Метаморфози гумору. Олександр Володарський про Новікову, Жванецького та кішок Куклачова

Олександр Володарський, письменник-сатирик, гумор
Фото: Кирило Чуботін | Олександр Володарський

Відомий український письменник-сатирик Олександр Володарський поділився з Фокусом своїми спостереженнями, як змінювалися стиль і формат гумору за останні роки, а також розповів про співпрацю з Кларою Новіковою, враження від перших виступів Андрія Данилка, спілкування з Михайлом Жванецьким і про те, як виник задум його популярної трагікомедії "Селфі зі склерозом".

Днями в Олександра Володарського вийшла книга "Мій Іонич", де зібрані його оповідання та повісті. Зокрема про другу дружину його батька Майю Михайлівну, яка дожила до 93 років і була хворою на склероз. Її образ вже кілька років як став одним із найпопулярніших персонажів у соцмережах і на сцені. Як коротко характеризує її сам Володарський, памʼять покинула Майю Михайлівну, а почуття гумору — ні. "Якось я її запитую: "Майя Михайлівна, у вас що, склероз?" — "Хто вам сказав?!" — "Ви!" — "Так? Убийте мене, не памʼятаю…" — розповідає він.

Володарський писав для першого ряду зірок гумору в СРСР: Клари Новікової, Володимира Винокура, Геннадія Хазанова, Єфима Шифріна. Був знайомий з Михайлом Жванецьким. Зараз же дивним чином перескочив з естради на драматургічний поїзд: його пʼєса "Селфі зі склерозом" — найпопулярніша українська трагікомедія, з успіхом йде вже у восьми країнах, враховуючи США, Ізраїль, Німеччину й Австралію.

У ній він застосував оригінальний прийом: Склероз — це один із персонажів, чоловік середніх років, йому стільки, скільки Майя Михайлівна з ним живе, вони разом сплять в одному ліжку. Уже бродить ідея зняти про неї кіно. Вона ще один яскравий жіночий український персонаж у такому видатному ряду, як Проня Прокопівна, Лісова Мавка, Вєрка Сердючка та тітка Соня Клари Новікової. Але Майя Михайлівна в цьому списку найбільш вікова — їй в пʼєсі 88 років.

Ви вже приблизно 40 років у письменницькій професії. З чого все починалося?

— Так, перша публікація була десь в 1978-му. А на семінар естрадного драматурга я потрапив у 1985 році. Перебудова тільки почалася. Тим, хто пишуть і говорять дали повну свободу. Але СТЕМ у нас [студентський театр естрадних мініатюр] був ще в інституті. Я там щось грав, щось вигадував. Для себе зрозумів: головне на естраді — образ.

Памʼятаю, Кларі Новіковій написав перший монолог. Це був монолог українки, яка поїхала в Москву в перебудову. Ця сценка була визнана кращою репризою 1985 року. Її героїня читала газетний стенд із гострими "Московськими новинами". І говорила: "У вас тут перебудова, гласність, а наш голова колгоспу до сих пір рапортує Леоніду Іллічу".

Олександр Володарський, Михайло Шендерович — фото Fullscreen
КОНКУРЕНТИ-ДРУЗІ. Володарський і Шендерович колись конкурували між собою на гумористичному конкурсі, але з тих пір і дружать, часто виступаючи разом
Фото: УНІАН

Сталася у мене в той час і кумедна історія з клоуном і дресирувальником кішок Юрієм Куклачовим. У нього було три кішки в кімнаті. Дві бігали, щось робили, а одна просто сиділа. Я йому запропонував: "А давай підійде до тебе шпрехшталмейстер і запитає: "А чого це у вас дві кішки працюють, а одна сидить, ні чорта не робить?" А ти: "Ця на зарплаті, а ці на держрозрахунок перейшли". Він пообіцяв спробувати. Але він навіть не підозрював, що весь цирк просто гримне від сміху на цій репліці. Куклачов прийшов після вистави і дав мені 75 рублів: "Премію за номер дали. Це твоя доля". Я ніколи за одну фразу, сказану мимохіть, не отримував більше.

Ленін у труні

Чи не ви образ тьоті Соні для Новікової вигадали?

— Ні, але я до цього був причетним. Я взагалі багато писав для Новікової. Половина її програми була мого авторства. Але тітку Соню вигадав письменник Марʼян Бєлєнький — він теж родом із Києва. Він дав мені якось цю репризу. Я показав її Кларі. Вона: "Що це таке? Як це читати зі сцени?" — "Кларочка, — відповідаю, — це класно!" Довго її уламував. Вона не наважувалася. А потім одного разу в Одесі все-таки прочитала зі сцени монолог Соні — і цей образ став її візитною карткою. До сих пір вона мені дзвонить і каже: "Сань, хоч не номер, хоч декілька реприз мені для тьоті Соні дай!" Вона її годує досі.

Тьотя Соня частково перейшла в Майю Михайлівну?

— Можливо. Але Майя Михайлівна в житті та в пʼєсі — це велика різниця. Я з нею розмовляв, розкручував її.

Я їй кажу: "Майя Михайлівна, ви ж були членом партії?" Відповідає: "Звичайно, була". — "А Леніна бачили?" (Зрозуміло, що Леніна вона не могла бачити, вона 1927 року народження). Вона каже: "Леніна? Бачила!" — "Де?" — "У Мавзолеї!" — "У труні?" — "У Мавзолеї!" — "Але в Мавзолеї ж він у труні? Значить, ви Леніна в труні бачили?!" Пауза. "Значить, у труні! Але щось мені це не подобається" — "Але комусь же подобається, якщо він там до сих пір лежить?".

Сценічна чарівність Данилка

Ви ж і самі гастролювали на переломі 1980-1990-х?

— Так, у мене була концертна ставка 11 руб. 50 коп. за номер. Щоб її заслужити, мене послали виступати за чорнобильськими місцями — ніхто не хотів туди їхати через радіацію. Памʼятаю і концерт у Чорнобилі — на початку 1988-го. Мене там приймали прекрасно. Звідти я поїхав на свої перші великі гастролі в Казахстан у складі естрадної бригади: кілька артистів і письменників. Сольні концерти зʼявилися пізніше. Спочатку у Хазанова, потім у Петросяна, Клари Новікової, Шифріна. Тоді не уявляв собі, що одна людина на сцені може тримати глядачів дві години.

В Олександра Володарського вийшла книга "Мій Іонич", де є і розповіді про Майю Михайлівніу, яка дожила до 93 років. Трагікомедія про неї "Селфі зі склерозом" вже йде у восьми країнах

Хазанов випустив спектакль "Масенькі трагедії" за творами Михайла Городинського, який поставив Роман Віктюк. Звідти був хітовий номер — про стриптиз в Італії, де грузин попросив його посадити спиною до сцени: "Спинним мозком чую — блондинка".

Це був хороший, тонкий спектакль, але публіка його не сприйняла — там було чимало лірики, номер про скрипаля, наприклад, тому в цілому не "зайшло".

Потрібно було шукати нові форми. Я приїхав до Києва, думаю: "Тепер мені щовечора потрібно сідати за письмовий стіл і писати щось вкрай смішне, щоб його продати?" Я почав цікавитися, скільки взагалі потрібно писати естрадних монологів на рік. Письменник-сатирик Ліон Ізмайлов відповів мені: "Вісім-десять".

У 1990-му я майже рік їздив із гастролями з композитором Максимом Дунаєвським. Він брав двох лауреатів Юрмали, мене як письменника-сатирика, конферансьє і сам. Ми працювали в першому відділенні, він — у другому. Виконував під фортепіано свої пісні з популярного телефільму-мюзиклу "ДʼАртаньян і три мушкетери": "Пора-пора порадуемся…" Але на початку 1990-х такі концерти поступово зійшли нанівець.

З Андрієм Данилком стикалися, який якраз тоді починав?

— Так, був такий естрадний конкурс імені Аркадія Райкіна. Ми з Віктором Шендеровичем боролися там за перше місце. Але поки ми боролися, змінюючи репертуар, переміг хлопець із Запоріжжя, який читав одну й ту саму вдалу розповідь. Читець посів перше місце, а ми — друге і третє. На наступний конкурс нас запросили в журі.

Андрій Данилко Fullscreen
Андрій Данилко — за словами Володарського, актор "із рідкісним даром, справжньою сценічною чарівністю".
Фото: УНІАН

Відбірковий тур у Полтаві, 1991 рік. Юний Данилко з якоюсь дівчинкою показав шалено смішну пародію на український театр: "Марічка, ти де, а я тут". Він мені дико сподобався, але оскільки я був головою журі, посоромився познайомитися, щоб не вирішили, що я йому підсуджував. Але він все одно в Полтаві взяв перше місце.

Я таких молодих людей, як він, бачив всього двох у житті — з рідкісним даром, справжньою сценічною чарівністю. Коли Данилко виходив на сцену, його хотілося слухати до того, як він щось починав читати. А другий такий артист — Олександр Нікітченко, він, щоправда, пішов у релігію, зараз при храмі.

Залицяння Жванецького

Після Данилка в середині нульових розцвів "Квартал 95", яке у вас ставлення до них, до Володимира Зеленського?

— Я їх високо ціную. Але вони, як на мене, пішли легким шляхом: політичні речі на злобу дня. Є новинний потік — і вони пародіюють політичних лідерів. Однак у них стався колапс, коли їхній лідер став національним. Вони ж тепер не можуть гостро пародіювати свого друга і колишнього шефа.

Як вам формат стендап-комедії?

— Стендап — це монологи від першої особи. У мене є відповідні. Наприклад, на тему, що я жайворонок, а моя дружина — сова. Я якось прокидаюся о третій годині ночі — вона пилососить… Але в цьому жанрі потрібно напамʼять текст вчити, а я все за звичкою — з папірця. Стендап — американський формат, напевно, й у нас зʼявилися зірки цього жанру, але я їх не дуже знаю. Чимало є американських книг про цей жанр. З якогось моменту естрада стала мені менш цікава. Жванецький мріяв написати щось більше, ніж дві сторінки, але так і не написав.

Можете щось згадати про нього?

— Перше особисте враження таке. Це був семінар авторів сатиричного кіножурналу "Фітіль" у 1988 році. Біля Михайла Михайловича все кучкувалися — від нього не можна було відійти. Умів "тримати майданчик": весь час страшно цікаво розповідав. І ми, молоді автори, крутилися в його полі. Друге особисте враження. Гастролі в Києві. 1990 рік. Жванецький і Клара Новікова разом у Києві. У неї 12 грудня день народження. Ми йдемо до неї на свято: її тато й мама, Клара, її директор Юра, Жванецький і я зі своєю майбутньою дружиною Анею, яка тоді була нареченою. Аня сіла біля Жванецького. Він почав із нею залицятися і раптом обернувся до мене: "Женись швидше, а то відібʼю". Мабуть, тоді він якраз був у пошуку, у паузі між шлюбами. Але незабаром він одружився із Наташею, з якою прожив щасливих 30 років.

Як він вгадував актуальні теми?

— Він знайшов свою мову, в якій йому комфортно існувати. І яка в людини з нормальною психікою входить з першої фрази. Резонує. Я спочатку думаю, про що мені написати, на яку сучасну тему, а потім підшукую форму — як. А він "як" давно знайшов.

Важливо
35 років ВВ. Олег Скрипка про весну в Парижі, падіння рейтингу Зеленського та укус Maruv
35 років ВВ. Олег Скрипка про весну в Парижі, падіння рейтингу Зеленського та укус Maruv

Я був на його передостанньому концерті в Києві. Запамʼяталося, що вже в такі зрілі роки він видає настільки смішний номер, який можна і сьогодні будь-кому грати: коли дзвінок, артист бере трубку і чує дитячий голосок: "Це Баба-яга?" Жванецькому було вже вісімдесят, коли він створив убивчий естрадний номер.

Як ви поясните успіх вашої пʼєси "Селфі зі склерозом", що йде зокрема в США?

— Зайшов образ. Про Майю Михайлівну в мене було кілька оповідань. Я потрапив на один захід, на якому був відомий режисер Марк Розовський. Він мені сказав: "Олександр, напишіть пʼєсу". — "Я пишу пʼєси, можу вам дати". — "Ні, ви не зрозуміли — напишіть мені пʼєсу про Майю Михайлівну". Він відчув потенціал: є образ, його свіжість. Рочки через три пʼєса була готова.

"Моя наречена Аня сіла біля Жванецького. Він почав із нею залицятися і раптом обернувся до мене: "Женись швидше, а то відіб'ю"

Коли я почав писати цю річ, вона довго не виходила. Поки я не вигадав один хід — образ склероз. Майя Михайлівна прокидається з ним в ліжку. "Що ви тут робите?" — "Я ваш Склероз". До неї потім приходять спогади і з ними — чоловіки її молодості, і навіть друг дитинства.

Новікова мені сказала: "Саша, нікому не давай Майю Михайлівну — я буду це грати". Знайшла режисера. Але антреприза в неї не вийшла — її в наш час непросто організувати. Я рік цю річ нікому не показував.

Вперше цю пʼєсу поставив у Миколаєві, на жаль, уже покійний київський режисер Ігор Славинський. Він читав її ще як чернетку. Я потім сильно переробив текст, і на сьогодні в Миколаєві "Селфі" паралельно йде в іншому театрі в новій редакції.

Що мене здивувало — це те, що, наприклад, у Кишиневі на премʼєрі було багато молодих людей в залі. Я їх запитав: "А чому вам цікава ця історія?" — "Тому що моя бабуся і мій дідусь такі ж".

Причому акторки Майю Михайлівну грають різного віку: від 27 до 86 років. Я дав головну роль всім віковим акторкам. Чекаю тепер, коли знімуть кіно.

Є відома книга Корнія Чуковського про дітей — "Від двох до пʼяти". А я хочу зробити книгу перлів не дітей, а старих — "Від сімдесяти двох — до ста пʼяти". У мене вже колекція зібралася. Наприклад, мамі мого приятеля сто років. Він розповів про такий епізод. Вона зупинилася біля дзеркала. Він запитав її: "Мама, що ти там такого побачила?" — "Вперше бачу перед собою сторічну жінку".