Перед обличчям китайської загрози. 7 уроків для США та Тайваню

Від жорстокого вторгнення Росії в Україну до обуреної реакції Китаю на візит колишньої спікерки Палати представників Ненсі Пелосі на Тайвань — 2022-й рік глибоко вплинув на національну безпеку Тайваню. Тому цілком закономірно, що рік завершився кардинальними змінами в оборонній політиці країни. У загальнонаціональному телезверненні 27 грудня президентка Цай Інвень збільшила термін обов'язкової військової служби для всіх тайванських чоловіків із чотирьох місяців до одного року та доручила чиновникам оборонного відомства копіювати методи навчання, які використовуються у США.

Фокус переклав нову статтю Джерарда Харпера та Майкла Ханзекера про те, що можуть отримати США та Тайвань від співпраці з Україною та країнами Балтії.

Це рішення назрівало давно. Американські експерти та чиновники, а також тайванські законодавці й навіть нинішній міністр національної оборони Тайваню, давно вважають чотиримісячну службу неадекватною у світлі ситуації у сфері безпеки Тайваню, що погіршується. Тайванські виборці також підтримують цей крок. Опитування, проведене Фондом громадської думки Тайваню у березні, показало, що 76% висловилися за збільшення терміну служби в армії. Незважаючи на широку громадську підтримку, Цай варто похвалити за те, що вона виступила з цим закликом так скоро після поразки її партії на листопадових виборах. Вона могла б легко відкласти цю справу на потім, і були підстави вважати, що вона так і вчинить.

Якщо відкинути політику, продовження призову було також необхідним із військового погляду. Протягом багатьох років тайванські добровольчі сили мали труднощі з набором достатньої кількості молодих чоловіків і жінок. Річний призов, який набуде чинності у 2024 році, допоможе Тайваню збільшити чисельність своїх чинних збройних сил щонайменше на 60 тисяч осіб протягом наступних трьох років.

Попереду багато роботи. Оскільки продовження призову є військовою необхідністю, Тайвань має переглянути методи підготовки своїх військ — як призовних, так і регулярних. Як відомо, навчання завжди неадекватне та нереалістичне, тим паче в тайванській армії. Солдати занадто довго просиджують у класах і проводять занадто мало часу, відпрацьовуючи навички індивідуального та дрібногрупового бою. Навчання відбуваються за жорстким сценарієм. Від молодших командирів очікують, що вони будуть виконувати накази, а не ухвалювати рішення.

На щастя, Цай визнала проблему, а міністр оборони США Ллойд Остін уже привселюдно зобов'язав американських військових допомогти Тайваню захистити себе. Американські "чоботи" вже "на землі" (як це було протягом десятиліть — один з авторів цієї статті допомагав навчати тайванських морських піхотинців на початку 2000-х років). А Закон про повноваження у галузі національної оборони на 2023 рік створює чіткі межі й основу для допомоги тайванським військовим. Головне питання полягає в тому, як скоро американські військові "масштабують" вже наявні ініціативи: більшість у Вашингтоні вважають, що часу до повномасштабного вторгнення Китаю залишилося небагато.

Ми вважаємо, що зусилля американських військових із підготовки збройних сил в Україні та країнах Балтії можуть стати зразком для допомоги Тайваню. Які важливі висновки приніс цей досвід:

• швидка трансформація вимагає цілісного підходу — поєднання цілісної, орієнтованої на бій методики навчання з акцентом на тактику, техніку та процедури, що впливають на інституційні, правові та політичні реформи;
• "швидко" — поняття відносне, коли йдеться про військову реформу. Навіть радикальна трансформація українських збройних сил тривала сім років — і досі триває.

Нижче ми наводимо сім ключових уроків, отриманих зі співпраці у сфері безпеки у Східній і Центральній Європі. Ми розглянемо ці уроки в контексті унікальних проблем, що стоять перед Тайванем, а на завершення дамо чотири рекомендації для американських політиків.

Уроки, отримані з викладання

Існує безліч аналітичних матеріалів про застосування уроків, отриманих із конфлікту в Україні, до оборони Тайваню. Більшість авторів так чи інакше пояснюють, чому війна має навчити Тайвань стосовно природи сучасних бойових дій високої інтенсивності, розповідають про необхідність асиметричної оборони, міркують про те, чи зробить напад Росії на Україну вірогіднішою війну за Тайвань чи ні, або про те, чому китайський лідер Сі Цзіньпін і його генерали можуть навчитися в процесі поточної війни. Наша увага зосереджена на іншому.

Ми вважаємо, що те, як Сполучені Штати разом зі своїми союзниками по НАТО допомогли Естонії, Латвії, Литві й Україні перетворити свої збройні сили за кілька років, є найкращою моделлю для навчання тайванських військових. Для країн Балтії ці зміни почалися напередодні їх прийняття до НАТО у 2004 році. В Україні процес реформ в армії розпочався після того, як у 2014 році вторгнення Росії викликало шок в українських збройних силах, які тодішній начальник Генерального штабу Віктор Муженко назвав "армією, що буквально лежить у руїнах".

Можна виділити сім уроків для США та Тайваню

Навчання у невеликих підрозділах, зосереджене на конкретних бойових навичках

Центральною характеристикою дій США та Європи щодо надання допомоги в захисті України був акцент на суворій і реалістичній бойовій підготовці. Після фіаско 2014 року члени НАТО почали проводити в Україні навчальні місії, які значно відрізнялися від попередніх ініціатив і надавали різноманітну допомогу в бойовій підготовці, спрямованій на розширення можливостей українських тактичних формувань як у їхніх "домашніх" гарнізонах, так і в центрі маневреної підготовки. Мобільні навчальні групи з Великої Британії (операція "Орбіталь"), Канади (операція "Уніфікатор") та Литви допомагали українським регулярним підрозділам удосконалювати індивідуальні навички та навички дрібних формувань за цілою низкою завдань, враховуючи піхотні, повітряно-десантні, снайперські та медичні операції.

Тим часом Сполучені Штати створили Об'єднану багатонаціональну навчальну групу "Україна" в Яворівському навчальному центрі при 7-му армійському навчальному командуванні армії США в Німеччині. Там ротаційні підрозділи армії США та Національної гвардії США організували складну загальновійськову підготовку для українських бригад, водночас навчаючи українських командирів відігравати провідну роль у підготовці власних підрозділів. Сили спеціальних операцій НАТО з різних країн також організували мобільні навчальні групи та допомогу центрам бойової підготовки для своїх українських колег.

Наші бесіди зі співробітниками американських сил зі співробітництва в галузі безпеки та офіцерами українських збройних сил показали, що ці зусилля були вкрай важливими для розвитку можливостей дрібних підрозділів, які забезпечили українським силам тактичну перевагу над російськими підрозділами.

Спільні та багатонаціональні навчання сприяли навчанню старших командирів і штабів

Звичайно, навіть найефективніша тактика дрібних підрозділів марна без здатності керувати більшими формуваннями й об'єднувати озброєння та сили у великомасштабних бойових діях. Розвивати такі навички старших офіцерів і штабних працівників часто набагато складніше і довше, ніж удосконалювати тактичні навички, в чому ми обидва переконалися особисто. Зрештою, у мирний час молодші офіцери часто мають змогу зосередитись на тренуваннях зі своїми підрозділами. На відміну від них, штабні та старші офіцери проводять переважну більшість свого часу, займаючись адміністративними та бюрократичними питаннями — завданнями, що радикально відрізняються від тих, які вони повинні опанувати, щоб досягти успіху в бою. До того ж, щоб змусити старших офіцерів та їхніх підлеглих прийняти нову систему навчання або доктрину, необхідно навчити їх прийомам, навичкам і практиці, які найчастіше радикально відрізняються від тих, завдяки яким вони спочатку були призначені на ці керівні посади.

Цікаво, що, згідно з інтерв'ю з відставним офіцером спеціальних операцій армії США, який тісно співпрацював із країнами Балтії, у процесі роботи зі збройними силами Естонії, Латвії та Литви ця проблема стояла не так гостро, оскільки всі їхні старші командири були новачками — колишнім радянським офіцерам класу польового командира і вище було заборонено вступати до пострадянських збройних сил. На відміну від цього, за спостереженнями інших посадових осіб, які займаються питаннями співробітництва в галузі безпеки, в українських збройних силах такої заборони не було, і наприкінці 2015 року їхня армія все ще дотримувалася системи радянського зразка. Перехід до західної військової практики виявився найбільш важким для тих офіцерів, які найбільше звикли до "старої школи" і, що цілком очікувано, мали найбільшу владу та повноваження.

В обох випадках старшим офіцерам допомогли міжнародні навчання, які дозволили їхнім командирам і штабам від тактичного до стратегічного рівня відпрацювати завдання командування та управління у воєнний час та одночасно ознайомити їх із технікою та передовим досвідом партнерських сил США та НАТО. Для країн Балтії щорічні навчання НАТО перевіряли швидке розгортання наземних і повітряних сил США та інших країн НАТО для посилення регіону та подальшого проведення високоінтенсивних комбінованих навчань як із силами країн Балтії, так і НАТО. Міжнародні бойові групи посиленої передової присутності, створені за сприяння НАТО в усіх трьох країнах Балтії (поряд із Польщею), також виявилися корисними в цьому плані. Що стосується України, то в межах серії щорічних навчань Україна-НАТО "Rapid Trident" було проведено спільні тренування сил у складі бригади. Литовсько-польсько-українська бригада, військова організація бригадного рівня під командуванням Польщі, об'єднала штаби батальйонів із цих країн для щорічної підготовки бойового складу, курсів штабів батальйонів і міжнародних навчань в Об'єднаній багатонаціональній навчальній групі "Україна".

Зрештою, нове українське керівництво змінило гнів на милість, і на більш масштабні українські навчання почали залучати наставників НАТО. Безпосередньо перед вторгненням, улітку 2021 року в процесі навчань "Joint Endevour" вперше в українські командування вище рівня бригади — як у їхні оперативні командування, так і в штаб об'єднаних сил — були введені спостерігачі НАТО. Співробітник із питань співробітництва у сфері безпеки, з яким ми проводили інтерв'ю, розцінив це як серйозну зміну в підході українських збройних сил до трансформації та як свідчення того, що вони дедалі більше рухаються до забезпечення оперативної сумісності НАТО.

Програма міждержавного партнерства — що довше, то краще

Програма міждержавного партнерства Національної гвардії США зміцнила ці зв'язки, встановивши довгострокові партнерські відносини між Україною і країнами Балтії та підрозділами Національної гвардії США з Каліфорнії (Україна), Пенсільванії (Литва), Мічигану (Латвія) та Меріленду (Естонія). Програма допомагає створити резерв американських експертів, які можуть бути спрямовані на проведення навчання, необхідного їхнім партнерам, або прийняти їх для навчання в США. Це ефективна програма, хоч вона й не зовсім на слуху. Більшість військовослужбовців Національної гвардії залишаються в межах одного штату в міру просування по службі. Така сталість дозволяє налагоджувати стабільні відносини, оскільки одні й самі люди продовжують взаємодіяти у міру просування від лейтенанта до полковника і від сержанта до сержант-майора. Такі довгострокові відносини допомагають побудувати дуже високий рівень довіри, якого неможливо досягти іншим шляхом.

Офіцери Національної гвардії армії Пенсільванії, з якими ми розмовляли, розповіли, як їхні тісні партнерські відносини призвели до того, що в 2018 році литовська механізована рота була спрямована до Національного навчального центру армії США у складі батальйону Національної гвардії Пенсільванії. І навпаки, офіцери з Пенсільванії служили в штабах литовських підрозділів під час численних навчань НАТО у своїй країні, як і офіцери з чинних бригад сприяння силам безпеки.

Дуже важливо, що Програма державного партнерства працює тим краще, чим довше вона існує. Так, партнерство між каліфорнійськими підрозділами та Україною поки що встигло зосередитись на індивідуальних тактичних навичках. Проте більш тривалі партнерські відносини з Естонією, Латвією і Литвою дозволили американським та партнерським військовим офіцерам опрацювати все, починаючи від розвитку сержантського складу та техніки роботи бойових повітряних диспетчерів і закінчуючи вдосконаленням методів командування та управління на рівні батальйону та бригади.

Створення оборонних інститутів

Досі обговорення було зосереджено на тактичній підготовці на рівні бригади та нижче. Однак для реформ були потрібні зміни на найвищому рівні. Щоб зміни на низовому рівні стали постійними, знадобилися реформи структур і міністерств. Законодавче схвалення було також необхідним, щоб військові отримали необхідні юридичні повноваження та фінансові ресурси для зміни своєї доктрини.

Український досвід особливо повчальний у цьому плані. Посольство США доклало цілеспрямованих зусиль для проведення бюрократичної та правової реформи на високому рівні в уряді. Їхні зусилля, схоже, принесли великі дивіденди. Співробітники американської служби співробітництва в галузі безпеки та невелика кількість радників США й інших країн НАТО, відряджених до Міністерства оборони, забезпечували постійну взаємодію, яку підтримують заходи послів та інших співробітників Державного департаменту. Багатонаціональний об'єднаний комітет генеральних офіцерів НАТО приїжджав до Києва кожні шість місяців, надаючи ще одну можливість ключовим лідерам продовжувати взаємодію з обох сторін. Це допомогло здійснити важкі, але необхідні системні зміни, необхідні для трансформації оборони.

Зона бойових дій як навчальна лабораторія

Як Україна, так і країни Балтії виграли від розгортання та участі у бойових діях. Безпосередній бойовий досвід дав можливість і лідерам, і солдатам відточити свої навички ведення бойових дій у реальній бойовій обстановці. Для країн Балтії цей досвід було отримано внаслідок розгортання в Афганістані (переважно, але не виключно силами спеціальних операцій). Воєнні дії разом з іншими силами НАТО також надали цим підрозділам безпрецедентну можливість попрактикуватись у координації та проведенні комбінованих операцій у бойовій обстановці.

Що стосується України, то сім років бойових дій на Донбасі дали бойовий досвід тисячам українських солдат та офіцерів. Представники США з питань співробітництва в галузі безпеки зазначили, що статичні, але запеклі бої дали можливість деяким українським бригадам застосувати нещодавно вивчені західні тактики, методи та процедури. Загалом, статичний характер більшості цих бойових дій не сприяв ширшому використанню концепції командування місіями та розширенню можливостей молодших офіцерів, до чого підштовхують партнери по НАТО.

Професійна військова освіта

За словами колишнього офіцера спеціальних операцій США, який тісно співпрацює з партнерськими збройними силами, країни Балтії зробили участь у програмах професійної військової освіти в США й інших країнах НАТО ключовим елементом розвитку свого офіцерського корпусу. Професійна військова освіта, особливо для старших за званням, дає можливість розширити знайомство зі стандартною практикою НАТО та налагодити зв'язки із західними колегами. Більшість старших командних посад у збройних силах країн Балтії заповнені випускниками американських офіцерських коледжів, що свідчить про значну віддачу від інвестицій в американську програму міжнародної військової освіти та підготовки.

Хоча фінансування цієї програми також оплачує навчання українських офіцерів в американських військових коледжах, ці випускники досі не пройшли відбір на найвищі командні посади. Колишні співробітники американської програми сприяння безпеці вимагають призначення випускників офіцерських коледжів на певні посади в українських збройних силах з умовою подальшої підтримки України, щоб виправдати витрати на їх навчання. Це важливо, оскільки ми вважаємо, що дуже важливо використовувати цих співробітників на посадах, де вони зможуть якнайкраще використати переваги своєї освіти.

Швидкі зміни вимагали комплексного підходу

Наші бесіди з посадовими особами, відповідальними за співробітництво у сфері безпеки, свідчать про те, що до лютого 2022 року українське командування та управління на рівні вище за бригаду значно покращилося, але все ще перебувало в процесі розвитку. Перетворення системи оборони потребує часу. Багато посадовців розповідають, що потрібен час для розвитку прагнення до змін в українських збройних силах, оскільки всі ці чинники, особливо створення інститутів оборони та відкриття навчань вищого рівня для радників НАТО, починали діяти поступово.

Важливо зазначити, що є синергетичний ефект, і кожне спрямоване зусилля впливає на ефект інших. Наприклад, підрозділи, які пройшли навчання у військових НАТО (або командири яких здобули освіту в штабних коледжах США чи НАТО), були більш сприйнятливі та відкриті для подальшої участі та менторства під час наступних навчань в Україні, тоді як інші все ще неохоче надавали доступ наставникам НАТО. Аналогічно, зміни в доктрині мали бути затверджені українським парламентом, перш ніж вони могли бути широкомасштабно запроваджені в українських збройних силах.

Чи актуальні ці уроки для Тайваню?

Зрозуміло, що Тайвань — це не Україна. Це також не Естонія, Латвія чи Литва. Відмінності важливі, особливо зараз, коли американські та тайванські керівники розглядають, які аспекти попередніх зусиль щодо співробітництва у сфері безпеки варто запозичити, а які відкинути. На щастя, деякі з найбільш очевидних відмінностей компенсують одна одну, тому ми розглядаємо уроки, що були отримані як з України, так і з країн Балтії. Наприклад, країни Балтії мають офіційні зобов'язання щодо оборони з боку США. Тайвань — ні. Але й Україна також. Україна має стратегічну глибину, якої не вистачає Тайваню — як і країнам Балтії. Й Україна, і країни Балтії мають спільний сухопутний кордон із НАТО, тоді як Тайвань знаходиться за сотні кілометрів від свого найближчого потенційного військового партнера.

Більш важливим для питання про реформу навчання є той факт, що всі п'ять цих збройних сил зіткнулися — або, у випадку Тайваню, продовжують стикатися — з однією і тією ж основною організаційною проблемою: щоб упоратися з реальнішою загрозою безпеці, кожній з них необхідно було перетворитися з ієрархічних, порожнистих організацій, що надмірно покладаються на застарілу зброю, на набагато більш децентралізовані та боєздатні бойові сили. Усім п'ятьом країнам був потрібен зовнішній "шок", щоб подолати інституційну інерцію і запустити процес реформ. Для Естонії, Латвії та Литви страх перед російським реваншизмом і надія на членство в НАТО забезпечили необхідний імпульс із моменту здобуття незалежності. Для України шоком стало захоплення Росією Криму в 2014 році та дестабілізація ситуації на Донбасі. У Тайваню повторний напад Росії на Україну в 2022 році, схоже, нарешті, спричинив необхідні тривожні рефлекси.

Водночас будь-які майбутні зусилля Тайваню щодо співробітництва в галузі безпеки повинні враховувати три важливі відмінності між викликами, що стоять перед Києвом, Ригою, Таллінном і Вільнюсом, та викликами, що стоять перед Тайбеєм.

• Насамперед, тайванські сили мають бути навчені та готові до боротьби "на вчора". Стратегічна глибина України та спільний кордон із НАТО дозволяють їм відносно легко працювати разом навіть під час запеклих бойових дій. Хоча Естонія, Латвія та Литва набагато менші за Україну (або Тайвань), навіть перед обличчям (вкрай малоймовірним) переважного російського тиску їхні сили можуть відступити на територію союзників для перегрупування, доукомплектування і перепідготовки. На жаль, Тайвань від його найближчого потенційного партнера з безпеки відокремлюють сотні кілометрів, а від континентальної частини США — понад 11 200 кілометрів по воді. Логічно припустити, що Пекін зробить все можливе, щоб ізолювати Тайвань до вторгнення, тим самим усуваючи можливості підготовки після початку воєнних дій.
• По-друге, українські війська мали змогу отримати уроки з бойових дій на Донбасі в період із 2014 по 2022 рік. Сім років війни призвели до появи підрозділів і командирів із бойовим досвідом, що дозволило отримати важливі уроки. Естонські, латвійські та литовські солдати мали змогу служити в Афганістані й, звичайно ж, можуть спостерігати за бойовими діями в Україні з перших рядів. Можна з упевненістю сказати, що Пекін навряд чи надасть Тайваню таку можливість. Якщо китайські військові планувальники досягнуть свого, бойове хрещення тайванських військових стане і їхнім похороном.
• Зрештою, "червоні лінії" Китаю ускладнюють надання військової підготовки значно більшою мірою, ніж це було у випадку з Україною та країнами Балтії. Звичайно, у процесі розробки програм навчання для Естонії, Латвії та Литви політикам США та НАТО доводилося обходити російську параною та Основний акт НАТО-Росія. Недовіра Москви до прозахідного нахилу України наклала аналогічні обмеження на зусилля Заходу в цій країні після 2014 року. Але ці обмеження тьмяніють порівняно з тими, з якими стикаються ініціативи щодо підготовки кадрів у галузі безпеки на Тайвані. Зокрема, давно відомо, що Пекін вважає присутність іноземних військ на Тайвані виправданням для війни. Ця стурбованість є ключовою причиною, через яку Вашингтон довгий час намагався вигадувати пристойні приводи для присутності військовослужбовців, яких він регулярно відправляв на Тайвань протягом останніх чотирьох десятиліть. Так, відправлення великої кількості інструкторів дрібних підрозділів на Тайвань або організація великомасштабних навчань на Тайвані, швидше за все, не є пріоритетними варіантами.

Рекомендації для Вашингтона та Тайбею

Як же Вашингтону варто діяти? Ми пропонуємо три рекомендації.

Навчання має стати новим пріоритетом замість продажу зброї

Продаж зброї — основна тема у дискусіях про Тайвань у Вашингтоні. Але наявність найкращої у світі зброї не матиме значення, якщо тайванські війська не отримають підготовки та реалістичних доктринальних концепцій для її використання. До того ж, багато найвідоміших видів озброєнь не потраплять на Тайвань протягом багатьох років. Наприклад, 100 ракет AIM-9X Block II Sidewinders, схвалених для продажу у вересні 2022 року, опиняться на Тайвані в 2030 році. І навіть якщо США знайдуть спосіб прискорити постачання вже проданої зброї, Міністерство національної оборони Тайваню насилу впорається з таким напливом. Воно визнало це, коли в січні минулого року Вашингтон почав вивчати можливості прискорення постачання 66 літаків F-16, продаж яких було дозволено в 2019 році.

Історія рясніє прикладами невдалих збройних сил (серед нещодавніх — Ірак та Афганістан), які виявилися нездатними ефективно використовувати високотехнологічну зброю, подаровану чи продану їм Сполученими Штатами. Ми, як і більшість американських оборонних коментаторів і колишній начальник Генерального штабу Тайваню, сподіваємось, що в межах цього процесу збройні сили Тайваню ухвалять асиметричні доктринальні концепції. Але незалежно від того, як Міністерство національної оборони планує протистояти китайським силам вторгнення, поки Вашингтон залишає відкритою можливість того, що він прийде на допомогу Тайваню, він має зробити все можливе, аби тайванські підрозділи були максимально ефективними.

Затвердити та фінансувати всеосяжну програму співробітництва в галузі безпеки за принципом "знизу догори".

Приклади Естонії, Латвії, Литви й України показують, що трансформація потребує змін знизу вгору. Тому Конгрес має санкціонувати та виділити фінансування для прийняття комплексної програми співпраці у сфері безпеки з Тайванем. Наявні зусилля, такі як нещодавно затверджена Програма державного партнерства, рішення дозволити Тайваню брати участь у програмі міжнародної військової освіти та підготовки, а також повноваження щодо підтримки постійної ротаційної навчальної присутності на Тайвані, передбачені Законом про повноваження в галузі національної оборони на 2023 рік, — все це хороший початок. Хорошим початком також є залучення тайванських спостерігачів до участі у великих міжнародних навчаннях високого рівня, таких як "Тихоокеанське кільце" (відоміше як RIMPAC).

Вашингтон може зміцнити цей фундамент трьома способами.

• По-перше, хоч побоювання щодо реакції Пекіна на присутність іноземних військ, швидше за все, обмежать американську присутність на Тайвані, є способи максимізувати вплив навіть невеликої присутності. Зокрема, адміністрація Байдена має підштовхнути Тайбей до впровадження американських радників у тайванські навчальні командування та підрозділи і може спонукати союзників зробити те саме. Українські навчання 2021 року Joint Endeavor показують, як це, нарешті, почало відбуватися та приносити плоди на найвищих рівнях української армії. Хоча Вашингтон може вирішити використовувати приватних військових підрядників, щоб не привертати до себе уваги, історія таких ініціатив є дуже сумнівною. Будь-яка консультативна підтримка за контрактом має бути вбудована в американські військові організації, а не замінювати їх.
• По-друге, Міністерство оборони має інтегрувати тайванських офіцерів і штабних працівників у спільні навчання зі США. Зусилля щодо трансформації в Україні та країнах Балтії показують, що такі ініціативи приносять величезні дивіденди щодо навчання старших офіцерів та офіцерів у збройних силах партнерів, а також щодо поліпшення координації та знайомства з обома сторонами відносин. Хоча пріоритетом є залучення тайванських спостерігачів та офіцерів зв'язку в американські штаби, кінцевою метою має стати залучення американських офіцерів у тайванські штаби під час навчань. Здатність Вашингтона координувати свої дії з тайванськими силами під час війни може залежати від подібних зусиль.
• Зрештою, Конгрес має дозволити Міністерству оборони навчати тайванські підрозділи у США. Справа в тому, що хоч Закон про повноваження в галузі національної оборони дозволяє міністерству підтримувати постійну, ротаційну навчальну присутність на Тайвані, перетворення методів підготовки тайванських збройних сил за принципом "знизу вгору" вимагає набагато масштабнішого підходу. Одним із варіантів є ротація тайванських рот і, зрештою, батальйонів через цикли навчання на американських об'єктах, особливо в центрах бойової підготовки. Новий Об'єднаний тихоокеанський багатонаціональний навчальний центр армії США на Гаваях — логічне місце призначення. Але й об'єднані центри підготовки армії США у Форт Ірвін у Каліфорнії та Форт Полк у Луїзіані, а також навчання ВПС "Червоний прапор" на базі ВПС Нелліс також мають сенс.

Реформи на найвищому рівні

Реформаторські зусилля в Україні та країнах Балтії чітко показують, що для змін у концепції навчання армії потрібні реформи на найвищому рівні. Не секрет, що Міністерство національної оборони Тайваню тривалий час чинило опір змінам. Цай насилу долає опір старших генералів та офіцерів, хоча б тому, що вона не має ефективного бюрократичного механізму для підтримки цивільного спостереження і контролю. Зокрема, вона не має аналога офісу міністра оборони, до якого вона могла б звернутися під час ухвалення непопулярного рішення.

Створення чогось схожого на офіс міністра оборони у Міністерстві національної оборони, очевидно, є великим завданням, і Тайвань має вирішити його самостійно. Однак Вашингтон може допомогти Тайбею закласти основу. Представники адміністрації Байдена — особливо ті, хто працює в офісі міністра оборони — можуть надати своїм тайванським колегам план дій і дорожню карту. Міністерство оборони може забезпечити, щоб кожен тайванський офіцер середньої і вищої ланки, який вирушає до США для здобуття професійної військової освіти, проводив час в офісі міністра оборони, щоб побачити, як це працює.

Конгрес також має зіграти свою роль. Він може створити та фінансувати спеціальні програми для навчання молодих політиків з усіх політичних кіл Тайваню тонкощам цивільного нагляду за збройними силами, враховуючи зустрічі з високопоставленими американськими чиновниками в галузі оборони, бесіди зі співробітниками комітетів зі збройних сил Сенату та Палати представників, а також можливість зустрітися та попрацювати разом з аналітиками в галузі оборони в аналітичних центрах округу Колумбія. Члени Конгресу, які подорожують у Тайвань, мають порушувати це питання під час зустрічі з тайванськими чиновниками та законодавцями за зачиненими дверима. І найголовніше — Конгрес має розглянути можливість додавання відповідних умов та обмежень до мільярдів доларів грантів на іноземне військове фінансування, санкціонованих останнім законом про національну оборону.

Висновок

Час для адаптації збройних сил Тайваню до загрози спливає. Звичайно, ніхто не знає, чи неминуча війна, тому що ніхто не знає, що коїться в голові у Сі. Але доки Сі продовжує розглядати можливість застосування сили, Тайбей і Вашингтон повинні зробити все можливе, щоб переконати його в тому, що витрати від такого вибору значно перевищать вигоди.

Рішення про продовження строкової служби може суттєво змінити розрахунки Сі, особливо якщо воно супроводжуватиметься різким підвищенням якості підготовки. Але для реформи армії потрібен час. Навіть швидка модернізація українських збройних сил, яка, як і раніше, триває сім років — еквівалент миті у бюрократичному сенсі. Для збройних сил Тайваню майбутній шлях може стати ще довшим у світлі обмежень, які їм доводиться долати.

На щастя, Вашингтон допоможе прискорити цей процес. Наш досвід допомоги Україні та країнам Балтії пропонує перевірену у боях модель, яка показує, як це зробити.

Про авторів

Джерад І. Харпер — доктор наук, чинний полковник армії США та доцент Військового коледжу армії США. Погляди, висловлені ним у статті, не відображають погляду Військового коледжу армії США, армії США чи Міністерства оборони.

Майкл А. Ханзекер — доцент Школи політики та державного управління імені Шара Університету Джорджа Мейсона, де також є заступником директора Центру досліджень політики безпеки. З 2000 до 2006 року він служив у Корпусі морської піхоти.