Суспільство, де не буде бідних. Про що говорить прагнення Китаю до "загального процвітання"?

По всьому світу політичні оглядачі та коментатори всіх мастей день у день намагаються вмістити кожну подію в політиці сучасного Китаю в чорну скриньку "природної поведінки" авторитарної держави марксистсько-ленінської мети. Ця софістика, яку видають за аналіз, мало що пояснює про те, що відбувається в Китаї.

Фокус переклав статтю авторства редакційної колегії East Asia Forum із Австралійського національного університету. Йтиметься про ідеологію сучасного Китаю та його плани на майбутнє.

Новий Китай і Вік прогресу

Безсумнівно, спадщина ідеології та політичної культури дуже впливає на рішення політичного керівництва в усьому світі, і особливо в Китаї, де так глибоко вкоренилися комуністичні інститути. Але величезні зміни та проблеми, з якими стикається Китай і його лідери на цьому етапі історії країни, не піддаються одномірній ідеологічній інтерпретації. Щоб зрозуміти, чому лідери та їхні радники висувають ті чи інші політичні платформи та віддають перевагу певним стратегіям, потрібен більш детальний і ретельний аналіз.

Дуже важливим прикладом є "загальне процвітання", зведене президентом Сі Цзіньпіном у ранг політичної кампанії, яка має забезпечити його політичне майбутнє.

Чи є цей "рух ліворуч" підтвердженням "інституційної влади Комуністичної партії Китаю (КПК) над політичними, технократичними й адміністративними установами китайської держави, яка проявляється в розширенні повноважень партії щодо державних підприємств і приватних фірм, а також у поверненні марксистсько-ленінської ідеології як організуючого принципу китайської політики", як стверджує, наприклад, колишній прем'єр-міністр Австралії Кевін Радд? Чи є інші міркування, які пояснюють, куди рухається Сі та китайське керівництво?

У Китаї розгорілися широкі політичні дискусії щодо цієї грандіозної зміни політики, спрямованої на повернення китайського суспільного договору на час головування Мао Цзедуна.

Блогер Лі Гуанмен схвалив запровадження обмежень на все, включаючи інтернет-компанії, кінозірок іноземного походження, неплатників податків, онлайн-ігри, репетиторство та недостатньо мужніх інтернет-зірок, і прогнозує загальне процвітання як зорю нової культурної революції. Його "послання з минулого" навіть потрапило на сторінки видань People's Daily та Global Times.

Чжан Вейїн із Національної школи розвитку Пекінського університету, Чжан Цзюнь, декан економічного факультету Фуданьського університету, Лі Даокуй із університету Цінхуа й інші економісти попередили, що "втрата віри в ринкові сили та часте втручання держави (приведуть) до загальної бідності". До них несподівано приєднався Ху Сіцзін, редактор Global Times, який точно ніколи не був "буржуазним поплічником". Він відкинув уявлення про те, що в країні назріває щось віддалено схоже на Культурну революцію, а також заявив, що китайські реформи та відкритість живі та здорові і що ніхто не відступить від політики 18-го Всекитайського з'їзду КПК.

Що таке китайський середній клас

Заступник прем'єра Лю Хе підтримує думку про те, що ринок і приватні підприємці відіграють ключову роль у успіху Китаю.

"Приватний сектор приносить понад 50% податкових надходжень, понад 60% ВВП і понад 70% технологічних інновацій, — каже Лю. — Він забезпечує понад 80% зайнятості в містах і становить понад 90% ринкових суб'єктів у Китаї".

Проте внаслідок десятиліть успішного ринкового зростання в Китаї збільшується розрив у доходах і багатстві. Це призвело до формування середнього класу з 340 мільйонів людей, які заробляють від 15 000 до 75 000 доларів США на рік, а до 2025 їхня кількість, за прогнозами, досягне 500 мільйонів.

• У 2020 році в Китаї вже налічувалося 1100 мільярдерів і 5,2 мільйона доларових мільйонерів. Один відсоток найбагатших китайців має 30,6% багатства країни, порівняно з 20,9% два десятиліття тому.
• Тим часом, як зазначав раніше прем'єр-міністр Лі Кецян, у Китаї 600 мільйонів людей живуть зі щомісячним доходом у 1000 юанів (154 долари США), чого ледве вистачає на оплату оренди житла в середньому китайському місті.

Коефіцієнт доходів Джині за останні два десятиліття коливався між 0,46 та 0,49 — рівень 0,40 зазвичай вважається червоною межею нерівності. Розрив у добробуті ще разючіший. Коефіцієнт багатства Джині зріс із 0,599 у 2000 році до 0,704 у 2020 році — це граничний показник, який у більшості країн означає соціальну нестабільність.

У редакційній статті Цай Фан припускає, що відданість китайського керівництва принципу загального процвітання як головній політичній меті є дуже своєчасною.

"Це логічне продовження довгострокового завдання з викорінення бідності та переходу населення з низьким доходом у категорію громадян із середнім рівнем доходу, — каже Цай. — Необхідно вирішувати проблеми, що стоять перед економічним розвитком Китаю та згуртованістю його суспільства. Китайську економіку все більше гальмує послаблення попиту, викликане швидким старінням населення. Збільшення пирога та його справедливіший розподіл — це ключ до збільшення вкладу споживання домогосподарств в економічне зростання". А політичні стратегії, спрямовані на вирішення проблеми рівності, є спільними для міжнародного досвіду та загальноприйнятої практики.

Як розподіляються доходи в китайському суспільстві

"За прогнозами, реальний ВВП на душу населення в Китаї збільшиться з 10 687 доларів США у 2020 році до 23 000 доларів США у 2035 році. За такий проміжок часу, згідно з міжнародними даними, середній внесок держави у ВВП зростає з 26% до 36%", — зазначає Цай.

Як ми розуміємо, ринкова економіка грає головну роль у розподілі багатства та доходів. Потім у справу вступає держава, яка перерозподіляє доходи та забезпечує добробут суспільства загалом. Нарешті, забезпечені люди виконують свою функцію через благодійність і соціальну відповідальність, формуючи культуру суспільства підтримки й інклюзивності.

Що б про нього не говорили, Сі Цзіньпін успадкував Китай, порівняно з яким останні чотири десятиліття XIX століття в Америці, з її баронами-розбійниками, нестримною корупцією, огидною нерівністю та непристойною концентрацією багатства, це просто пікнік на галявині. Саме це "американське золоте століття" згадував Джеймс Кіндж у Financial Times. Потім у Сполучених Штатах настав свого роду Вік прогресу, хоча в європейських промислових державах він пройшов набагато успішніше.

Які зміни чекають на китайську економіку, перш ніж настане Золоте століття

Сьогодні Китаю потрібен свій власний вік прогресу. Тут не обійтися без великого струсу в регулюванні нових і старих ринків і монополій, зокрема в державному секторі. Це означає масштабний перегляд системи оподаткування та надходження доходів: тут Китай відстає від помірковано багатих суспільств, яких він тепер прагне наслідувати, — і йому доведеться нелегко. Необхідно зміцнювати дещо схудлу культуру соціальної відповідальності.

Якщо мета кампанії за загальне процвітання саме така, то це актуальна, надзвичайно прагматична та політично прониклива стратегія вирішення проблем, із якими зараз стикається Китай. Вона орієнтується на ідеологічні зірки, але ті, що тільки слабко мерехтять удалині, вказуючи шлях. Безперечно, ця кампанія допоможе Сі виграти політичну гонку.