Метаморфози гумору. Олександр Володарський про Новікову, Жванецького та кішок Куклачова

Днями в Олександра Володарського вийшла книга "Мій Іонич", де зібрані його оповідання та повісті. Зокрема про другу дружину його батька Майю Михайлівну, яка дожила до 93 років і була хворою на склероз. Її образ вже кілька років як став одним із найпопулярніших персонажів у соцмережах і на сцені. Як коротко характеризує її сам Володарський, памʼять покинула Майю Михайлівну, а почуття гумору — ні. "Якось я її запитую: "Майя Михайлівна, у вас що, склероз?" — "Хто вам сказав?!" — "Ви!" — "Так? Убийте мене, не памʼятаю…" — розповідає він.

Володарський писав для першого ряду зірок гумору в СРСР: Клари Новікової, Володимира Винокура, Геннадія Хазанова, Єфима Шифріна. Був знайомий з Михайлом Жванецьким. Зараз же дивним чином перескочив з естради на драматургічний поїзд: його пʼєса "Селфі зі склерозом" — найпопулярніша українська трагікомедія, з успіхом йде вже у восьми країнах, враховуючи США, Ізраїль, Німеччину й Австралію.

У ній він застосував оригінальний прийом: Склероз — це один із персонажів, чоловік середніх років, йому стільки, скільки Майя Михайлівна з ним живе, вони разом сплять в одному ліжку. Уже бродить ідея зняти про неї кіно. Вона ще один яскравий жіночий український персонаж у такому видатному ряду, як Проня Прокопівна, Лісова Мавка, Вєрка Сердючка та тітка Соня Клари Новікової. Але Майя Михайлівна в цьому списку найбільш вікова — їй в пʼєсі 88 років.

Ви вже приблизно 40 років у письменницькій професії. З чого все починалося?

— Так, перша публікація була десь в 1978-му. А на семінар естрадного драматурга я потрапив у 1985 році. Перебудова тільки почалася. Тим, хто пишуть і говорять дали повну свободу. Але СТЕМ у нас [студентський театр естрадних мініатюр] був ще в інституті. Я там щось грав, щось вигадував. Для себе зрозумів: головне на естраді — образ.

Памʼятаю, Кларі Новіковій написав перший монолог. Це був монолог українки, яка поїхала в Москву в перебудову. Ця сценка була визнана кращою репризою 1985 року. Її героїня читала газетний стенд із гострими "Московськими новинами". І говорила: "У вас тут перебудова, гласність, а наш голова колгоспу до сих пір рапортує Леоніду Іллічу".

Сталася у мене в той час і кумедна історія з клоуном і дресирувальником кішок Юрієм Куклачовим. У нього було три кішки в кімнаті. Дві бігали, щось робили, а одна просто сиділа. Я йому запропонував: "А давай підійде до тебе шпрехшталмейстер і запитає: "А чого це у вас дві кішки працюють, а одна сидить, ні чорта не робить?" А ти: "Ця на зарплаті, а ці на держрозрахунок перейшли". Він пообіцяв спробувати. Але він навіть не підозрював, що весь цирк просто гримне від сміху на цій репліці. Куклачов прийшов після вистави і дав мені 75 рублів: "Премію за номер дали. Це твоя доля". Я ніколи за одну фразу, сказану мимохіть, не отримував більше.

Ленін у труні

Чи не ви образ тьоті Соні для Новікової вигадали?

— Ні, але я до цього був причетним. Я взагалі багато писав для Новікової. Половина її програми була мого авторства. Але тітку Соню вигадав письменник Марʼян Бєлєнький — він теж родом із Києва. Він дав мені якось цю репризу. Я показав її Кларі. Вона: "Що це таке? Як це читати зі сцени?" — "Кларочка, — відповідаю, — це класно!" Довго її уламував. Вона не наважувалася. А потім одного разу в Одесі все-таки прочитала зі сцени монолог Соні — і цей образ став її візитною карткою. До сих пір вона мені дзвонить і каже: "Сань, хоч не номер, хоч декілька реприз мені для тьоті Соні дай!" Вона її годує досі.

Тьотя Соня частково перейшла в Майю Михайлівну?

— Можливо. Але Майя Михайлівна в житті та в пʼєсі — це велика різниця. Я з нею розмовляв, розкручував її.

Я їй кажу: "Майя Михайлівна, ви ж були членом партії?" Відповідає: "Звичайно, була". — "А Леніна бачили?" (Зрозуміло, що Леніна вона не могла бачити, вона 1927 року народження). Вона каже: "Леніна? Бачила!" — "Де?" — "У Мавзолеї!" — "У труні?" — "У Мавзолеї!" — "Але в Мавзолеї ж він у труні? Значить, ви Леніна в труні бачили?!" Пауза. "Значить, у труні! Але щось мені це не подобається" — "Але комусь же подобається, якщо він там до сих пір лежить?".

Сценічна чарівність Данилка

Ви ж і самі гастролювали на переломі 1980-1990-х?

— Так, у мене була концертна ставка 11 руб. 50 коп. за номер. Щоб її заслужити, мене послали виступати за чорнобильськими місцями — ніхто не хотів туди їхати через радіацію. Памʼятаю і концерт у Чорнобилі — на початку 1988-го. Мене там приймали прекрасно. Звідти я поїхав на свої перші великі гастролі в Казахстан у складі естрадної бригади: кілька артистів і письменників. Сольні концерти зʼявилися пізніше. Спочатку у Хазанова, потім у Петросяна, Клари Новікової, Шифріна. Тоді не уявляв собі, що одна людина на сцені може тримати глядачів дві години.

Хазанов випустив спектакль "Масенькі трагедії" за творами Михайла Городинського, який поставив Роман Віктюк. Звідти був хітовий номер — про стриптиз в Італії, де грузин попросив його посадити спиною до сцени: "Спинним мозком чую — блондинка".

Це був хороший, тонкий спектакль, але публіка його не сприйняла — там було чимало лірики, номер про скрипаля, наприклад, тому в цілому не "зайшло".

Потрібно було шукати нові форми. Я приїхав до Києва, думаю: "Тепер мені щовечора потрібно сідати за письмовий стіл і писати щось вкрай смішне, щоб його продати?" Я почав цікавитися, скільки взагалі потрібно писати естрадних монологів на рік. Письменник-сатирик Ліон Ізмайлов відповів мені: "Вісім-десять".

У 1990-му я майже рік їздив із гастролями з композитором Максимом Дунаєвським. Він брав двох лауреатів Юрмали, мене як письменника-сатирика, конферансьє і сам. Ми працювали в першому відділенні, він — у другому. Виконував під фортепіано свої пісні з популярного телефільму-мюзиклу "ДʼАртаньян і три мушкетери": "Пора-пора порадуемся…" Але на початку 1990-х такі концерти поступово зійшли нанівець.

З Андрієм Данилком стикалися, який якраз тоді починав?

— Так, був такий естрадний конкурс імені Аркадія Райкіна. Ми з Віктором Шендеровичем боролися там за перше місце. Але поки ми боролися, змінюючи репертуар, переміг хлопець із Запоріжжя, який читав одну й ту саму вдалу розповідь. Читець посів перше місце, а ми — друге і третє. На наступний конкурс нас запросили в журі.

Відбірковий тур у Полтаві, 1991 рік. Юний Данилко з якоюсь дівчинкою показав шалено смішну пародію на український театр: "Марічка, ти де, а я тут". Він мені дико сподобався, але оскільки я був головою журі, посоромився познайомитися, щоб не вирішили, що я йому підсуджував. Але він все одно в Полтаві взяв перше місце.

Я таких молодих людей, як він, бачив всього двох у житті — з рідкісним даром, справжньою сценічною чарівністю. Коли Данилко виходив на сцену, його хотілося слухати до того, як він щось починав читати. А другий такий артист — Олександр Нікітченко, він, щоправда, пішов у релігію, зараз при храмі.

Залицяння Жванецького

Після Данилка в середині нульових розцвів "Квартал 95", яке у вас ставлення до них, до Володимира Зеленського?

— Я їх високо ціную. Але вони, як на мене, пішли легким шляхом: політичні речі на злобу дня. Є новинний потік — і вони пародіюють політичних лідерів. Однак у них стався колапс, коли їхній лідер став національним. Вони ж тепер не можуть гостро пародіювати свого друга і колишнього шефа.

Як вам формат стендап-комедії?

— Стендап — це монологи від першої особи. У мене є відповідні. Наприклад, на тему, що я жайворонок, а моя дружина — сова. Я якось прокидаюся о третій годині ночі — вона пилососить… Але в цьому жанрі потрібно напамʼять текст вчити, а я все за звичкою — з папірця. Стендап — американський формат, напевно, й у нас зʼявилися зірки цього жанру, але я їх не дуже знаю. Чимало є американських книг про цей жанр. З якогось моменту естрада стала мені менш цікава. Жванецький мріяв написати щось більше, ніж дві сторінки, але так і не написав.

Можете щось згадати про нього?

— Перше особисте враження таке. Це був семінар авторів сатиричного кіножурналу "Фітіль" у 1988 році. Біля Михайла Михайловича все кучкувалися — від нього не можна було відійти. Умів "тримати майданчик": весь час страшно цікаво розповідав. І ми, молоді автори, крутилися в його полі. Друге особисте враження. Гастролі в Києві. 1990 рік. Жванецький і Клара Новікова разом у Києві. У неї 12 грудня день народження. Ми йдемо до неї на свято: її тато й мама, Клара, її директор Юра, Жванецький і я зі своєю майбутньою дружиною Анею, яка тоді була нареченою. Аня сіла біля Жванецького. Він почав із нею залицятися і раптом обернувся до мене: "Женись швидше, а то відібʼю". Мабуть, тоді він якраз був у пошуку, у паузі між шлюбами. Але незабаром він одружився із Наташею, з якою прожив щасливих 30 років.

Як він вгадував актуальні теми?

— Він знайшов свою мову, в якій йому комфортно існувати. І яка в людини з нормальною психікою входить з першої фрази. Резонує. Я спочатку думаю, про що мені написати, на яку сучасну тему, а потім підшукую форму — як. А він "як" давно знайшов.

Важливо

35 років ВВ. Олег Скрипка про весну в Парижі, падіння рейтингу Зеленського та укус Maruv

Я був на його передостанньому концерті в Києві. Запамʼяталося, що вже в такі зрілі роки він видає настільки смішний номер, який можна і сьогодні будь-кому грати: коли дзвінок, артист бере трубку і чує дитячий голосок: "Це Баба-яга?" Жванецькому було вже вісімдесят, коли він створив убивчий естрадний номер.

Як ви поясните успіх вашої пʼєси "Селфі зі склерозом", що йде зокрема в США?

— Зайшов образ. Про Майю Михайлівну в мене було кілька оповідань. Я потрапив на один захід, на якому був відомий режисер Марк Розовський. Він мені сказав: "Олександр, напишіть пʼєсу". — "Я пишу пʼєси, можу вам дати". — "Ні, ви не зрозуміли — напишіть мені пʼєсу про Майю Михайлівну". Він відчув потенціал: є образ, його свіжість. Рочки через три пʼєса була готова.

Коли я почав писати цю річ, вона довго не виходила. Поки я не вигадав один хід — образ склероз. Майя Михайлівна прокидається з ним в ліжку. "Що ви тут робите?" — "Я ваш Склероз". До неї потім приходять спогади і з ними — чоловіки її молодості, і навіть друг дитинства.

Новікова мені сказала: "Саша, нікому не давай Майю Михайлівну — я буду це грати". Знайшла режисера. Але антреприза в неї не вийшла — її в наш час непросто організувати. Я рік цю річ нікому не показував.

Вперше цю пʼєсу поставив у Миколаєві, на жаль, уже покійний київський режисер Ігор Славинський. Він читав її ще як чернетку. Я потім сильно переробив текст, і на сьогодні в Миколаєві "Селфі" паралельно йде в іншому театрі в новій редакції.

Що мене здивувало — це те, що, наприклад, у Кишиневі на премʼєрі було багато молодих людей в залі. Я їх запитав: "А чому вам цікава ця історія?" — "Тому що моя бабуся і мій дідусь такі ж".

Причому акторки Майю Михайлівну грають різного віку: від 27 до 86 років. Я дав головну роль всім віковим акторкам. Чекаю тепер, коли знімуть кіно.

Є відома книга Корнія Чуковського про дітей — "Від двох до пʼяти". А я хочу зробити книгу перлів не дітей, а старих — "Від сімдесяти двох — до ста пʼяти". У мене вже колекція зібралася. Наприклад, мамі мого приятеля сто років. Він розповів про такий епізод. Вона зупинилася біля дзеркала. Він запитав її: "Мама, що ти там такого побачила?" — "Вперше бачу перед собою сторічну жінку".