Вандалізм чи мистецтво. Чим Офіс президента України відрізняється від Берлінської стіни

Недавня акція на захист Сергія Стерненка пройшла особливо яскраво і викликала різнопланові громадські суперечки. 20 березня прихильники засудженого активіста, зокрема, розмалювали фасад і пошкодили двері Офісу президента. Це обурило співробітників адміністрації, які взялися говорити про вандалізм і дорогий ремонт державного майна. Розмальовану стулку дверей навіть принесли в ефір програми "Право на владу" на телеканалі 1 + 1. Активісти, опоненти чиновників, стали міркувати про бездоказові затримання учасників акції, а також про те, як влада замилює очі громадськості, переносячи увагу з несправедливої судової системи України на псування майна.

Цей резонанс підштовхнув до дії представників сучасного мистецтва. Через кілька днів після акції художня галерея "Речовий доказ" і організація Senka направили в ОП запит на купівлю злощасних дверей, які, на їхню думку, набули статусу історичного і художнього артефакту.

"Сакральні двері, цей гуманізований, наділений людськими і навіть надлюдськими рисами обʼєкт став свого роду заміною, двійником-негативом, дегуманізував політичних вʼязнів. Влада не хоче помічати цих людей. Замість цього плекає двері, які стали свого роду тотемом і набули рис субʼєктності, беручи участь у телевізійних шоу", — заявили галерейники.

У своєму запиті вони були готові купити двері в ОП за суму на 10% вище за їхню вартість і потім продати на аукціоні. У процес включилися відомі персони на кшталт письменниці Ірени Карпи або айтішника Андрія Павліва, які висловилися за участь в аукціоні. Однак чиновники залишили цей рух без уваги. Юлія Мендель, прессекретар президента, заявила, що двері не продаватимуть.

Протестна символічна дія будь-якого масштабу — від бойкоту расової сегрегації до одягненої на зап'ясті стрічки — покликана порушувати спокій і змушувати людей думати

"Офіс президента не вважає ці речі обʼєктами мистецтва, а ставиться до всіх пошкоджень як до актів вандалізму, за який точно повинна бути відповідальність", — написала Мендель на своїй Instagram-сторінці.

Тим часом українські галерейники не одні у своєму прагненні представляти протестні обʼєкти як мистецтво — за останні роки музеї різних країн світу створили великий рух зі зборів і музеєфікації обʼєктів, які використовують під час акцій. Фокус розповідає, як вони це роблять і чому важливо зберігати протестну символіку.

Берлін: музей однієї стіни

У XX столітті найзнаменитішим прикладом протесту, який перетворився на мистецтво, стала берлінська стіна з численними малюнками-графіті. У 1961 році, коли цей обʼєкт звели, стін насправді було дві — одна відокремлювала східний Берлін, друга — західний, а між ними була "смуга смерті" шириною від 15 до 150 м, на якій розстрілювали втікачів із соціалістичного раю. Перше, що бачили щасливчики, які в цілості переходили зі східного Берліна в західний, — різницю між двома стінами. Східна була абсолютно "голою", а західна — повністю розписаною. Якщо в східній частині Берліна до стіни суворо заборонялося підходити, то в західній городяни могли вільно наближатися і, більше того, висловлювати своє ставлення до чинного порядку.

Після падіння стіни в 1989 році кілька її ділянок зберегли. Більше того, на відміну від українських чиновників, які розповідають про вандалізм, берлінська мерія відразу зрозуміла наскільки потужну символічну вагу стіни і стала спеціально запрошувати відомих на той час графіті-художників для розпису.

Так, на східній стіні зʼявилися тепер знамениті картини — наприклад, поцілунок Леоніда Брежнєва і Еріха Гонекера авторства Дмитра Врубеля або автомобіль Trabant, що вʼїжджає крізь стіну в східний Берлін, який намалювала Біргіт Кіндер. Усього в цьому проекті взяли участь понад сотня художників.

Наразі розписаний мурал 1,3-кілометрова ділянка східної стіни на березі річки Шпрее — експонат художньої галереї The East Side, одна з головних визначних памʼяток Берліна. Втім, фрагменти стіни є не тільки в колекціях німецьких галерей і музеїв. Її бетонні блоки стоять у штаб-квартирах ООН та Єврокомісії, а фрагменти західної стіни з графіті досі ходять по аукціонах сучасного протестного мистецтва.

Вашингтон: плакати і шапочки

Берлінська стіна — багато в чому унікальний арт-обʼєкт, оскільки фізично вона непогано збереглася і не втратила свого значення як символу холодної війни. На жаль, більшість протестних обʼєктів набагато більш ефемерні. Плакати з гаслами роблять найчастіше на картоні, а то і просто аркушах паперу, які з часом старіють і псуються. Сенс більшості гасел вивітрюється з памʼяті, оскільки вони часто гостро ситуативні. Якщо звернутися до недавньої вітчизняної історії, а саме до Помаранчевої революції, то, ймовірно, ми згадаємо, чому люди кричали "Міліція з народом!", але навряд чи середньостатистичний українець зараз скаже, хто такий Ківалов і чому він "підрахуй".

Знаючи про цю ефемерність протестної символіки, західні музейники в останні роки активно займаються її збиранням по свіжих слідах.

Наприклад, лондонський Музей Вікторії та Альберта придбав у свою колекцію рожеву шапочку, так звану Pussy Hat, які носили учасниці жіночого маршу у Вашингтоні у 2017 р. З минулого року американські музеї активно збирають різноманітну символіку з акцій протесту руху Black Lives Matter, що почалися влітку 2020-го після вбивства поліцейськими афроамериканця Джорджа Флойда. Крім того, музейники займаються пошуком артефактів "ковідної епохи" — від саморобних масок і санітайзерів до пазлів, які американці збирали на карантині.

"Такі артефакти стають метафорами, порталом, через який ми хочемо розповісти історію нашим відвідувачам", — говорить Аарон Брайант, один з кураторів Смітсонівського національного музею афроамериканської історії та культури у Вашингтоні. Тому музейники не просто збирають речі, але обовʼязково спілкуються з їхніми власниками і дізнаються історію, яка ховається за тим чи іншим обʼєктом. Вони це роблять на перспективу, адже через пʼять-десять років відвідувачі музеїв не знатимуть подієву канву того чи іншого протесту в подробицях.

Гонконг: людина з парасолькою

Багатою на художні висловлювання стала Революція з парасольками, що проходила в Гонконгу з вересня по грудень 2014 р. Тоді городяни протестували проти наміру Китаю замінити відкрите висування кандидатів до органів виконавчої влади на попереднє узгодження їхніх кандидатур з Пекіном. Виступивши на акції протесту, гонконгці взяли на озброєння парасольки, повсякденний для них аксесуар, який захищає від тропічних злив і палючого сонця.

Під час демонстрацій їхні учасники захищалися парасолями від перцевої суміші і сльозогінного газу, що застосовуються поліцією. Більше того, з парасольок робили різні фігури, на них писали гасла. Одним з важливих обʼєктів протесту стала висока, зроблена з деревʼяних брусків фігура людини з парасолькою. Також гонконгці винахідливо робили "бронежилети" з пластикових пляшок, щоб удари кийками були не такими болючими.

Художню цінність цих обʼєктів місцеві художники і вчені побачили відразу — групи волонтерів фіксували обʼєкти і збирали їх прямо під час протестів і відразу після них, поки комунальні служби не прибрали простір.

"Ніколи не недооцінюйте здатність тиранів "промити" історію", — говорила Вен Йау, художниця і співзасновниця групи Umbrella Movement Visual Archives & Research Collective, що займається таким збором протестних артефактів.

По закінченню протестів гонконгські арт-активісти зіткнулися з проблемами. Оскільки Гонконг не вийшов з китайської юрисдикції, то музеї міста відмовляються приймати обʼєкти протестного руху. Тому художники за свій рахунок орендують склади, де тримають сотні експонатів, які руйнуються без належної консервації. І перед ними вкрай туманна перспектива, що ці речі коли-небудь отримають місце в музейних колекціях. Можливий вихід вони бачать у цифровому музеї, онлайн-платформі зі знімками протестної символіки. Так збираються вчинити, зокрема, із "стіною Леннона" — під час протестів гонконгці вибрали один з переходів в урядовому кварталі міста, на стіни якого приклеювали паперові стікери зі словами підтримки або осуду демонстрацій. Коли активісти знімали ці стікери, виявилося, що їх за час протестів накопичилося чотири шари, або близько 20 тис. Оцифрувати такий масив — величезна робота, тому навіть онлайн-музею протестних рухів Гонконгу поки немає.

Київ: багатолика "йолка"

Ініціатива музеєфікації протестної символіки є і в Україні — це Національний музей Революції гідності, який збирає і досліджує артефакти Майдану кінця 2013 — початку 2014 р. У київських учених такі ж проблеми, як і в гонконгських — приміщення і сховищ музею немає, тому зібрана колекція тулиться по різних інституціях, у далеких від необхідних умов.

Одним з найбільш амбітних планів співробітників музею є збереження "йолки" як одного з важливих символів Революції гідності. На Майдані вона простояла до літа 2014-го, потім її розібрали і зберігають на території Національного музею історії України у залі Другої світової війни. При цьому частину конструкції вивезли в інше місце, і історики досі намагаються встановити куди.

Катерина Романова, історик і співробітниця Національного музею революції гідності, вивчає "йолку" і вважає її унікальним протестним артефактом. На відміну від переважної більшості значення "йолки" змінювалося з часом — спочатку вона мала негативний сенс, оскільки розгін студентів силовики влаштували через її установку. Однак з 1 грудня 2013 року учасники протесту стали завішувати конструкцію саморобними плакатами на підтримку революції, і з цього часу "йолка" перетворилася на головний обʼєкт наметового містечка.

Революція гідності тривала не один день, за цей час на "йолці" неодноразово змінювалися плакати, малюнки тощо. Тому головним обʼєктом вивчення для Катерини Романової стала не сама конструкція, а фото і відеоматеріали, куди "йолка" потрапляла. Історик це робить, щоб за музейними правилами описати кожен плакат, а також зафіксувати всі зміни в тематиці протестних гасел і ідей, настроїв людей. Якщо "йолка" збережеться до моменту відкриття музею, то її зможуть експонувати постійно — в архітектурному проекті передбачено велике приміщення для цього.