Директор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф про мистецтво як зброю та скасування російської культури

На щорічній зустрічі Всесвітнього економічного форуму в Давосі працює Russian War Crimes House (Будинок воєнних злочинів Росії), який знаходиться у колишньому Російському домі в Давосі. Його мета — привернути увагу світової спільноти до жахливої реальності російської агресії в Україні.

Виставку організовано Фондом Віктора Пінчука та PinchukArtCentre у партнерстві з Офісом президента України, Міністерством закордонних справ України та Українською асоціацією професійних фотографів.

Експозиція включає повне трагічних кадрів відео українського художника Олексія Сая та роботи українських фотографів, в яких відображені сліди руйнувань українських міст та воєнних злочинів росіян, а також карту підтверджених російських воєнних злочинів в Україні та аудіозаписи російських солдатів, які телефонують додому і розповідають про звірства, які вчинили. Екран з відео розташований так, щоб було добре видно зовні, на вулиці через великі панорамні вікна.

Фокус поговорив з артдиректором PinchukArtCentre Бйорном Гельдхофом про стратегію роботи під час війни, про мистецтво як зброю та скасування російської культури.

Це війна за цінності, а не війна за території

За останні півтора місяці Фонд Віктора Пінчука зробив уже два великі виставкові проєкти в Європі (на Венеційській бієнале та Бельгії), і ось зараз відкрив третій — на Всесвітньому форумі в Давосі. У чому причина такої неймовірної інтенсивності?

— Я бельгієць, тому, хоча багато років живу і працюю в Україні, одразу після 24 лютого вивіз своїх дітей до Бельгії. Зрозуміло, опинившись у Європі, я відразу почав з усіма розмовляти про Україну і зрозумів, як мало тут про неї знають і як незаслужено мало цінують українську культуру. У Західній Європі українське мистецтво є у дуже невеликій кількості колекцій, до того ж його фактично не досліджують. І це помилка, яку треба виправляти. До того ж, хочеться, щоб європейці розуміли, що таке Україна і за що вона бореться. Що це війна за цінності, а не війна за території. За цінності, які українці обирали знову і знову, за цінності, на яких стоять Європа. Це дуже важливе розуміння і показово, що українське мистецтво завжди було саме про це.

Тобто ви включилися у війну на культурному фронті?

— Саме так. І сподіваюся, ми успішно розпочали цю війну, оскільки, на мою думку, у минулому Росія вкладала багато грошей у культуру, особливо в те, щоб ця культура була присутня в Європі, і в нав'язування своїх, тобто російських колоніальних наративів. Не лише про їхню власну культуру, а ще й про всі культури, які вони вважають своєю сферою впливу, тобто, по суті, всі країни колишнього СРСР.

Ваш перший за рахунком "воєнний" проєкт — на Венеціанській бієнале — був саме про це?

— Звісно. Я не думаю, що Україна має в цьому сенсі щось доводити, вона дуже впевнена у собі і має дуже потужну культуру. Але мені здається, що було абсолютно необхідно показати цю впевненість у Венеції. Власне, ми вже багато років робили свій проєкт на бієнале, але очевидно, що цього року його важливість була набагато більшою, ніж раніше, тому це була особлива виставка, де були представлені не лише сучасні художники, а й така класика як Марія Примаченко. та Тетяна Яблонська, та українська ікона 17 століття.

Абсолютно необхідно було показати світові, що Україна має свою культуру, свою історію, коріння якої простежується дуже давно, за часів набагато давніших, ніж, скажімо, Радянський Союз. Ми маємо про це говорити, ми маємо показати українську ідентичність.

Цей культурний фронт надзвичайно важливий, бо Путін розпочав війну, сказавши, що Україна не країна, і що вона не має своєї культури. Я думаю, що навіть незважаючи на те, що українці знають, що це не так, ми маємо більше про це говорити європейській, західній публіці.

У Венеції ми не лише показали класиків української історії мистецтва, ми також сформували необхідний контекст: були організовані дискусії, на яких, зокрема, всесвітньо відомий професор Єльського університету та фахівець з історії Східної Європи ХХ століття Тімоті Снайдер говорив про те, чим є Україна, звідки вона. Ми запросили його, бо коли така людина як Снайдер каже, то люди її слухають. Це є частиною нашої боротьби.

Захищати Україну найкращим способом

А вам не здається, що подібні завдання – рівень Міністерства культури та взагалі держави, ви ж — приватна інституція, хоч і дуже помітна. Що ви про це думаєте?

— Це завдання кожного українця, а отже, і наше завдання також. Але ми розуміємо, що самотужки цього досягти неможливо. Тому, коли ми екстрено планували "воєнний" проєкт у Венеції, Віктор Пінчук наполягав, що він цим займатиметься лише за підтримки держави. Йшлося не про фінансову підтримку, зрозуміло, а про егіду. Як ви знаєте, наш проєкт у Венеції відбувається за підтримки Мінкульту та Офісу президента України. Нам було важливо, щоб вони сказали, що підтримують нашу роботу. Тільки після цього ми розпочали підготовку. Це перше.

Друге — якщо бути об'єктивними, то ясно, що наш голос чути дуже добре, бо Фонд Віктора Пінчука має дуже широку мережу контактів, дуже велику історію та компетенцію. І не використовувати все це було б прямою зневагою своїми обов'язками.

У нас, як і в усіх інших українців, є обов'язок захищати Україну найкращим способом, який нам доступний. А найкращий спосіб, яким я і моя команда можемо це робити — це не зброя, а виставки, артпроєкти, круглі столи, публікації тощо. Наприклад, одна з наших співробітниць Ольга Шишлова тут розпочала освітній проєкт "Українці для українців" — для українських дітей, яким вдалося виїхати з країни, але вони не інтегровані, не знають мови, зовсім втрачені. Ми збираємося їм надати програми, щоб вони могли впоратися із травмою разом із українськими психологами, які вчать волонтерів, як працювати з дітьми.

Прямо зараз у Бельгії проходять три ваші нові проєкти, присвячені Україні, розкажіть про них.

— Так, ми одночасно відкрили три експозиції: у Музеї сучасного мистецтва (музеї М HKA) в Антверпені, у BOZAR та у будівлі Європарламенту у Брюсселі. Це пов'язані проєкти.

Коли я приїхав до Бельгії, ми з Фондом Пінчука та з усією командою одразу вирішили, що нам треба говорити про Україну. Ми зрозуміли, що загальний рівень знань про неї є дуже низьким і критично важливим є його підвищити і зробити це порядком денним. Нам дуже пощастило, що М HKA — Музей сучасного мистецтва в Антверпені, який збирає роботи зі Східної Європи, запропонував нам співпрацю. З початком ескалації вони одразу розірвали усі свої зв'язки з Росією, що було дуже радикально, і, до того ж, надали нам частину своєї колекції, бо ми не знали, де нам дістати роботи українських митців під час війни.

Розмова з BOZAR — гранд-дамою світу мистецтва — розпочалася ще до нашого венеціанського проєкту. Коли ми повернулися з Венеції, наші проєкти отримали патронаж Європейського парламенту та фінансову підтримку від BOZAR. Суми були не найбільшими, але сам факт підтримки показав ступінь їхньої зацікавленості, і це дуже важливо. Ми знову робили проєкти дуже швидко, щоби встигнути до Дня Європи, коли на наш захід прийшло 10 тисяч людей.

Ми відкрили цю виставку фотографією Олександра Бурлаки, яку він зробив на Майдані 2014 року, коли на небі з'явилася веселка — вона з'явилася над протестувальниками через воду, яку лила на них поліція з водометів. І мені здається, це дуже символічна робота, в якій є віра та надія, що Україна переможе.

До кожної роботи ми підготували тексти, які зробили наші дослідники — як опис роботи, а й пояснення, що вона означає. То справді був практично освітній проєкт.

Я зустрічався з послом України в Євросоюзі на виставці, і навколо було багато людей: вони слухали, читали підписи, проводили час поряд з експонатами, дізнаючись про Україну так, як її не можна дізнатися з якоїсь газети. Такий комплексний підхід — це те, що ми маємо робити.

Серцем української виставки у М HKA стала відеопрограма, яку зробила наша керівниця дослідницького відділу Ксенія Малих. Це 60-хвилинне відео повністю складається з шедеврів. В результаті саме в М HKA, хоч там не найбільша виставка, люди проводять найбільше часу. Це місце, де вони йдуть від однієї історії до іншої. Я думаю, що такий проєкт має дуже широке покриття, особливо в такому хорошому місці в Європі — і ми сподіваємося його розширювати.

Не "скасовувати" російську культуру, а змушувати говорити про українську

Хочу запитати про вас про хештег #cancelrussianculture — скасування культури Росії. Чи це потрібно, чи можливо — і що ви про це думаєте.

— Мені здається, що ми зараз не маємо говорити про Росію. Наразі йдеться про Україну. Говорити про Росію — це маневр, що відволікає. Не хочу говорити про російську культуру і все, крапка. Можливо після перемоги можна про це говорити.

Але зараз російські фільми на фестивалі Канна.

— Я розумію, я згоден, що це проблема, але я дав вам свою відповідь. Справді, досі багато елементів російської культури присутні у різних програмах, і це проблема. Але ця проблема не вирішується бойкотом чи закликом до бойкоту. Проблема вирішується словами: хлопці, ми не повинні зараз фокусуватися на цьому, ми повинні фокусуватися в Україні. Український наратив має очолювати дискусію.

Це саме те, з чого я почав: місія Фонду Пінчука сьогодні — зробити так, щоби всі постійно говорили про Україну. Не один раз, бо всі готові один раз висловитись, а весь час.

Ця розмова не завжди буде легкою, Європа не була готова до цієї війни. Це те, що займає багато часу та зусиль, для чого потрібна підготовка. Вся наша команда, наші дослідники, наші куратори, наші освітні менеджери — всі вони зараз неймовірно включені у формування мови, яку зможуть зрозуміти європейські інституції, щоб вони змогли змінити свою думку щодо важливості включення української культури у щоденні розмови.

Не "ми звертатимемо увагу на Україну лише тоді, коли там щось відбувається", ні. Україна — фундаментальна частина європейської культури, і нам вдасться дістатися такого рівня постійних розмов про неї лише постійною активною роботою.

Так, зараз у нас тут досить велике багаття, але наша мета у тому, щоб мати постійний вогонь, мета у тому, щоб мати постійну увагу та розуміння з боку Європи. Для цього ми маємо правильно думати, дізнаватися, збирати, показувати українське мистецтво як sustainable (стійку, стабільну — Ред.) програму у всій Європі — як в академічній, так і у виставковій площині. Тому що це єдиний спосіб протистояти російським наративам, і це єдиний спосіб зробити так, щоб з Україною рахувалися.