство". Відставка кабінету Абрамяна була однією з вимог угруповання "Сасна Црер" ("Сміливці із Сасуна"), члени якої в липні 2016 захопили в Єревані територію полку ППС і взяли заручників. Приблизно два тижні тривали перестрілки між бойовиками і силовиками, кілька поліцейських і загарбників були вбиті і поранені. У велику бойню все не переросло. Два роки по тому "Сасна Црер", що відмовилася від ідеї насильства, була зареєстрована як партія. Але на дострокових парламентських виборах у грудні 2018-го набрала менше 2% голосів і в Національні збори Вірменії не пройшла.

Під час Оксамитової революції 2018 року, коли призначення Сержа Саргсяна на пост премʼєра викликало масові акції протесту, на хвилі яких до влади якраз і прийшов Нікол Пашинян, тодішній голова уряду також визнав найкращим рішенням подати у відставку.

"Нікол Пашинян мав рацію. Я був неправий, — пояснив він свій крок. — Ситуація, що склалася, має кілька [варіантів] рішень, але ні на один з них я не піду. Це не моє. Я залишаю пост керівника країни, посаду премʼєр-міністра".

Вазген Манукян, Вірменія, міністр оборони
Відхід старої гвардії. Вазген Манукян, найщасливіший міністр оборони країни і лідер "Руху за порятунок Батьківщини", на акції протесту біля будівлі Національних зборів Вірменії

Чи може все піти за таким сценарієм сьогодні, важко сказати. Очевидно, усе буде залежати від сили протистояння нинішнього голови уряду і його опонентів. База останніх потроху розширюється, і серед них уже є знакові фігури. З вимогою відставки виступили, серед інших, екс-президенти країни Роберт Кочарян і Серж Саргсян, а також головні ієрархи Вірменської церкви — католікос усіх вірмен Гарегін II і католікос великого будинку Кілікії Арам I.

Представники опозиції багаті на барвисті метафори і жорсткі визначення. Її лідер, 75-річний Вазген Манукян, міністр оборони країни під час переможної карабаської війни 1992-1994 років, коли під його командуванням вірменські війська зайняли території, які довелося здати за Пашиняна, заявив на недавньому мітингу: "Армія має конституційне право вказати на головного ворога, який загрожує безпеці Вірменії, і вона вказала, заявивши, що це Нікол Пашинян".

У себе у Facebook премʼєр уже заявляв, що готовий відразу до двох речей — і покинути пост, і "продовжити керівництво Республіки Вірменії в ці непрості часи в разі відновлення довіри народу". На його думку, "є тільки один спосіб отримати відповідь на всі ці питання: проведення позачергових парламентських виборів". Але опозиція вимагає відставки без привʼязки до всенародного голосування. Тут, втім, намітилося деяке «потепління». Пашинян на початку тижня повідомив, що "фракція "Світла Вірменія", по суті, уже погодилася [на дострокові вибори], виступивши вчора з пропозицією. Залишається уточнити позицію фракції "Процвітаюча Вірменія". Якщо з боку парламентської опозиції буде згода, то вибори можуть пройти в цьому році".

Якщо все йде саме так, то відхід від категоричності супротивників Пашиняна має просте пояснення — нечисленність протесту. Ніякого Майдану зібрати не виходить. Намети на площі й грубки-буржуйки, у яких печуть картоплю (як це відбувається в Єревані), мають сенс лише при іншому кількісному наповненні.

Запас міцності Пашиняна

Так, рейтинг Пашиняна зруйнувався. Останнє опитування, проведене вірменським представництвом Gallup International Аssociation, свідчить про те, що майже 44% респондентів вважають, що він повинен піти у відставку (за те, щоб він залишився на посаді, майже 39%). Однак, коли в учасників опитування поцікавилися, хто, на їхню думку, винен у карабаській поразці, запропонувавши вибрати максимум два варіанти із запропонованих, картина вийшла такою. 32% респондентів відповіли, що винуватцем варто вважати колишню владу. 28,8% вказали на Пашиняна. 16,1% — на Туреччину і її військове сприяння Азербайджану. 4,4% — на окремих офіцерів Міноборони Вірменії й Армії оборони Карабаху.

Тому Пашинян у громадській думці — не головний і не єдиний винуватець нинішніх вірменських бід. При цьому він, як і раніше, лідирує серед усіх політичних лідерів, яких респонденти оцінювали за пʼятибальною шкалою. Він отримав 2,8 бали. У найближчого з його переслідувачів, нинішнього президента Армена Саркісяна, — 2,3 бали. А в нинішнього лідера опозиції Вазгена Манукяна — 1,6.

У цих порівняльних цифрах — запас міцності чинного премʼєра. Він не дуже великий, але він є. До того ж навіть на Кавказі він не єдиний голова держави, який потрапив у зону політичної турбулентності після поразки у війні. Є обнадійливі приклади сусідів.

Якщо криза затягнеться, Баку, ймовірно, скористається цим. Ільхам Алієв у грудні назвав ряд територій Вірменії, включаючи Єреван, «історичними землями Азербайджану»

На початку 1990-х приблизно в тій же шкурі опинився тодішній президент Азербайджану Гейдар Алієв. У жовтні 1993 року він виграв президентські вибори, на які йшов під гаслом "Я дам вам те, що ви хочете", з результатом майже 99%. Але саме на цей час припали успіхи вірменських збройних формувань, які посіли ряд важливих населених пунктів у межах і навколо Нагірного Карабаху. Бішкекський протокол, підписаний у травні 1994-го, був для Баку не меншою капітуляцією, ніж нинішня тристороння угода для Єревана. Більше того, премʼєр-міністр Азербайджану Сурет Гусейнов, який постав пізніше перед судом, стверджував, що Алієв, співпрацюючи з вірменами, свідомо організував загострення ситуації на фронті, а крім того, був причетний до проголошення Талиш-Муганської автономії на півдні країни.

Це були серйозні звинувачення. І на тому етапі в Алієва в руках було всього два козирі. Він припинив бойові дії, нехай і ціною неймовірних поступок, і зміг почати відновлення економіки країни. Однак, внутрішньополітична обстановка в Азербайджані була такою напруженою (існування збройного Народного фронту, непокора Загону поліції особливого призначення наказу про його розформування), що Алієву восени 1994-го навіть довелося ввести надзвичайний стан на два місяці.

Ще одна паралель з нинішньою ситуацією у Вірменії: закликавши бійців ОПОН скласти зброю, Алієв охарактеризував їхні дії як спробу державного перевороту. У підсумку він вистояв. І правив країною майже до своєї смерті у 2003 році. Він помер у грудні, а двома місяцями раніше його син Ільхам виграв президентські вибори.

Є і більш свіжий приклад, грузинський. У серпні 2008-го Грузія програла у військовому конфлікті з Росією. Однак голова держави Міхеїл Саакашвілі покинув свій пост лише у 2013 році. Хоча на його адресу сипалося чимало звинувачень, у тому числі всередині країни. Так, наприклад, омбудсмен Грузії Созар Субарі заявив, що поразка Тбілісі пояснюється авторитарним правлінням Саакашвілі: "У результаті цього замість отримання реальної інформації нам присуджено з ранку до вечора слухати пропаганду, що "Міша крутий", що все добре, ми перемогли і Грузія скоро стане процвітаючою".

Заслуги і проблеми

Порівняння двох ситуацій — нинішньої вірменської та давньої грузинської — показово ще й з точки зору досягнень всередині країни, які продемонстрували ці голови держав за час свого правління.

І Саакашвілі, і Пашинян досягли успіху на ниві боротьби з корупцією — багато в чому завдяки антикорупційним гаслам вони обидва і прийшли до влади. За даними Transparency International, Грузія в індексі сприйняття корупції піднялася з 89-го місця у світі у 2002 році до 66-68-го місця у 2009-му. Вірменія при новому премʼєрі зробила крок ще далі. Усього за один 2019 рік країна піднялася з 105-ої позиції на 77-у.

Помітний стрибок стався і за індексом демократії. Рік по тому після того, як Пашинян сів у крісло голови уряду, Вірменія увійшла в десятку країн світу з найбільш вільним інтернетом. Можливо, це не той показник, який можна намазати на хліб, але в нинішнього кабінету були і досягнення соціально-економічного спрямування. Безкоштовну охорону здоровʼя для громадян молодше 18 років, лікування онкології за рахунок держави. Нарешті, зростання ВВП країни — у 2019-му, "доковідному", році він становив 7,6%.

Нікол Пашинян, прем'єр-міністр Вірменії, фото
Нікол Пашинян

Іншими словами, якби не розгром у карабаській війні, Пашиняна можна було б назвати успішним премʼєром. Його можна скинути або відправити на політичний відпочинок за допомогою процедури виборів, але далеко не факт, що нова фігура на капітанському містку Вірменії в чомусь перевершить його досягнення. Та й про новизну фігур можна говорити лише умовно. Насправді вибирати доведеться з пулу вже відомих політиків, можливо, навіть з колишньої верховної влади. При цьому в опозиції, напевно, розуміють, що будь-хто, хто прийде, приречений робити те ж саме, що Пашинян, включаючи переговори навколо Карабаху, з яких Єреван сьогодні не може вийти переможцем.

Цей фон робить ідею перевороту майже комічною. Якби він стався, це б означало, що ті, хто прийшов на зміну Пашиняну, самі собі вішають на шию проблеми, які вирішити неможливо. До того ж народ в основному памʼятає своїх "героїв" зразка 2018 року. Як пише на Carnegie.ru Кирило Кривошеєв: "Повірити, що рай зможуть побудувати "колишні", яких скинули два роки тому, неможливо." Так, вони потроху цупили, але хоча б Батьківщину не продали і не продадуть" — єдиний можливий аргумент на їхню користь".

Хто пише погані сценарії

Усі ці розклади далекі від протистояння, готового вилитися в громадянську війну. На темі охоче спекулюють російські ЗМІ, залучаючи для цього найрізноманітніші аргументи. У хід йдуть заяви Ердогана про те, що Анкара проти перевороту, а якщо так, то Пашинян, мовляв, з ними у змові, тобто він — зрадник, якого потрібно усунути від влади. Інші стогони про перспективи громадянської війни помітні в публікаціях, де думки висловлюють проросійськи налаштовані вірмени типу Арташеса Гегамяна, колишнього мера Єревана на рубежі 1990-х. У мові цього автора слова "холуй" і "Соросівський непотріб" незмінно відносяться до Пашиняна, а "пильність", "благородство" і "політична воля" — до Путіна. Тобто ступінь спотворень на рівні епітетів досягає занадто астрономічних розмірів, щоб можна було вірити всьому іншому, включаючи висновки.

У російському медіаполі загроза громадянської війни у Вірменії — це очікування Москви на прихід до влади іншого, більш проросійського політика. Але не тільки. Крім цього, є певна зловтіха: ось, мовляв, хороший урок для всіх, хто вважає, що владу можна змінювати на площах. Що тебе, Ніколе, породило, те тебе і вбʼє. І, звичайно, у цих мантрах зашифровано послання до росіян: бачите, чим справа може закінчитися, коли з владою поводяться таким чином. Громадянською війною — не менше.

Це, звичайно, гра Сивіли на підвищення. Швидше всього, головне побоювання не в гарячому конфлікті, а в тому сценарії, про який нещодавно сказав Рубен Варданян, етнічний вірменин і російський мільярдер. "Ми можемо стати дуже тихим, не надто таким активним місцем [Вірменія для нього як і раніше "ми"], де залишиться 1,5-2 млн осіб, куди будуть надсилати ті ж самі $ 2 млрд допомоги [від вірменської діаспори за кордоном]. Люди будуть жити краще, тому що на меншу кількість людей буде приходити більше грошей, тому що більше людей поїхали. Це буде така, я сказав би, країна, схожа на Абхазію".

Бізнесмен назвав сценарій абсолютно реалістичним, оскільки, за його даними, 200 тис. людей збираються покинути Вірменію вже в цьому році, а ще 200-300 тис. подумують про це.

Є, вважає Варданян, й інший варіант — успішної, процвітаючої Вірменії. Але для цього, на думку бізнесмена, члени вірменської діаспори, розкиданої по всьому світу, повинні не просто посилати гроші на батьківщину, а повернутися туди, "причому приїхати не на посади міністрів, а приїхати в село".

Поки що уявити подібну репатріацію важко. Політична криза точно не найзручніший для цього час. Поки що сусіди, у тому числі Азербайджан, що святкує перемогу, дивляться на те, що відбувається в Єревані, як на "його внутрішню справу". Але якщо криза затягнеться, а демографічна ситуація почне розвиватися в дусі пророкувань Рубена Варданяна, тоді Баку, ймовірно, скористається цим. Принаймні на карабаському напрямку. Але, можливо, не тільки на ньому. Навряд чи можна вважати випадковою заяву Ільхама Алієва під час військового параду перемоги в Баку 10 грудня минулого року. Тоді він сказав, що Зангезурський, Гейчинський і Іреванський райони Вірменії — "історичні землі Азербайджану". Йшлося про території сучасної Вірменії, включаючи Єреван, Севан і Сюнік. Такі "обмовки за Фрейдом" уже завтра можуть стати оформленням територіальних претензій. Варто тільки Вірменії під тягарем кризи стати ще слабкішою.