Слідами Саддама Хусейна. Що спільного у Ірано-іракської війни та війни в Україні

За 11 місяців, що минули з моменту вторгнення Росії в Україну, багато хто порівнював цей конфлікт із війнами минулого, щоб зрозуміти, як ефективно врегулювати поточну кризу. Окопна війна в Україні надихнула експертів на порівняння з Першою світовою війною; деякі також приводили як аналогії Корейську війну, наполеонівські війни і Другу світову війну.

Рідше згадується ще один конфлікт, який може стати уроком як на тактичному, так і на стратегічному рівнях: ірано-іракська війна 1980-1988 років, що призвела до загибелі приблизно мільйона людей, широкого застосування хімічної зброї та дестабілізації Близького Сходу.

Ірано-іракська війна має низку спільних рис із війною в Україні, а глибше розуміння історії вторгнення Саддама Хусейна на територію сусідньої країни та міжнародної реакції на нього може допомогти політикам у протистоянні з Путіним.

Фокус переклав новий текст Ронана П. Мейнпрайза, присвячений урокам ірано-іракської війни для України.

Іран, Ірак, Україна. Оповідь про два конфлікти

Проглядається чітка паралель між ранніми стадіями цих двох воєн: обидва конфлікти характеризувалися швидкими наступами та контрнаступами з метою захоплення територій. У 1980 році Ірак захопив велику територію вздовж і впоперек кордону з Іраном, взявши такі населені пункти, як Маріван і Мехран, і майже досягнувши Ахваза за 80 кілометрів углиб Ірану в перші дні боїв. Однак у перші місяці 1981 року оборона Ірану зміцнилася, і до березня наступного року іракські наступальні операції було відбито. Після вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року росіяни також стрімко просувалися уперед, за кілька днів дійшовши майже до Києва. Як і війська Саддама Хусейна, армія Путіна зіткнулася з українськими контрнаступами у вересні та жовтні. Після попередніх етапів обох конфліктів бойові дії перейшли до статичного, затяжнішого етапу з акцентом на окопну війну.

Ірано-іракська війна характеризувалася довгими лініями окопів, колючим дротом та активним використанням артилерії, що на той час викликало аналогії з Першою світовою війною. У 2022 році і Україна, і Росія аналогічно побудували великі мережі окопів, що простяглися через фронт на півдні та сході України, при цьому артилерії віддавалася перевага перед практично безсилими танками. Взаємні ракетні удари по цивільному населенню Ірану та Іраку під час "Війни міст", а також спроби зірвати експорт нафти в Ормузькій протоці під час "Війни танкерів" також нагадують нинішню кризу. Росія намагалася деморалізувати українських громадян обстрілами міст і селищ та вивести з ладу економіку країни шляхом цілеспрямованих атак на її енергетичну інфраструктуру.

Ці два конфлікти схожі й на ширшому геостратегічному рівні. Обидві війни мали велике значення для широкого міжнародного ландшафту свого часу та були ключовими точками напруженості, за якими уважно стежили треті країни. У 1980-х роках до конфлікту були залучені держави з обох боків розколу часів холодної війни: багато країн відправляли зброю Ірану, Іраку або їм обом, як у випадку зі Сполученими Штатами та Великою Британією.

Нинішня війна у Східній Європі також знаходиться у центрі уваги світової зовнішньої політики. Україна отримала велику підтримку з різних джерел, оскільки західні держави прагнули підтримати її оборону від російського вторгнення. Росія заручилася меншим обсягом військової та політичної допомоги, переважно від Ірану, а підтримка з боку її міжнародних партнерів почала слабшати. Наслідки обох воєн для світової економіки й енергетичної галузі також можна порівняти. Обидва конфлікти призвели до різкого росту цін на енергоносії та інших економічних наслідків, відчутних у всьому світі.

Вторгнення Росії в Україну, як й ірано-іракська війна, характеризується боротьбою держав за історичні кордони та претензії на території, які є центральними для ідей національної ідентичності.

У той час як Путін прагне відновлення могутності колишнього Радянського Союзу і наполягає на тому, що Україна не має права на державність поза Росією, Іран та Ірак воювали за територію, яка була значущою для обох режимів із національних чи релігійних причин. Іранська провінція Хузестан була вкрай важлива для Саддама Хусейна через велику кількість арабського населення, в той час як іранський режим, що нещодавно встановився, прагнув отримати шиїтські ісламські святині в Іраку, такі як Наджаф і Кербела. Прикордонні суперечки між Іраном та Іраком призводили до напруженості у відносинах ще до Першої світової війни, вилившись у конфлікт на Шатт-ель-Араб та укладену внаслідок Алжирську угоду 1975 року.

Звісно, необхідно враховувати не тільки аналогії, а й різницю між двома війнами. Технологічний прогрес і значення кібернетичних можливостей для сучасного поля бою варто брати до уваги у будь-якій прикладній військовій історії. Хоча масштабні російські кібератаки поки що виявлялися малоефективними, такі технології, як супутники Starlink та безпілотники, відіграли вирішальну роль в опорі України. Технології також сприяли процвітанню розвідки з урахуванням відкритих джерел. Використання іракцями та іранцями винищувачів під час війни на Близькому Сході також не має аналогії з війною в Україні, де жодна зі сторін поки не досягла переваги у повітрі.

Географічні, соціокультурні та політичні відмінності теж відіграють роль під час порівняння більшості конфліктів. Однак через паралелі між двома війнами важливо проаналізувати політичні рішення, ухвалені під час конфлікту в 1980-х роках, щоб знайти уроки, які можна застосувати до нинішньої кризи.

Ірано-іракська війна. Терпіння та підготовка

На тактичному рівні помилки ірано-іракської війни показують необхідність розумного планування наступу та небезпеку, яка може виникнути через нетерпіння і відсутність підготовки. Після того, як початкове вторгнення Іраку було відтіснене, Іран почав свої власні наступи, часто не маючи необхідних людських ресурсів і постачання. Ці наступи призвели до незначного тактичного виграшу, і їх довелося повторювати кілька разів. Безпорадність цих атак "м'ясними хвилями" мимоволі позначається в їхніх назвах: операція Кербела, що швидко перетворилася на Кербелу-1, Кербелу-2, Кербелу-3 і так далі. Ірак повторив аналогічні помилки, почавши катастрофічні, погано сплановані та поспішні наступи на острів Маджнун та на Мехран.

Навпаки, Україна досі досягала успіху у своїх наступальних операціях на сході та навколо Херсона. Спроби відвоювати територію були терпеливими й ефективними. Втім, наступати без підготовки, не маючи необхідного озброєння для майбутнього просування вперед, як це сталося в процесі багатьох невдалих наступів Ірану та Іраку, було б необачно. Навіть з урахуванням нещодавно підтверджених постачань танків із Заходу оперативні можливості України необхідно оцінювати з обережністю. Хвилі невдалих наступів на Близькому Сході не лише коштували обом сторонам десятків солдат, але, що важливіше, ламали лінії наступу і дозволяли кожній стороні відвойовувати значні території після атак. Аналогічно Росія може відновити свої позиції внаслідок погано спланованого та невдалого українського наступу. Навіть перед лицем шквалу атак, спрямованих на цивільне населення, Україна, напевно, розуміє, що терпіння — це чеснота.

Довгострокова перспектива

Другий важливий урок випливає із затяжного характеру ірано-іракської війни та остаточного сповзання конфлікту в довгий і кривавий глухий кут.

Після першого року конфлікту темп бойових дій сповільнився, поки війна остаточно не припинилася майже через вісім років. Вона стала однією з найтриваліших конвенційних воєн у 20 столітті. Після початку війни в Україні минуло менше року, але невдале вторгнення Росії, оборона України та уповільнення темпів війни у зимові місяці можуть свідчити про те, що цей конфлікт рухається у тому ж напрямку.

Хоча деякі сподівалися, що після взяття Україною Херсона війні настане кінець, очікуваний весняний наступ Росії, яка може перекинути в Україну майже 300 тисяч новобранців, і нещодавнє взяття Соледара вказують на те, що війна може тривати ще довгі роки.

Якщо метою є повернення України до кордонів, які існували до вторгнення, політикам варто розуміти, що ця війна може затягнутися, і тому слід розглянути можливості для продовження допомоги Заходу, розігрівши політичний апетит для продовження підтримки. Продумані, достатньо фінансовані та довгострокові плани дій у надзвичайних ситуаціях допоможуть забезпечити військову підтримку та гуманітарну допомогу протягом необхідного часу. Підтримка також має враховувати допомогу у відновленні не лише зруйнованих міст і селищ, а й сильно ослабленої української економіки. Побоювання з приводу "втоми від України", яка, за прогнозами, призведе до послаблення підтримки, поки що не виправдалися, але лідери західних країн повинні переконатися, що їхні уряди та населення готові надавати Україні допомогу в довгостроковій перспективі, навіть перед зовнішніми економічними проблемами.

Узгодженість, послідовність, ясність поглядів

Політикам варто поставити на чільне місце багатосторонню єдність союзників і зберігати ясність щодо наслідків участі у справах Східної Європи. Політика Заходу щодо ірано-іракської війни у 1980-х роках є прикладом того, як не слід керувати кризами. Тоді реакція Заходу була в кращому разі заплутаною. Такі члени НАТО, як Франція та Італія, підтримували Ірак, а Велика Британія та США, як уже згадувалося, постачали зброю та запчастини обом сторонам. Трансатлантичні партнери все ж таки надали більшу підтримку Іраку на останніх етапах конфлікту, але потім двічі вступали у війну з цією країною в наступні два десятиліття. Сполучені Штати та Велика Британія отримали мало стратегічних вигод на Близькому Сході в 1980-ті роки і лише завдали шкоди своїм довгостроковим інтересам.

Хоча стратегія НАТО в Україні навряд чи стане такою ж непослідовною, політичні лідери мають забезпечити колективно послідовну, наполегливу та раціональну політику. Велика Британія залишилася прихильною до України, незважаючи на двох прем'єр-міністрів, що змінилися з вересня, а США під керівництвом президента Джо Байдена надали підтримку на суму майже 25 мільярдів доларів, усупереч величезній незгоді республіканців. Однак єдність між іншими членами НАТО не була такою ж непохитною. Підтримка Німеччини виявилася нерішучою, незважаючи на обіцянки зростання військових витрат, Угорщина прем'єр-міністра Віктора Орбана залишається дружнім Путіну шипом у боці Європи, а Туреччина вагалася між умиротворенням Росії та посередництвом у переговорах.

Однак деякі нещодавні події натякають на гармонію. Рішення Франції відправити бронетехніку, схоже, підштовхнуло Велику Британію передати ескадрилью танків Challenger 2 та майже 30 самохідних гаубиць, тоді як багато інших європейських країн також пообіцяли подальшу допомогу. Навіть нерішуча Німеччина при канцлері Олафі Шольці нарешті погодилася поставити танки Leopard 2 разом з американськими M1 Abrams. Існують справедливі побоювання щодо можливості потрапляння постачань у чужі руки та наслідків, які можуть спричинити ці кроки, але НАТО має забезпечити злагодженість своїх зусиль, якщо блок має намір уникнути ще одного стратегічного казусу. Історія показує, що неузгодженість між союзниками дорого коштуватиме не лише Україні, а й самій НАТО.

Найсерйозніша небезпека: зброя масового ураження

Порівняння, яке поки що неможливо провести між цими двома конфліктами, стосується застосування зброї масового ураження. Широке застосування Саддамом Хусейном гірчичного газу та нервово-паралітичних речовин, таких як зарин і табун проти іранських військ відтоді не повторювалося в бойових діях. Хоча Росія ще не завдала удару зброєю масового ураження, загроза тактичного або великомасштабного розгортання ядерної зброї зросла з лютого 2022 року.

Тонко завуальовані погрози "важких наслідків" і приведення ядерних сил у стан підвищеної бойової готовності знову вивели питання ядерного протистояння на перший план для політичного та військового керівництва Заходу. Табу на ядерну зброю залишається чинним, але ми також маємо враховувати, що Ірак насамперед використовував хімічну зброю лише тоді, коли Іран переламав перебіг подій і розпочав наступальні дії на іракську територію. Саддам Хусейн вдавався до зброї масового ураження лише тоді, коли перетиналися "червоні лінії" та виникала відчутна екзистенційна загроза для його країни.

Це має викликати занепокоєння з приводу "червоних ліній" самого Путіна. Імовірність того, що Україна зайде на територію Росії, невелика, але крок повернення Криму — території, окупованої Росією з 2014 року — може бути розцінений Кремлем як замах на його територію.

Наслідки можуть бути катастрофічними. Росія вже заявила, що чотири українські території, які вона нещодавно анексувала, знаходяться "під її ядерним захистом", і спроба увійти в Крим стане ще одним кроком на сходах ескалації. Звучать заклики "не поспішати" з поверненням півострова, незважаючи на заклики України повернути землі, на які вона по праву претендує. Більш поступовий підхід до деокупації півострова, який не підштовхує Путіна надто далеко і надто швидко, здається безпечнішим варіантом. Ірано-іракська війна наочно показала ризики, пов'язані з веденням воєн із тиранами, озброєними зброєю масового ураження.

Висновок

Між конфліктами неможливо провести прості аналогії. Відмінності майже завжди переважують подібності, а ув'язування в порівняннях призводить лише до хибних очікувань. Тим не менш, такі порівняння можуть бути корисними для формування політики, якщо вони зроблені проникливо.

Ірано-іракська війна — далеко не єдина аналогія для нинішньої війни в Україні, але вона дає чітке тактичне та стратегічне розуміння та порушує важливі питання щодо планування, підтримки й операцій. Такі висновки можуть допомогти політикам вирішити, як далі реагувати на кризу, дозволивши їм уникнути дорогих помилок. Історія може багато чого навчити — якщо тільки ви поставите їй правильні питання.

Про автора

Ронан П. Мейнпрайз — кандидат наук і старший асистент професора в Університеті Ворика (Велика Британія). Його дисертація присвячена ролі ЦРУ в американській стратегії та конфліктах у період президентства Ліндона Б. Джонсона.