Україна між Путіним і Ердоганом. Турецька злопам'ятність проти "російського світу"

Наступного року Туреччина відзначатиме 100-річчя свого існування у сучасному форматі — власне, як світської республіки. Святкова ця дата чи сумна? Останніми роками все важче дати відповідь на це питання.

Після ліквідації Османської імперії і відречення останнього султана від влади, Туреччина — колись держава зі світовим впливом — стала рядовою країною третього світу. Її швидко прийняли в НАТО, аби ускладнити доступ СРСР до Середземного моря та мати можливість розмістити військові бази поблизу його кордонів. Але з розпадом радянської держави геополітичні перспективи Туреччини виглядали сумнівно.

Обраний на перших всенародних виборах у 2014 році президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган вже майже десятиліття реалізує не тільки власні амбіції, але і веде країну з новим курсом — з посиленням (або відновленням) впливу у Каспійському регіоні і спробами "відбудувати" нову Османську імперію.

100-річчя Турецької Республіки для Ердогана навряд чи особисте свято — його політика явно консервативна та реваншистська, і падіння монархії для нього, напевно, трагедія. Але можна припустити, що Реджеп Ердоган волів би дожити (а ще краще — доправити) до 2053 року, коли можна буде відсвяткувати 600-річчя взяття Константинополя.

Туреччина залишається демократичною державою (членство у НАТО зобов’язує), тому наступні вибори Ердоган цілком реально може програти. Але поки що біля керма стоїть саме він.

Хто ж для нас Туреччина під управлінням Ердогана?

Турецька павутина: хто у ній муха, а хто павук?

За час правління Ердогана Туреччина об’єктивно стала регіональним лідером і саме у цьому статусі він прибув в серпні на зустріч із Путіним до Сочі. І поїхав турецький лідер обговорювати не проблеми України (сюрприз), а власне взаємодію Туреччини та Росії в нових умовах. Обговорювати їм було що, адже ці дві держави перетинаються у своїх інтересах від України до Сомалі та від Лівії до Афганістану.

Суттєвим козирем для Ердогана є ситуація в Афганістані. Адже Туреччина — єдиний член НАТО, проти якого апріорі неможливо оголосити джихад — мусульмани ж. Окрім того, турки також сповідують сунітський варіанту ісламу (на відміну від Ірану).

Для талібів Туреччина — це важлива точка дотику із західним світом. Вони ж можуть зацікавити Анкару тим, що на північ від них знаходяться тюркомовні мусульманські країни, в яких встановлено авторитарні режими, чия влада значною мірою базується на російських багнетах. Якщо з внутрішньою опозицією силовики середньоазіатських автократій ще можуть справитися (якщо захочуть), то встояти проти талібів, які за кілька тижнів розгромили споряджену американцями афганську урядову армію, їм буде вкрай складно.

Туреччина давно прагнула проникнути в Середню Азію. Для цього навіть було створено Організацію тюркських держав, яка просуває концепцію тюркського світу. Проте на заваді стояла силова присутність у регіоні РФ. Зараз же для цього випав історичний шанс. А там і до російських територій Алтаю, Сибіру та Якутії недалеко. Недарма ж вони позначені на подарованій Ердогану на останній конференції карті.

Каспійські нюанси: газ, Вірменія, Азербайджан

На те, що в Сочі турецький лідер летів говорити з позиції сили, промовисто вказує той факт, що напередодні візиту у локальний наступ пішов Азербайджан. До Афганістану далеко, а от Азербайджан — близький союзник і по географії, і по духу.

У 2020 році Росії зберегли обличчя, "продавши" їй можливість вирішення конфлікту без США (повалення американського домінування — рожева мрія Путіна). Проте економічно Росія тоді втратила монополію на транзит Каспійського газу до Європи і практично залишила в біді свого союзника — Вірменію.

Наразі у Москви практично не залишилося важелів впливу на події на Кавказі, і доля Вірменії залежить не від волі Кремля, а від впливу її діаспори на Заході.

Як Путін і Ердоган вирішують українське питання

Ну і, звичайно, будь-яка розмова зараз неможлива без обговорення українського питання. Путін та Ердоган обоє захоплюються історією. Відповідно вони добре знають, до чого веде експансія РФ у північному Причорномор’ї.

Раніше лише заступництво західних держав врятувало Туреччину від втрати контролю над Босфором та Дарданеллами, а можливо, і втрати Константинополя. Врешті це завершилося вступом Туреччини до НАТО, що зараз обмежує простір для маневру щодо українського питання.

Російсько-українська війна Туреччині на руку. Вона зв’язала РФ і створила вакуум сили у регіонах стратегічних інтересів Анкари, особливо це стосується Північного Кавказу та Середньої Азії. Але остаточна поразка РФ Туреччину не повністю влаштує, бо занадто масштабний вакуум влади може прикликати важчих та зубастіших хижаків. Тому Ердогану залишається вижимати максимум з того, що є зараз — і кувати залізо, поки воно гаряче.

Так хто ж нам турки — заклятий друг чи замаскований ворог?

Правда в тому, що Туреччина для України — просто потужний сусід з великими амбіціями, що переслідує свої інтереси. У спектрі нашого виміру ці інтереси виглядають так:

• Туреччині явно зашкодить, якщо Росія візьме під контроль північне Причорномор’я. Але й повна поразка, а тим паче — розпад Росії Анкарі зараз не на часі, вона просто не буде готова максимально з цього скористатися.
• Ердоган не готовий йти категорично проти базових інтересів НАТО (приклад зі Швецією та Фінляндією доказ цьому), адже альянс створює для Туреччини захищений тил. В які б авантюри Анкара не втрутилася, її цілісності, і тим паче державності, ніщо не загрожує, поки вона — у складі альянсу. Тому про жодні стратегічні домовленості Туреччини з РФ не може бути й мови.
• Але Анкара не проти витиснути з РФ тактичну вигоду — тут і тепер. Про те, що Ердоган летів у Сочі якщо не виламувати руки, то таки щось витискати з РФ, свідчить факт загострення в Нагірному Карабаху саме перед його візитом. Військово-політичний потенціал Азербайджану не може йому дозволити самодіяльності у таких важливих справах. Співпадіння тут бути не може.

Чого Ердоган може забажати від Путіна?

Будівництво АЕС, а тим паче ефемерні фрази про торговельне співробітництво — це може бути лише вершина айсберга. Оплата за газ рублями — це взагалі дискусія зовсім з іншої площини. Турки вже давно заграють з прихильниками руйнування доларової монополії. І це далеко не лише РФ, яка все ж зараз є локомотивом цього процесу.

Ключові поступки Кремля стануть відомі широкому загалу пізніше. Це може бути, наприклад, неформальне розблокування експорту середньоазійських енергоносіїв, які зараз неформально блокуються Москвою. Тут варто звернути увагу і на заяви про будівництво заводу з виготовлення Байрактарів в Україні до кінця 2023 року. Разом з відсутністю підсумкової пресконференції це може свідчити про складність або навіть провал переговорів.

Тож ми бачимо, що Україна як така, найімовірніше, не була в центрі зустрічі Ердогана і Путіна, хоча російсько-українська війна без сумніву була її основним тлом. Акела промахнувся, і Ердоган приїхав його дотискати.

Як реагувати на дії Туреччини Україні?

Намагатися грати у ту ж цинічну геополітичну гру у міжнародних відносинах — по-іншому ніяк.

Подекуди інтереси України та Туреччини тісно сплітаються: як у військово-промисловому співробітництві (і тут йдеться не лише про Байрактари) або у питанні зернових коридорів (для України важливо продати своє зерно, а для Туреччини — продемонструвати можливість забезпечити логістику).

Чим більше таких проєктів наша дипломатія знаходитиме, тим частіше Анкара виступатиме в ролі нашого друга. Нічого особистого. Так в принципі побудовані міжнародні відносини, просто у випадку з Туреччиною це найбільше помітно звичайним спостерігачам.

Коли йдеться про міжнародну політику, важко підібрати більш влучний вислів, ніж той, що вивів понад сто п’ятдесят років тому лорд Генрі Пальмерстон: "У Британії немає вічних ворогів, у Британії немає вічних друзів. У Британії є лише вічні інтереси". Замість Британії у цей вислів можна додати будь-яку країну, яка прагне бути суб’єктом, а не об’єктом у світовій політиці.