Війна і лакшері. Що відстоювала Україна на Венеційській бієнале

Бієнале, яка вже майже 140 років відбувається у Венеції — головна арт-подія світу. Не дивно, що потрапити на бієнале ще той квест: вся преса світу намагається це зробити, але акредитацію отримують небагато ЗМІ. Цьогоріч охочих було ще більше — оскільки звичайна пауза на два роки через ковідний нокдаун розтяглася на три. До того ж, журналістам з України життя підкинуло особливий жахливий квест: як потрапити на бієнале, коли у твоїй країні війна. І, головне, навіщо, адже яке може бути мистецтво у такий час? Проте наш кореспондент вкотре переконався, що мистецтво — це зброя, а культура — ще один фронт. Культурний фронт.

Ситуація: труп російського павільйону

Цьогоріч Венеційська бієнале, найбільший світовий арт-форум, проходить на тлі війни в Україні і фактично передвоєнної обстановки в Європі. З одного боку, це визначає всю атмосферу величезного заходу, з іншого — ріже око, що експозиції численних проєктів фактично ніц не говорять про війну. Нічого дивного: ескалація російської агресії проти України почалася за півтора місяці до відкриття бієнале, всі виставки були вже готові, щось змінити було практично неможливо (за поодинокими винятками, про які нижче) і, по суті, у нинішньому вигляді La Biennale di Venezia стала одним великим зліпком світу, якого вже не існує.

У цьому контексті цікаво було ходити добре зрежисованими залами основного проєкту і дивитися, як розгортається тема взаємин людини з природою, її страх і усвідомлення величі (привіт, ковід), тема буквального внутрішнього ескапізму (вглиб людського тіла) та інші не надто актуальні вже міркування. Втім, мистецтво не було б собою, якби на емоційному рівні не зуміло передбачити катастрофу: тема основного проєкту і вставні "капсули часу" в ньому були присвячені сюрреалізму, найпомітнішій художній течії Європи між двома найбільшими війнами ХХ століття.

Але всі ці теми, загалом, цікаво і добре опрацьовані, відступали на другий план. Набагато більше хвилював людей вигляд закритого російського павільйону (російські художники та куратор позбавили дирекцію бієнале від метань між етикою та бізнесом і в перші ж дні війни самі відмовилися від участі), який мовчазним обеліском стирчав на головній алеї у Джардіні.

Зазвичай наповнений життям, з величезною чергою з росіян і тих, хто співчуває, перед входом, тепер він став лише об'єктом вираження різноманітних емоцій з приводу російської агресії. Так, уже в перші дні роботи бієнале перед павільйоном послідовно трапилося щонайменше три акції. Відкрив марафон білоруський художник Олексій Кузьмич: весь пофарбований золотою фарбою, він дописав на павільйоні RUSSIA напис BELO та голосно вигукував: "Heil Hitler!", супроводжуючи вигук характерним жестом — доти, доки його не забрала поліція.

Наступного дня російська художниця Катя Марголіс, яка живе в Європі, сфотографувалася перед павільйоном в українському віночку і з написом Stop Rapist Ukraine (запам'ятаємо цей характерний вислів). Через два дні ще один російський художник Вадим Захаров попротестував там кілька хвилин із великим інформаційним плакатом. Як відомо, бієнале триватиме до листопада і місце біля трупа російського павільйону відкрите всім охочим.

Симптоматично, що українці в цьому русі не брали участь — та й справді, все, що ми хочемо сказати Росії, ми повідомляємо безпосередньо на полі бою. Наші використовували павільйон виключно як тло для фотографії руки з піднятим середнім пальцем — таких однотипних фото у соцмережах членів української делегації утворилася ціла колекція.

Присутність: Україна захищає свободу

Цього року Україна була представлена на бієнале безпрецедентно: одразу трьома проєктами. Перший — національний український павільйон, який показав роботу харківського художника Павла Макова "Фонтан виснаження".

Цей елегантний проєкт присвячений у широкому сенсі збідненню ресурсів і безумовно резонував з довоєнною повісткою бієнале. Однак у новій реальності головним стейтментом проєкту стала історія його кураторів — Лізавети Герман, Марії Ланько та Бориса Філоненка, а також самого художника, які кожен зі своїми неймовірними складнощами змогли доїхати до Венеції відповідно з Києва та Харкова і , власне, доставити роботу в Італію. Лізавета Герман до того ж на початку березня народила дитину, у перший тиждень війни виїхавши з Києва до Львова.

Ще одним очікуваним українським висловленням став масштабний проєкт PinchukArt Center "Це Україна: захищаючи свободу" у партнерствi з Офiсом президента України i Мiнiстерством культури та iнформацiйної полiтики України. Він став воістину організаційним подвигом: вже готова традиційна виставка фіналістів Future Generation Art Prize 24 лютого була скасована і за півтора місяці у найскладніших умовах зібрали новий проєкт, що резонує з денним порядком воєнного часу. У першій частині експозиції у спеціально знятій під нього величній будівлі Scuola Grande della Misericordia представили знакові для українського мистецтва музейні роботи Марії Примаченко і Тетяни Яблонської, а також створені буквально під обстрілами роботи Микити Кадана, Лесі Хоменко та Євгенії Білорусець. Другий поверх віддали іноземним художникам — друзям PinchukArt Center, які презентували свої творчі рефлексії на воєнні дії в Україні. Там були роботи Марини Абрамович, Олафура Еліассона, JR, Дем'єна Герста, Бориса Михайлова і Такасі Муракамі.

Нарешті, ще однією, позаплановою подією став спеціальний проєкт Piazza Ucraina в Джардіні, задуманий спільно дирекцією бієнале та всіма українськими силами і втілений кураторами офіційного українського павільйону. Центральне місце у ньому займала інсталяція у вигляді захованого за мішками з піском пам'ятника, а навколо розміщувалися принти робіт українських художників, створених за перші місяці війни. За задумом, з появою нових робіт вони повинні замінювати старі на обпалених стовпах навколо "пам'ятника".

Реакція: лакшері та війна

Перша ж пресконференція, яка відбулася напередодні відкриття офіційного українського павільйону, окреслила зразковий спектр питань, які має культурна Європа стосовно України. "Мистецтво — це простір діалогу, коли ви почнете діалог із росіянами?" — впевнено спитала італійська журналістка, швидко піднявши руку.

Інший англомовний журналіст запитав: "Мистецтво — це лакшері. Чи вважаєте ви правильним сьогодні, коли ваша країна у вогні, брати участь у подібному лакшері-заході?"

У цьому питанні сконцентрувалася вся прірва між нами у розумінні ролі мистецтва — і, як це часто буває, у ньому ж була і можливість. Причому можливість для нас. Справді, саме зараз, коли погляди всього світу прикуті до України, ми маємо чудову нагоду показати, чим може бути мистецтво в сучасному світі. До того ж, варіантів може бути набагато більше ніж один.

Емоційна стратегія: прапор України має бути скрізь

Її чудовий зразок представив прямо на бієнале PinchukArt Center. Коли йдеться про важливі речі і ти працюєш з емоціями, напівзаходи не підходять. Прапор України має бути на всій величезній будівлі, щоб його бачили звідусіль. Виставка має включати найбільш знакові, яскраві та ефектні роботи. Нарешті, церемонія відкриття з формальної процедури має перетворитися на емоційну бомбу, яка вибухає у голові у кожного, хто там опинився.

Крім того, мають бути задіяні всі ресурси, міжнародні зв'язки, всі можливості. Президент Венеційської бієнале Роберто Чікутто, кураторка головного проєкту Сесілія Алемані і навіть мер Венеції Луїджі Бруньяро, в будинку якого, до речі, живуть дві українські сім'ї — всі вони мають бути тут, щоб брати участь у церемонії а також бачити її інших найважливіших учасників. Серед них був навіть Президент України Володимир Зеленський: відеозапис його емоційного мовлення став центральною подією відкриття. За нею пішов відеозапис пісні Святослава Вакарчука з розбомбленого двору в Харкові, промова Анастасії Гулій — жертви Голокосту, змушеної знову втекти від війни (вона читала вірші, перший рядок яких був "У могилі братській всі свої…") та гімн України у виконанні Тіни Кароль. Сукупне враження від цього було просто приголомшливим, і багато європейських культурних діячів, що відвикли від реального життя, вискакували із зали в коридор — поридати. Емоційна зброя виявилася дуже ефективною.

Деколоніальна стратегія: досвід України

На перший погляд, цей ринок уже охоплений. Національні павільйони колишніх колонізаторів не просто сповнені, а буквально віддані мистецтву колишніх колоній, зовнішніх та внутрішніх. Монументальна фігура темношкірої жінки, створена темношкірою художницею Сімоне Лей із Чикаго, зустрічає відвідувача перед павільйоном США, декорованим під африканську хатину. У павільйоні Бельгії маленькі темношкірі й азіатські діти грають у свої ігри на безлічі екранів: країну представляє бельгійський художник, який переїхав до Мехіко, художник Френсіс Елс.

Цей список можна продовжити; в основному проєкті також представлено безліч постколоніальних художників. Проте уважніший погляд показує: це мистецтво створене колишніми колонізаторами, на гроші колишніх колонізаторів та експонується інституційними зусиллями колишніх колонізаторів. Україна має реальний шанс змінити це.

У Фейсбуці напівжартома обговорювалася необхідність відкриття Українського інституту деколоніальних студій (хтось одразу додав — міжнародного). І це лише частково жарт. Ми сьогодні в унікальній ситуації: європейська країна зі своїм сучасним мистецтвом та культурними інституціями зараз переживає досвід деколонізації — і має можливість розповісти про це від першої особи, без посередництва "старшого брата". І ця тема сьогодні актуальна як ніколи.

Стратегія культурної політики

У розташований на другому поверсі старого Арсеналу амфітеатр, де проходила церемонія відкриття українського національного павільйону, перестали пускати вже за 10 хвилин до початку — стільки набилося туди народу. Охоронець чесно сказав, що дерев'яні конструкції можуть впасти і що ніколи не було стільки людей. Проєкт національного павільйону відвідали 20 міністрів культури різних країн (і при цьому нашого міністра культури, який міг би з ними поговорити про культурну співпрацю, там не було, зазначимо у дужках).

Керівництво бієнале зуміло розмістити в Джардіні немаленьку Piazza Ucraina — де немає жодного вільного п'ятачка і, здається, неможливо нічого додати взагалі.

Світ, зокрема світ мистецтва, готовий. Він зібрався і чекає — що скаже Україна. Яку інформацію ми повідомляємо світу? Розповіді про жахи війни, викриття російської пропаганди, відповіді на стандартні питання щодо "братських народів" та "діалогу" — ця реактивна програма-мінімум в української культури виходить добре. А що потім? Який наступний крок? Як щодо проактивних кроків?

Основне питання зараз — чи зможе Україна запропонувати новий порядок денний міжнародній арт-спільноті, а це не так просто, як здається. Тут українцям доведеться долати як інерцію зовнішнього ставлення до України, так і власні внутрішні стереотипи.

З одного боку, Європа, яка звикла до особливого іміджу та виразного мистецтва Росії, не може змиритися з тим, що Україна має власне, окреме культурне обличчя. Нещасна жертва віроломної агресії — так, це вписується в парадигму. З іншого боку — і ми звикли, як кажуть, бити на жалість, тим паче, що зараз це зробити легше, ніж будь-коли.

Незважаючи на весь інтерес до української культури, ми перебуваємо у вразливому становищі і вже дуже скоро настане той момент, коли, прослухавши по одному разу українську музику, подивившись фільми та виставки, закордонний глядач запитає: а що далі?

Втім, щоби відповісти на це запитання іншим, треба знати відповідь самому.