Вміти виграти самостійно хоча б одну війну. Україна та нова концепція двох воєн для США

Які заходи безпеки є достатніми? Під час Холодної війни відповідь була досить простою. У США один противник — Радянський Союз, якого треба стримувати і, якщо потрібно, перемогти. За останні три десятиліття на це оманливе просте питання дуже важко відповісти.

Протягом багатьох років американська оборонна стратегія передбачала "концепцію двох воєн": Сполучені Штати повинні мати достатній військовий потенціал і можливості для ведення та перемоги у двох одночасних війнах на різних театрах воєнних дій проти великих регіональних держав, таких як Ірак та Північна Корея. Однак за останнє десятиліття, у міру того, як американські збройні сили скорочувалися, а їх противники ставали все потужнішими, США відмовилися від подібних устремлінь.

Фокус переклав новий текст Рафаеля С. Коена, присвячений новим військовим концепціям США.

Сьогодні ймовірність того, що Америці доведеться протистояти багатьом конфліктам на кількох фронтах, зросла. За власним зізнанням, Сполучені Штати стикаються з проблемою "натиску" Китаю, "гострою загрозою" з боку Росії та безліччю менш серйозних проблем у вигляді Ірану, Північної Кореї та тероризму. Купівля достатньої кількості зброї та платформ для створення армії, здатної перемогти всіх або навіть двох цих противників одночасно, швидше за все, виявиться непомірно дорогою. Зі свого боку концентрація лише на одній із загроз, крім інших, лише заохотить ворожу державу спробувати скористатися слабкостями Америки.

Війна в Україні висунула нову концепцію "двох фронтів", яка може замкнути це стратегічне коло і дозволити Сполученим Штатам захиститися від можливості одночасного виникнення кількох криз без подвоєння оборонного бюджету. Для цього США доведеться збільшити чисельність своїх збройних сил для перемоги в одній війні проти однієї великої держави, одночасно наростивши свою оборонну промислову базу, щоб забезпечити засоби для перемоги у двох війнах одночасно — так США зможуть вести одну війну безпосередньо, а іншу через проксі.

Війна на два фронти

Ідея про те, що Вашингтон повинен мати можливість вести кілька воєн на кількох театрах воєнних дій, виникла ще під час Другої світової війни, коли Сполучені Штати та їхні союзники боролися з нацистською Німеччиною в Європі та імператорською Японією у Тихому океані. Під час холодної війни Сполучені Штати закріпили принцип ведення кількох одночасних воєн у своїй оборонній стратегії, хоча значення цієї концепції практично залишалося відкритим для інтерпретації. Адміністрації, які змінювали одна одну, сперечалися про те, яке поєднання кількох великих воєн і менш масштабних конфліктів має стати орієнтиром для американських збройних сил. Протягом десятиліть визначення конфлікту варіювалося від "півтори війни" (одна велика війна одному театрі військових дій і один конфлікт на інших) при адміністрації Ніксона до двох великих воєн і двох конфліктів при адміністрації Рейгана.

Коли закінчилася холодна війна, Сполученим Штатам знадобився новий орієнтир для визначення необхідних заходів безпеки та того, які ресурси можна перенаправити з оборони на внутрішні пріоритети. Замість єдиного супротивника Сполучені Штати зіткнулися з низкою менш значних викликів з боку Північної Кореї, Ірану та Іраку. Хоча жодна з цих держав не могла зрівнятися з американською військовою міццю, США неодноразово могли постати перед необхідністю вести кілька конфліктів одночасно. Тому в американських оборонних стратегіях — наприклад, у Bottom Up Review часів Клінтона — пропонувалося, щоб збройні сили США були розраховані на одночасну боротьбу у сценаріях Перської затоки та Кореї.

Протягом наступних двох десятиліть ця концепція двох воєн залишалася основним структурним елементом американської стратегії. Керівники Міністерства оборони вносили зміни до формулювання, але основна ідея, що Сполучені Штати мають бути здатні вести дві війни одночасно, залишалася незмінною.

Однак до початку 2010-х років заклики до того, щоб "збройні сили країни були здатні боротися і перемагати у двох великих регіональних конфліктах", звучали менш переконливо. Протягом багатьох років Сполучені Штати надавали перевагу можливостям, а не потенціалу своїх збройних сил. В результаті армія скоротилася майже за всіма показниками — особовим складом, літаками та кораблями — до частки своєї могутності часів холодної війни, навіть коли вони зіткнулися з майже безперервним навантаженням, починаючи з першої війни в Перській затоці, криз на Балканах, а потім вторгнення до Афганістану та Іраку. Військова техніка удосконалювалася, але навіть найпотужніший танк, корабель чи літак може одночасно перебувати лише одному місці. Одночасне ведення війн в Іраку та Афганістані майже до кінця виснажило збройні сили США. І обидві ці війни велися проти повстанців та терористичних груп, а не проти держав із сучасними арміями.

Тим часом супротивники Америки ставали дедалі потужнішими. Китай перетворився на мілітаризовану державу, послаблюючи традиційну військову перевагу США у Східній Азії. Після десятиліття різкого спаду, що послідував за розпадом Радянського Союзу, Росія приступила до масштабної модернізації, позбавляючись радянських коренів і нарощуючи нові можливості. Північна Корея розробила ядерну зброю та величезну кількість засобів доставки, щоб стримати запобіжні військові дії США. Хоча Сполучені Штати, як і раніше, залишалися домінуючою військовою силою у світі, ідея про те, що США можуть боротися з обома противниками одночасно, виглядала дедалі фантастичнішою.

Тому Міністерство оборони США поступово відійшло від своєї концепції двох воєн. Адміністрації Обами, Трампа, а тепер Байдена визнавали, що Сполучені Штати стикаються з численними погрозами — зокрема, з боку Китаю, Росії, Ірану, Північної Кореї та терористів. Однак усі адміністрації утримувалися від тверджень, що американським збройним силам будь-коли доведеться боротися з двома з цих суб'єктів одночасно.

Натомість в оборонних стратегіях йшлося про перемогу у війні проти одного супротивника за один раз і спроби стримати інших. У Стратегічному керівництві з оборони 2011 року, прийнятому при Обамі, йшлося про "перемогу над агресією будь-якого потенційного противника" та "нав'язування неприйнятних витрат" іншому. Стратегія національної оборони 2018 року, розроблена при Трампі, стверджує, що збройні сили мають бути здатні "перемогти агресію великої держави, одночасно стримуючи опортуністичну агресію в інших місцях". А в Стратегії національної оборони 2022 року, розробленої Байденом, аналогічно йдеться про необхідність "здобути перемогу в конфлікті", але при цьому "стримувати опортуністичну агресію в інших місцях". Концепція двох воєн звелася до концепції однієї війни, і відомі оборонні аналітики співають їй дифірамби.

Зростаючі ставки

У основі початку концепції односторонньої війни лежала велика стратегічна ставка — а саме, що противники США внутрішньо роз'єднані і тому навряд почнуть війни одночасно. Якийсь час ця передумова здавалася розумною. Зрештою, Китай та Росія вели війну один проти одного. Китай та Росія також приєдналися до Заходу у переговорах щодо укладання угоди щодо обмеження ядерної програми Ірану. Північна Корея та Іран знаходяться на відстані пів світу одне від одного. Навіть відносини між Китаєм та Північною Кореєю часом ставали напруженими.

Понад те, всі погрози виявилися рознесеними за часом. Іран і Північна Корея здавалися найбільш безпосередніми погрозами, враховуючи тривалу проксі-війну першого, і регулярні ракетні і ядерні випробування другої. Водночас Росія (принаймні до лютого 2022 року) і Китай були більш довгостроковими викликами. Навіть найостанніша Стратегія національної оборони до 2022 року містить деякі з цих роздумів: Китай — виклик, що насувається, а Росія — всього лише "гострий", або короткостроковий. Якби погрози виникали лише послідовно, то Сполучені Штати могли б обґрунтовано припустити, що їм доведеться лише з одним супротивником на одному театрі воєнних дій за один раз.

Але геополітична ситуація змінюється. Для початку противники США все більше переплітаються у військовому плані. Росія давно займається збройовим бізнесом — продає системи ППО Ірану та авіаційні двигуни Китаю. Однак сьогодні ці відносини стали взаємнішими. Іран постачав Росії безпілотники, а Північна Корея — артилерійські снаряди для підтримки її війни в Україні. Китай постачає безпілотники іранським проксі. Північна Корея передала Ірану ракетні технології і, можливо, запропонувала свої ядерні ноу-хау.

Військова співпраця між противниками США тепер виходить за межі простого продажу зброї. Іран і Росія, ймовірно, змовилися про реакцію на громадянську війну в Сирії, координуючи свої військові дії в цій країні. Нещодавно Іран надав радників для допомоги Росії у використанні її безпілотників в Україні. У відповідь Тегеран, як повідомляється, попросив Москву про допомогу у придушенні протестів. Як заявив нещодавно прессекретар Ради національної безпеки Джон Кірбі, російсько-іранські зв'язки поглиблюються, перетворюючись на "повноцінне оборонне партнерство".

Тим часом Китай і Росія заявили, що їхня дружба "не має кордонів". Тоді коли Китай надав лише незначну підтримку Росії у війні в Україні, Пекін, як і раніше, зацікавлений у поглибленні військових зв'язків із Москвою. Фактично, китайський лідер Сі Цзіньпін — принаймні за деякими оцінками — подвоїв інтенсивність своїх взаємодій з Росією. Ці дві держави провели безліч спільних патрулів бомбардувальників і взяли участь у військових навчаннях.

І терміни реалізації кожної із цих загроз прискорюються. Наразі Іран регулярно здійснює низькорівневу військову агресію, включаючи ракетні удари по американським дипломатичним об'єктам. Північна Корея провела черговий рекордний рік ракетних випробувань. Росія веде війну в Україні та погрожує ядерною війною. А термін можливого вторгнення Китаю на Тайвань, можливо, наблизився. Нікому вже не здається, що ці погрози не можуть виникнути одночасно.

Тому припущення про те, що Сполученим Штатам доведеться боротися лише з одним супротивником в одній частині світу, видається не зовсім правильним. Можливо, Сполучені Штати ще не зіткнулися зі справжньою "віссю зла", але американські противники стають дедалі тісніше пов'язаними один з одним, залишаючи США з односторонньою армією перед усе більш багатостороннім світом.

Вирішення проблеми одночасності

Загалом, Сполучені Штати мають чотири варіанти вирішення проблеми одночасності двох конфліктів.

• По-перше, Сполучені Штати можуть обмежити свої амбіції та сказати, що деякі загрози не мають значення. Справді, деякі китайські яструби наводили саме такий аргумент на користь того, чому Сполучені Штати не повинні втручатися напередодні війни в Україні. Будь-який конфлікт із Росією, стверджували вони, відверне увагу від головного супротивника — Китаю.

Яким би привабливим був цей стратегічний редукціонізм, він зовсім непрактичний. Якщо залишити осторонь моральні міркування, Сполучені Штати — це глобальна держава з глобальними інтересами, яких просто так відмовитися. Понад те, якщо противники США формують дедалі монолітніший блок, то зосередитися на одному з них просто недоцільно, навіть якщо Сполучені Штати приймуть підхід, заснований на реальній політиці.

• В якості альтернативи Сполучені Штати можуть спробувати стримати другу війну, як це пропонується у Стратегіях національної оборони на 2018 та 2022 роки.

Проте, стримування, як відомо, є складною концепцією. Зрештою, різниця між тим, чи стримують ті чи інші дії, провокують чи просто ігноруються, залежить не так від того, що роблять Сполучені Штати, як від того, як ці дії сприймаються жменькою диктаторів. Є безліч прикладів того, як американське стримування не спрацювало — чи то дії Ірану на Близькому Сході, чи зростаюча загроза вторгнення Китаю на Тайвань або, що найбільш вражаюче, вторгнення Росії в Україну. Хоча стримування конфлікту завжди краще, Сполученим Штатам потрібен життєздатний план Б на випадок, якщо стримування зазнає невдачі.

• Третім варіантом є створення Сполученими Штатами повноцінних сил для ведення двох воєн, що пропонують деякі "яструби" в галузі оборони.

Однак це надзвичайно дорога пропозиція. За останні 70 років вартість середнього військовослужбовця більше ніж подвоїлася і, за деякими оцінками, наближається до 140 тисяч доларів на одного рядового, який перебуває на чинній військовій службі. Для такого зростання є вагомі причини. Залучення та утримання висококваліфікованих фахівців, необхідних для ведення сучасних воєн, коштує дорого. А для створення справжньої подвійної армії буде потрібно набагато більше людей. Народно-визвольна армія більша за деякими параметрами — наприклад, за чисельністю особового складу та флоту — навіть незважаючи на те, що її платформи можуть поступатися потужністю. Якщо Сполучені Штати намагатимуться створити досить великі збройні сили, щоб протистояти китайському вторгненню на Тайвань, а також в інших непередбачених обставинах, це коштуватиме дуже дорого.

Понад те, навіть якщо Сполучені Штати зможуть сплатити такий рахунок, неясно, чи послужить така вартість апріорі стратегічним інтересам Америки у довгостроковій перспективі. Зрештою, довгострокове суперництво з Китаєм — це не просто військові перегони, а битва за глобальний вплив, що ведеться у багатьох інших сферах — економічній, дипломатичній, технологічній. Враховуючи фінансові обмеження Сполучених Штатів, таке масштабне військове розширення може статися за рахунок цих інших форм влади — або поставити під загрозу загальну економічну життєздатність Америки.

• Але можливий четвертий варіант: українська модель. У суперечках про військову допомогу Україні іноді не беруть до уваги, що ця війна — з погляду неупередженої реальної політики — принесла Сполученим Штатам велику віддачу від їхніх стратегічних інвестицій. За приблизно 20 мільярдів доларів США змогли допомогти українським військам захистити свою територію і тим самим завдати поразки російським збройним силам — своєму другому військовою силою грізному противнику.

Звичайно, 20 мільярдів доларів не відображають усієї вартості війни для Сполучених Штатів: це і гуманітарна допомога Україні, і вартість додаткових 20 тисяч військовослужбовців, спрямованих Сполученими Штатами до Європи для посилення стримування на східному фланзі НАТО, та подальше зношення засобів, спрямованих на захист повітряного простору НАТО. Але навіть з урахуванням загальної суми $100 млрд, яку Конгрес виділив Україні, це не так вже й багато — принаймні порівняно із загальним американським оборонним бюджетом, який наступного року становитиме майже $860 млрд. Загалом Україна є моделлю того, який у майбутньому може мати вигляд досить економічно ефективний спосіб ведення другого конфлікту.

Однак, окрім економії засобів, українська модель також пропонує стратегічну гнучкість. Оскільки Китай, Росія, Північна Корея і, можливо, в майбутньому Іран мають ядерні арсенали, існує безліч причин, через які майбутні американські політики можуть захотіти уникнути прямого військового втручання США. Навіть якщо залишити за дужками ядерні питання, великомасштабний конфлікт із застосуванням звичайних озброєнь майже напевно буде дуже кривавим. Створення потенціалу для ведення непрямих бойових дій принаймні надає альтернативу.

Звичайно, життєздатність такої стратегії певною мірою залежить від пошуку майбутніх сценаріїв на кшталт українського — тобто країн, чиє керівництво та населення рішуче налаштовані ефективно використати таку військову допомогу. Інші спроби оснастити збройні сили та дозволити їм вести війни закінчилися плачевно, особливо в Іраку та Афганістані. І все ж є підстави вважати, що в майбутньому у Сполучених Штатах можуть з'явитися більше українців і менше іракців і афганців. Ймовірно, США більше не намагатимуться відновлювати збройні сили з нуля, як це було в Афганістані та Іраку. Крім того, іноземні вторгнення з більшою ймовірністю спричинять ефект згуртування суспільства, аніж внутрішні конфлікти, оскільки населення об'єднується проти спільного ворога, як це зробили українці проти наступу Росії.

Іншими словами, Сполучені Штати не можуть завжди розраховувати на другу Україну — партнера, готового воювати і досить здібного, щоб робити це успішно, якщо йому дадуть потрібні інструменти. Проте, Україна теж не є рідкісним винятком. І як засіб балансування у світі з безліччю загроз, але все ще обмеженим у фінансовому плані, український сценарій може бути найкращим із наявних підходів.

Нова концепція двох воєн та повернення до арсеналу демократії

Сполучені Штати завжди повинні мати можливість самостійно вести і виграти хоча б одну велику війну. Як і будь-яка суверенна країна, Сполучені Штати мають свої власні інтереси і мають бути в змозі захистити їх наодинці, якщо доведеться. Вони не можуть завжди вважати, що у них будуть такі ж мотивовані і такі ж здібні союзники та партнери, яким виявилася Україна. У деяких випадках, особливо коли йдеться про такі грізні країни, як Китай, загроза може бути настільки великою, що будь-який обсяг військової допомоги за відсутності прямої американської військової участі виявиться недостатнім.

Проте війна в Україні є потенційною моделлю того, як Сполучені Штати можуть вести відразу два конфлікти, особливо якщо один із них спрямований проти одного з другорядних противників Америки — Росії, Ірану та Північної Кореї. Навіть якщо Сполучені Штати пов'язані одним конфліктом на одному театрі бойових дій, то принаймні вони можуть запропонувати своїм союзникам та партнерам військові ресурси для перемоги, якщо ті вирішать воювати. У цьому сенсі Сполучені Штати можуть розглядати свою підтримку України не як разову відповідь, а як потенційну модель для майбутньої оборонної стратегії — і як спосіб застрахуватися від проблеми одночасних воєн.

Такий крок не буде безвитратним. Насамперед він вимагатиме значного розширення оборонної промислової бази, яка важко забезпечує виробництво боєприпасів для війни в Україні. Якими б не були витрати, вони все одно становитимуть лише малу частину від створення структури сил, необхідної для ведення двох воєн одночасно, і це значно менш ризиковано, ніж повне ігнорування проблеми. Іншими словами, це реалістичний спосіб зберегти американські цілі та ресурси, не жертвуючи надто сильно.

Понад 80 років тому Франклін Делано Рузвельт заявив, що "ми маємо бути великим арсеналом демократії". Сьогодні для США настав час виконати цю обіцянку — якщо не заради всього світу, то заради себе самих.

Про автора

Рафаель С. Коен — старший політолог та директор програми "Стратегія та доктрина" у проєкті AIR FORCE некомерційної, непартійної корпорації RAND.