"Між нами". Чим здивувала Ірма Вітовська в ролі спритної злочинниці в першому українському трилері

Перший український психологічний трилер "Між нами" (мається на увазі — між нами, дівчатками) виявився непоганим, але з невиразною кінцівкою. Однак Ірма Вітовська переконлива. Вона стала національною актрисою номер один після знакових картин: "Брама" (2017), "Мої думки тихі" (2019), "Коза ностра. Мама їде" (2022), і ось "Між нами" — скрізь її "мами" розрулюють справи. У "Між нами" актриса робить кульбіт — з позитивного персонажа стає негативним. Що добре. Погано, що не вийшло зробити гідною їй за масштабом подругу-противницю, яку зіграла Анастасія Пустовіт. Авторам, замість того, щоб дати останній розгулятися, довелося показати у фіналі "втручання карми".

Читайте у Фокусі розбір першого національного психологічного трилера з елементами криміналу — "Між нами".

Знакові фільми з Ірмою Вітовською, перелічені вище — це фільм жахів, дві комедії, і ось — психологічний трилер. У "Брамі" актриса зіграла кремезну бабусю з Чорнобильської зони, здатну задушити голими руками, у "Думках" — маму-таксистку, яка надміру опікується сином, у "Коза нострі" — маму, що нав'язливо опікується донькою, яка вийшла заміж за італійця. Скрізь героїні Вітовської хвацько розрулюють справи. І в "Між нами" теж. Тільки тут занадто явно проявляється давній жіночий принцип: своїм — все, чужим — нічого. І вчорашній свій у момент може виявитися чужим.

Віддамо належне режисерці та сценаристці "Між нами" (у співавторстві з Юрієм Дунаєм) Соломії Томащук: для трилера вигадана багатовекторна комбінація. У центрі історії — дві жінки.

"Між нами" — дует героїнь

Саша у виконанні Анастасії Пустовіт ("Коли падають дерева") — молода відв'язна наркоманка, яка вдало вийшла заміж за бізнесмена-АТОшника Захара (Дмитро Сова). У неї травмована психіка — у картині натякається, що з Сашею в дитинстві жахливо поводилася мати. Вона ковтає "пігулки", відривається на нічних дискотеках, веде безладне статеве життя. Дівчина гранично безвідповідальна, але в неї безумовно є характер: вона здатна погрожувати, бути агресивною, нахабною, нав'язливою. Частково це маска, за якою вона ховає невпевненість. Проте на початку стрічки Саша чудово демонструє здатність "показувати кігті".

Аня, героїня Ірми Вітовської — лікарка-гінекологиня, у неї сімнадцятирічний син Ігор (Михайло Дзюба, "Королі репу"), який бере участь у міських бандитських розбірках, і чоловік-колега (Євген Єфремов), який їй почав відкрито зраджувати з медсестрою прямо на роботі — в клініці. Син Ігор — на боці матері і мріє вигнати недбайливого батька зі спільної квартири, за яку ще не виплачена іпотека. Спільні сімейні вечері болісні для всіх. Тут Аня — жертва.

Зав'язка сюжету. Черговий загул Саші. Після занять сексом у туалеті клубу з майстром тату на його спантеличене запитання: "Сподіваюся, ти використовуєш контацепцію?" наша героїня відповідає: "Не хвилюйся, я тра**юсь не тільки з тобою". Однак все-таки Саша "залетіла". Не будучи впевненою в тому, хто ж батько, наважується на аборт. З цієї причини потрапляє на прийом до Анни.

Анна показана в міру співчутливою лікаркою, яка, як і належить, відмовляє Сашу від цього кроку, але потім направляє все-таки на операцію — до свого чоловіка. Мабуть, сімейний бюджет у них ще спільний.

Саша наполегливо чіпляється до Ані, просячи її забрати приватним порядком після операції, бо це нікому зробити, щоб таємниця про скоєне не вийшла за межі клініки. Так у жінок зав'язуються стосунки.

Далі події в картині розвиваються лавиноподібно.

Одне перетворення, а не два

Ефект перетворення Ані з "доброї жінки" на не зовсім приємну буде для глядачів приголомшливим (браво авторам!). Буде класичний для трилерів поворот: кат — жертва, коли жертва стає катом.

І все б нічого, але ось Саші, за всього її інфантилізму, дістанеться тільки роль "зламаної ляльки". Причому з цього стану чомусь її не зможуть вивести ті, хто на її боці безумовно (навіть із поправками на "викидони") — той самий чудовий чоловік Захар, який регулярно рятував її від наркотиків і загулів.

І тоді автори не придумають нічого кращого, як у фіналі показати безпосереднє втручання в перебіг цієї справи долі, чи то так карми, змастивши кінцівку фільму і зробивши її дещо наївною.

Хоча тут напрошувався цілком собі логічний чудовий фінал без усіляких "випадково-невипадкових збігів".

Чому б кармі не діяти через ту ж Сашу? Тим паче, на початку фільму було показано, що вона дуже навіть здатна на вчинки. Чому тут було не зробити такий самий захопливий поворот — тільки вже не з героїнею Вітовською, а з персонажем Пустовіт? Якщо вже написали "трилер", а не "драма", так і закінчуйте фільм як "трилер".

Подібні поради доводиться нашим кінематографістам давати, на жаль, постфаткум, як уже було зі стрічкою Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір" та (значно меншою мірою) з картиною Антоніо Лукіча "Люксембург, Люксембург", що, в принципі, — майже шедевр. Гідна кінцівка — важливий компонент. А для трилера несподіваний фінал — узагалі архіважлива штука, і він був би тут доречним, а не ось це "драматичне" пережовування і передача всіх сюжетних важелів у "руки" долі.

Чудовий візуал

Що є безперечною перевагою стрічки Соломії Томащук — це атмосфера і візуальний ряд. Картина знята сучасно і неординарно. До речі, оператором значиться все той же Юрій Дунай ("Черкаси"). Під час однієї з розмов головних героїнь він показує їхні обличчя по черзі — не в центрі кадру, як зазвичай, а в одному з кутів екрана — це здорово підкреслює відчуття діалогу і те, що зближення героїнь відбувається з різних положень — вони не ровесниці, не колеги тощо. Це нетривіальний операторський хід, що підкреслює психологічні особливості стосунків двох жінок.

Респект і актрисам. Ірмі Вітовській — за зображення сильної, але неоднозначної натури, а Анастасії Пустовіт — за демонстрацію чутливої дівчини, істеричної, схильної до містики і саморуйнування. Але тим не менш, вона одного разу "пресує" за зраду — чоловіка героїні Вітовської, хоча сама, прямо скажемо, не є еталоном вірності. Отже, є порох у порохівницях. І шкода, що автори дали "вибухову силу" тільки Анні, тоді як Саша безвольно котиться донизу, причому по не нею прокладеній колії. Героїні Пустовіт не дали шансу піднятися, але ж саме так і буває на гойдалках життя (як і на будь-яких атракціонах): коли досягаєш нижньої позначки — тебе піднімає нагору.