Навіщо Сі розмовляв із Зе? Що Китаю потрібно від України

У нечисленних, як для масштабу такої події, коментарях телефонної розмови Сі Цзіньпіна і Володимира Зеленського, про яку я вже писав в опублікованій Фокусом колонці, привертає увагу ігнорування ряду обставин. За кадром залишається питання про мотивацію китайської сторони і можливі вигоди для сторони української.

Протягом останніх семи років одним з найпопулярніших сюжетів міжнародної політики України є очікування розмови чергового гетьмана із Самим. Чи зійде і коли саме, удостоїть аудієнції чи обмежиться спілкуванням по телефону, чи буде в доброму настрої чи знову нашепчуть нехороше злі радники?

Рік йшов за роком, у Вашингтоні на зміну Обамі прийшов Трамп, того змінив Байден, а в Києві Петра Порошенка — Володимир Зеленський. Змінювалися фізіономії українських і американських президентів, але не змінювалася сама атмосфера легкої істерики, багато разів описана саркастичними класиками.

Несподівана звістка про телефонну розмову Зеленського з лідером єдиної держави, яку Джо Байден визнає повноцінним суперником США, мала б стати в Україні сенсацією тижня, якщо не місяця. На жаль, але відставка Арсена Авакова виявилася для більшості ЗМІ і публічних експертів набагато більш важливою новиною.

Цей факт вичерпно характеризує їхній кругозір і готовність до осмислення тектонічних процесів, що відбуваються у світі. Провінціалізм місцевошанованих гуру, помножений на неуважність до деталей, прзвзели до того, що ряд значущих аспектів українсько-китайських відносин як і раніше вислизають від уваги української громади.

Для початку — кілька зауважень загального характеру.

Особисте спілкування це завжди питання статусу. Лідер однієї з найбільших і найвпливовіших держав світу — людина з надзвичайно високим статусом. Ще не Син Неба, але досить близько. У керівника найбіднішої держави на європейському континенті і статус відповідний. У ситуації спілкування двох осіб з настільки різною вагою той, у кого він вищий, фактично надає послугу своєму візаві, символічно піднімаючи його на свій рівень.

При цьому, спілкування такого роду передбачає взаємну в нього готовність і бажання. Зеленський не може просто взяти і зателефонувати Байдену, Меркель чи Сі. Він просто не має для цього достатньої ваги, його статус занадто малий.

Тому, власне кажучи, стільки душевних хвилювань викликає в Україні очікування розмови з першою особою держави, що все ще сприймається в нас як світовий гегемон. Будь у Зеленського можливість, він би щодня розмовляв по телефону з тими, хто визначає світову політику. Хоча б піару заради. Але такої можливості в нього немає.

Що б це могло бути?

У публікації китайського державного інформагентства Сіньхуа докладний переказ слів товариша Сі закінчується абзацом, де згадується "високоякісне спільне будівництво "Поясу і шляху" як можливість для просування співпраці в галузі інфраструктури, у сфері залізничних перевезень за маршрутом Китай-Європа".

Для тупих і неуважних англійська версія новини прикрашена картинкою із зображенням локомотива, що тягне товарний склад. Підпис під нею говорить: "Товарний потяг X9081 "Китай — Європа" залишає Урумчі, столицю північно-західного Сіньцзян-Уйгурського автономного району, прямуючи до Полтави, Україна 29 жовтня 2017 року". Здавалося б, усе гранично зрозуміло.

Однак, у новинній замітці на сайті президента України про залізничне сполучення Китай — Європа, яка так непокоїть китайського лідера, не сказано ні слова. Замість цього Володимир Зеленський "наголосив на важливості участі китайських інвесторів у реалізації ряду проектів з розвитку інфраструктури морських портів, будівництва і модернізації доріг, розвитку залізниць і міської інфраструктури та муніципального господарства".

Аналогічні ідеї озвучує абсолютна більшість українських експертів. "Ми повинні пожвавити коридор, який йде в обхід РФ: з Китаю, через Казахстан, Каспійське море, Азербайджан, Грузію, Чорне море і порти Одеси. Цей коридор є критично важливим, тому що тоді ми будемо повністю незалежні від нашого північного сусіда, з яким у нас війна", — міркує Віктор Довгань, радник делегації ЄС, заст. голови Мінінфраструктури з питань європейської інтеграції у 2016-2019 роках.

"Китайці готові плисти через Чорне море", — повідомив LIGA.net один з керівників "Слуги народу".

Чи готові? Тут є певні сумніви. Досить навести різкість на офіційну комунікацію сторін, як стає зрозумілим і протиріччя між їхніми інтересами, і предмет спільного інтересу.

Україна дуже хоче брати участь в обслуговуванні "Одного шляху", який методично тягне в Європу Голова Сі. Є думка, що прямо зараз для цього склалася просто ідеальна ситуація. Несподівана, глибока і непередбачувана криза відносин між Білоруссю і ЄС поставила під сумнів транзит через білоруську територію. Виходячи з логіки довгострокового конфлікту з Росією, Київ наполягає на використанні транспортних коридорів, які огинають російську територію з півдня.

Однак, цей маршрут однозначно не може бути цікавий китайцям. Залізничний маршрут з КНР в ЄС через територію Росії це мінімальні витрати і ризики. В ідеалі контейнер, набитий айфонами, завантажується на з/д-платформі в Шеньчжені і далі мчить без зупинок через усю Євразію, змінюючи кілька разів колію прямо на ходу за допомогою спеціальних рішень.

Шлях через Каспійське і Чорне моря означає, по-перше, відразу чотири додаткових перевалки контейнера між залізничним і морським транспортом. Це і дорого, і довго. По-друге, у морі китайці неминуче стикаються зі своїм основним конкурентом, причому, далеко від своїх баз, без єдиного шансу на ефективну підтримку власного флоту.

Видається очевидним, що КНР потрібен саме сухопутний маршрут у Європу. Тому, без варіантів, КНР зацікавлена в Росії. Однак, у Росії та Євросоюзу немає власного кордону, а Калінінградський анклав не береться до уваги. Сухопутний маршрут "Європа — Китай" передбачає участь або України, або Білорусі, або їх обох. Білорусь, по суті, уже вийшла з гри і, цілком можливо, надовго.

Але тут виникає перешкода іншого плану, нітрохи не менш серйозна, ніж білоруська криза. Очевидно, що російсько-український конфлікт робить неможливим маршрут, який пролягає через обидві держави. Сі це знає, однак, продовжує робити ставку саме на цей варіант.

Це має сенс тільки в тому випадку, якщо він вважає реалістичним припинення україно-російського конфлікту. Не замороження, але саме довгострокове стійке рішення.

Вловлюють цей момент українські дипломати? Чи уявляють, яким чином можна цю карту розіграти? Не факт, не факт…