Між ХАМАС та Ізраїлем: які вигоди отримає Ердоган від війни в Газі

Несподівана і страшна атака ХАМАСу 7 жовтня і непропорційні зусилля Ізраїлю щодо усунення цього угруповання від влади в секторі Газа являють собою переломний момент. І ізраїльське, і палестинське суспільства опинилися в полоні травми взаємопов'язаної історії та взаємного насильства. Міф про непереможність ізраїльської армії та розвідки розвічнано. Спроби уряду США змінити регіональний порядок шляхом сприяння арабо-ізраїльській нормалізації поставлені на паузу, якщо не повністю припинені в найближчій перспективі. Арабські держави занепокоєні розширенням регіонального конфлікту і зростанням суспільного невдоволення політикою Ізраїлю щодо окупованих територій. Багато представників так званого Глобального Півдня розчаровані беззастережною підтримкою, яку надають Ізраїлю США і Євросоюз. З огляду на поширеність антиімміграційних, ксенофобських та ісламофобських настроїв у західній громадськості, конфлікт у Газі може перетворитися на внутрішню проблему США та Європи.

Фокус переклав статтю Сінема Адара про турецьку відповідь на дії Ізраїлю в Секторі Газа.

Турецький уряд також розглядає 7 жовтня і його наслідки як критичний момент для Близького Сходу. У перші години після теракту Анкара проявляла обережність: уряд засудив загибель мирних жителів, хоча й не поклав відповідальність безпосередньо на ХАМАС, і закликав обидві сторони до стриманості. Відтоді вона дедалі частіше займає критичну позицію щодо політики Ізраїлю в Газі. На відміну від західних союзників Туреччини, Анкара не вважає ХАМАС терористичною організацією. У 2018 році президент Реджеп Тайїп Ердоган назвав його частиною палестинського опору, що захищає "палестинську територію від окупаційної влади".

Зміна риторики Анкари зумовлена логікою підтримки керівництвом Партії справедливості та розвитку (ПСР) палестинської боротьби, його неприйняттям світового порядку під проводом США та переконаністю уряду в тому, що конфлікт поверне Сполучені Штати в регіон. Водночас така реакція свідчить про вразливість близькосхідної політики Туреччини. Застрягши між амбіціями гегемона та спробами зближення, спрямованими на вихід з ізоляції та відновлення економіки, Анкара не має впливу ні на Ізраїль, ні на ХАМАС.

Просування демократії, миротворчість і лідерство в уммі

Туреччина була першою мусульманською країною, яка визнала Ізраїль в 1949 році. Вона також однією з перших визнала проголошення держави Палестина. Незважаючи на тісні економічні, дипломатичні та оборонні відносини з Ізраїлем, моменти конфронтації траплялися навіть до приходу до влади ПСР. Так, 2002 року прем'єр-міністр Бюлент Ечевіт звинуватив Ізраїль у "невизнанні резолюцій ООН" і "скоєнні геноциду", дорікнув США пасивністю, яка може спричинити "ісламський радикалізм" і "конфронтацію між Сходом і Заходом", а також розкритикував "радикальні палестинські елементи" (ХАМАС) за перешкоджання створенню незалежної палестинської держави".

ПСР прийшла до влади всього через кілька місяців після того, як Ечевіт загострив критику Ізраїлю. ПСР є похідною ісламістського націоналістичного руху Туреччини "Перспективи", який палко бажає бачити Палестину як найважливішу складову турецької зовнішньої політики. Не дивно, що ізраїльсько-палестинський конфлікт став активним компонентом близькосхідної політики ПСР з трьох причин.

• По-перше, ХАМАС отримав найбільшу кількість місць на виборах до палестинських законодавчих зборів 2006 року, які близькосхідний квартет визнав "вільними, справедливими і безпечними". Поки США і Євросоюз зумовили визнання перемоги ХАМАСу "відмовою від насильства і терору, визнанням права Ізраїлю на існування і роззброєнням", Анкара сприйняла цей момент як можливість позиціонувати себе як прихильника демократії в регіоні.

• По-друге, одним з основних напрямків зовнішньої політики ПСР було прагнення зробити Туреччину "миротворцем на периферії міжнародної системи". Зв'язки турецького уряду з ХАМАСом дозволили Туреччині претендувати на роль посередника під час війни в Газі в грудні 2008 — січні 2009 років у "вакуумі, що утворився внаслідок політики Європейського союзу і США", хоча й без конкретного результату. Одночасно дипломатичні відносини з Ізраїлем пішли на спад після знаменитого "хвилинного" інциденту 2009 року, а рік потому – після нападу на флотилію в Газі, внаслідок якого загинули дев'ятеро турецьких активістів, які виступають за Палестину. Після десятирічної перерви дипломатичні відносини було відновлено 2022 року.

Зрештою, захист прав Палестини та палестинців є для ПСР частиною її прагнення відстоювати інтереси мусульман усього світу. Партійна еліта та її основний електорат вважають, що визволення мусульман від західного культурного та політичного панування вже почалося в Туреччині (завдяки Ердогану) і може поширитися на інші країни. Ердоган заохочує цю риторику. У 2020 році, після перебудови Святої Софії на мечеть, він назвав її "провісником звільнення мечеті Аль-Акса".

Від цивілізаційних устремлінь до регіональної ізоляції

Арабські повстання 2011 року стали поворотним пунктом у лідерських амбіціях ПСР. Ердоган прагнув позиціонувати себе і турецький уряд як лідера мусульманського світу, підтримуючи сунітських ісламістів на всьому Близькому Сході. ПСР виправдовує цю політику, посилаючись на демократичний процес і той реальний факт, що партії, пов'язані з "Братами-мусульманами", перемагають на виборах по всьому регіону. У межах цієї політики Туреччина надала притулок багатьом ісламістським вигнанцям і щедро підтримувала їхні організації, що діють на території країни. У періоди внутрішніх суперечностей, як-от невдала спроба перевороту 2016 року або спірний конституційний референдум 2017 року, ПСР, зі свого боку, вітала підтримку Ердогана з боку сунітських ісламістів.

Однак ідеологія – не єдина причина симпатій сунітських ісламістів до Ердогана (і Туреччини). Інтереси також мають значення. Туреччину часто розглядали як балансувальну силу стосовно арабських автократів Єгипту, Саудівської Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратів, які вбачають у політичному ісламі загрозу своєму виживанню. Цій думці сприяли дедалі конфронтаційніша зовнішня політика Анкари та розширення її військової присутності з 2016 року.

Однак сприйняття Туреччини як деструктивної держави водночас призвело до співпраці між партнерами Туреччини, її старими та новими суперниками. Опинившись у пастці невідповідності між заявленими амбіціями та реальними можливостями, Анкара стає дедалі більш ізольованою.

Межа зусиль Туреччини щодо регіонального зближення

Починаючи з 2020 року Туреччина намагається вийти з майже десятирічної регіональної ізоляції. Зміна політики Туреччини була спричинена цілою низкою чинників, включно з економічними проблемами Анкари, обранням президентом Джозефа Байдена, геополітичною перебудовою в регіоні після укладення Авраамських угод, зближенням сирійського уряду з регіональною владою та ослабленням зв'язків Саудівської Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратів із Катаром. Крім того, Анкара з настороженістю дивилася на розширення співпраці Греції, Республіки Кіпр, Ізраїлю та арабських держав у східному Середземномор'ї. Розбіжність інтересів Єгипту, Саудівської Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратів, а також зниження довіри до подальшої участі США в справах регіону сприяли зусиллям Туреччини щодо зближення.

У межах цієї зміни політики Анкара стала обережнішою і дистанціювалася від арабських ісламістів, щоб допомогти відновити стосунки з регіональними гравцями, включно з Ізраїлем. Турецький уряд звернувся до пов'язаних із "Братами-мусульманами" медіа-каналів із проханням пом'якшити критику. Один із супутникових телеканалів, що діють у Стамбулі, Mekameleen, оголосив 2022 року про припинення мовлення і закриття восьми студій. За наявними даними, Анкара також зажадала від "Братів-мусульман" і членів ХАМАСу покинути Туреччину. Аналогічно в квітні того ж року турецький суд переніс судовий процес над убитим у Туреччині саудівським дисидентом Джамалем Хашоггі.

Однак останній цикл війни в секторі Газа показав межі зусиль Туреччини щодо зближення, особливо з Ізраїлем. У відповідь на пропозицію Туреччини про посередництво ізраїльський посол в Анкарі дав зрозуміти, що час для цього ще не настав. Держсекретар США Ентоні Блінкен пропустив Туреччину у своїй човниковій дипломатії, їздячи арабськими країнами регіону з метою забезпечення гуманітарного доступу через КПП Рафах, дипломатичного звільнення заручників і запобігання можливій ескалації регіональної війни. Тим часом Анкара все частіше виступає з критичними заявами на адресу Ізраїлю. У ніч спірного нападу на арабську лікарню Аль-Ахлі, який Ердоган назвав "останнім прикладом антигуманних ізраїльських атак", Ізраїль попросив своїх громадян залишити Туреччину "якомога швидше". Відбулися демонстрації біля ізраїльського та американського консульств у Стамбулі, а також біля військових баз США в Малатьї та Адані. Через два дні Ізраїль вислав із країни всіх своїх дипломатів.

Відносини Анкари з ХАМАСом також видаються не надто впливовими. За словами одного зі співробітників турецької розвідки, турецький уряд веде переговори з ХАМАСом про звільнення заручників на прохання "багатьох держав, особливо західних". Міністриня закордонних справ Німеччини Анналена Баербок зазначила, що її міністерство перебуває в контакті з Катаром і Туреччиною, які "мають канали для перемовин із ХАМАСом", щоб домогтися звільнення німецьких заручників. Однак, за словами міністра закордонних справ Туреччини Хакана Фідана, на момент написання статті жодних конкретних результатів досягнуто не було. Вирішальну роль у переговорах зі звільнення заручників, очевидно, відіграє Катар.

Туреччина і міжнародна система

Щоб повернути Анкару в крихкий регіональний порядок, Фідан 17 жовтня в інтерв'ю проурядовій газеті "Сабах" запропонував "формулу гаранта". Відповідно до принципу співіснування двох держав у кордонах 1967 року і зі столицею в Єрусалимі, ця формула передбачає, що одна з країн регіону, "включно з Туреччиною", виступить гарантом майбутньої палестинської держави. Фідан також зазначив, що "інші країни могли б зіграти ту саму роль для Ізраїлю", і згадав про важливість "потенційної єдиної позиції Китаю і Росії як членів Ради Безпеки ООН" у врегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту. Росія і Китай нещодавно висловилися на підтримку дводержавного рішення, яке міжнародне співтовариство донедавна вважало нереальним.

Наполегливість Туреччини в питанні про дві держави переплітається з критикою міжнародної системи, яка в останнє десятиліття стала однією з головних тем для керівництва ПСР. Анкара часто критикує структуру Ради Безпеки ООН під гаслом "Світ більше, ніж п'ять". Вона також вимагає такого міжнародного порядку, який "ставиться до кожної країни на рівних, і в якому кожна країна може почуватися в безпеці та бути рівноправним партнером".

Ця логіка лежала в основі заклику Ердогана до Заходу і міжнародного співтовариства в бесіді з прем'єр-міністром Великої Британії Ріші Сунаком "ефективно діяти проти порушень прав людини в Газі" і "пам'ятати про обіцянки, дані палестинцям [мається на увазі рішення про дві держави], замість того, щоб займатися провокаціями, які призведуть до подальшої ескалації конфлікту". Цю ж логіку Фідан озвучив найпрямішим способом, коли звинуватив Ізраїль у "крадіжці палестинських земель" (маючи на увазі триваюче розширення Ізраїлем поселень, яке ООН вважає порушенням міжнародного права).

Невдоволення світовим під проводом США

За цими заявами також ховається стійка опозиція Туреччини світовому порядку, очолюваному США. Керівна еліта Туреччини вважає, що "Заходу бракує стратегічного мислення, і він дедалі більше віддаляється від решти світу перед обличчям різних проблем, включно з відносинами з Китаєм, міграцією і терором, а також зміщенням економічного тягаря із Заходу на Схід".

Для Анкари однозначна і беззастережна підтримка, яку адміністрація Байдена надає Ізраїлю, підтверджує це переконання. Зближуючи політику Туреччини, Єгипту, Саудівської Аравії та інших країн, проурядові журналісти очікують, що конфлікт призведе до посилення ізоляції Ізраїлю. Більшість турецьких політичних діячів, незалежно від їхньої ідеологічної приналежності, схильні розглядати нещодавній конфлікт у Газі як конфлікт між так званим Заходом (на чолі зі США) і Сходом. Після спірного теракту в лікарні Аль-Ахлі в місті Газа на адресу уряду почали лунати заклики об'єднатися з країнами Півдня, щоб "зупинити американо-ізраїльський альянс".

Однак пропоновані методи відрізняються. Виступаючи 18 жовтня на екстреному засіданні Організації ісламського співробітництва, Фідан закликав мусульманські країни діяти "впевнено" і "кинути виклик нав'язаному їм гегемоністському наративу", не запропонувавши, однак, конкретної дорожньої карти, як це зробити. Девлет Бахчелі, лідер молодшого партнера ПСР, Партії націоналістичного руху, заявив, що Туреччина повинна здійснити військове втручання, якщо припинення вогню не буде досягнуто. Ті, хто критикує цивілізаційні устремління Анкари, але поділяє її прагнення до незалежної від Заходу зовнішньої політики, закликають вигнати американських військових з авіабази Інджірлік і радіолокаційної станції Кюречік у Малатьї.

Напруженість у Східному Середземномор'ї: від Гази до Сирії

Хоча керівництво ПСР, судячи з усього, не в захваті від цих вимог, воно, безумовно, відчуває тиск через посилення американської присутності в регіоні. На думку Ердогана, рішення адміністрації Байдена спрямувати авіаносці у Східне Середземномор'я перешкоджає зусиллям Туреччини з деескалації ситуації.

Крім критики відсутності американського лідерства в чиненні тиску на Ізраїль з метою припинення вогню, Анкара внутрішньо стурбована тим, що посилення американської присутності в Східному Середземномор'ї завдає шкоди її регіональним інтересам. Проурядові журналісти проводять аналогії з операцією Provide Comfort, розпочатою 1991 року під керівництвом США для захисту курдських біженців, які залишали північ Іраку після війни в Іраку, і доставки гуманітарної допомоги.

У політичному спектрі справді зростає консенсус щодо того, що повернення США в регіон – це акт стримування не лише Ірану та його прихильників, а й Туреччини. Побоювання полягає в тому, що посилення американської присутності ще більше підірве зусилля Анкари щодо запобігання створенню курдської автономії під проводом Партії демократичного союзу та Загонів народної самооборони на півночі Сирії, які Туреччина розглядає як продовження Робочої партії Курдистану. США і Туреччина вважають Робочу партію Курдистану терористичною організацією. Анкара виправдовує свою позицію щодо ХАМАСу позицією США щодо курдів у Сирії.

Виявлення слабких місць у зовнішній політиці Туреччини

Загалом реакція Анкари на жорстокий напад ХАМАСу на ізраїльських громадян, широкомасштабні відповідні дії Ізраїлю, що призвели до масових руйнувань і загибелі людей у Газі, а також однозначна і беззастережна підтримка ізраїльської політики з боку Америки підкреслюють обмеженість можливостей Туреччини. Після двох десятиліть політики, спрямованої на розширення ролі Туреччини на Близькому Сході, Анкара фактично є маргінальним гравцем.

Частково це пояснюється крихкістю стосунків Туреччини з Ізраїлем, ХАМАСом і США. Позиція Туреччини також розходиться з позицією Саудівської Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратів, які відкрито засуджують насильство ХАМАСу та водночас критикують непропорційні заходи у відповідь Ізраїлю і позицію західних країн.

Однак удавана незначність впливу Анкари також свідчить про відсутність у Туреччини важелів впливу на протиборчі сторони в нинішньому конфлікті. Тут доречне порівняння з позицією Туреччини в Чорному морі. Анкара може продовжувати політику хеджування в Чорному морі завдяки Конвенції Монтре і членству в НАТО. У випадку з війною в Газі жодна з цих умов не допоможе. З огляду на відсутність аналогічних інструментів, стан турецької економіки та репутаційні витрати, які Анкара наклала на себе в останнє десятиліття, її вплив обмежується риторичними заявами.

Про автора

Сінем Адар – науковий співробітник Центру прикладних досліджень Туреччини Німецького інституту міжнародних відносин і безпеки.