Від техаської камери до підвалів НКВС: чому історія смертної кари важлива для України сьогодні

У час, коли демократичні країни переглядають межі державного примусу, а авторитарні режими — навпаки, посилюють репресивні практики, історія смертної кари знову стає політичним індикатором. Її еволюція показує не лише технологічні зміни, а й те, як суспільства визначають межу між покаранням і нелюдським поводженням.

Фокус розповідає, чому саме 7 грудня 1982 року вважається поворотним моментом і як ця дата пов'язана з дискусіями про роль держави в покаранні сьогодні — від США до України.

7 грудня 1982 року — день, коли світ уперше побачив "гуманну" страту

Саме цього дня в техаській в'язниці Хантсвілл стратили Чарльза Брукса-молодшого, 40-річного засудженого за вбивство автомобільного механіка Девіда Грегорі у 1976 році. Він став першою людиною в історії, яку стратили не кулею, газом чи електричним струмом, а летальною ін'єкцією — трикомпонентною сумішшю тіопенталу, панкуронію та хлориду калію.

Ідея ін'єкції зародилася п'ятьма роками раніше, у 1977-му, коли анестезіолог Джей Чапман запропонував метод, який у США назвали "медично чистішим". Проте вже за кілька десятиліть численні розслідування, судові процеси й журналістські матеріали довели: на практиці ін'єкція може бути не менш болючою, а іноді — й більш ризикованою, ніж старі методи.

США сьогодні залишаються однією з небагатьох демократичних країн, що зберігають смертну кару, а ін'єкція — найпоширенішим способом страти у 28 штатах.

Як людство винаходило "гуманність" у страті: від гільйотини до газових камер

Історія смертної кари — це історія спроб держави створити механізм убивства, який би одночасно не підважував моральний авторитет влади.

У Вавилоні практикували спалення, у Римі — розп'яття, у Греції — отруту (найвідоміший випадок — Сократ, 399 р. до н.е.). У Європі Середньовіччя страта була публічним шоу, що підтверджувало силу королівства.

Після Французької революції виникла гільйотина, яку вважали науковим проривом. У США наприкінці XIX століття вперше застосували електричний стілець (1890 рік), а потім — газову камеру.

Після Другої світової війни багато країн Європи відмовилися від страт. У 1970-х роках в США виникла ідея ін'єкції — як "медичної" та "непублічної" форми страти.

Але численні випадки, коли виконання ін'єкції тривало 20–40 хвилин через помилки персоналу або неякісні препарати, поставили під сумнів "гуманність" методу. Amnesty International неодноразово вказувала на ризик катування, прихований у стерильному вигляді процедури.

Смертна кара в СРСР: тиша замість гуманності

Зовсім іншу траєкторію мала радянська система. У СРСР смертна кара була не юридичною нормою, а частиною державної машини, яка працювала в режимі максимальної таємності. Розстріл залишався єдиним офіційним способом страти, але головним інструментом було навіть не це — а повний інформаційний контроль. Родичі не знали, коли вирок виконано, не знали місця поховання, не мали можливості оскаржити процедуру. Згідно з наказами НКВС і пізніше МВС, увесь процес запускався й завершувався в підвальних приміщеннях спецслужб: коротке повідомлення про відхилення прохання про помилування, постріл у потилицю, таємне поховання. Сама держава діяла так, ніби смертної кари не існувало — парадокс тоталітаризму, який карає відкрито, але вбиває приховано.

У 1937–1938 роках ця система досягла свого піка. За даними історичного товариства "Меморіал", у період Великого терору в СРСР було розстріляно близько 680 тисяч людей. Вироки ухвалювалися "трійками" часто за одну-дві хвилини, без адвокатів і без права на захист. Після війни розстріли стали інструментом боротьби з "ворогами народу", а в 1960-х — навіть з економічними злочинами: у СРСР могли страчувати директора магазину, бухгалтера чи касира за розкрадання, що влада намагалася подати як "злочини проти держави". Формальна відміна смертної кари у 1947 році була політичним жестом, який швидко відкликали вже у 1950-му — радянська держава просто не могла існувати без цього інструменту.

Останнім офіційно страченим у СРСР вважають Андрія Чикатило, розстріляного у 1994 році в Новочеркаську. Це показовий факт: навіть після розпаду Союзу пострадянська Росія успадкувала і продовжила радянську модель страти — закриту, безконтрольну, із тією самою логікою державного монополізму на насильство. Мораторій, запроваджений Росією у 1990-х, так і не став справжньою правовою реформою: смертна кара юридично залишається в Кримінальному кодексі РФ і може бути реанімована в будь-який момент.

Шлях України: як держава відмовилася від радянської моделі

Україна, на відміну від Росії, пішла іншим шляхом. У перші роки після незалежності українська система смертної кари залишалася радянською за формою і за змістом: закриті процедури, відсутність доступу до інформації, страти, про які суспільство дізнавалося постфактум. У 1991–1997 роках українські суди виносили смертні вироки регулярно, і останній із них було виконано у 1997 році. Європейський суд з прав людини у рішенні "Кузнєцов та інші проти України" фактично визнав цю практику нелюдським поводженням — не лише щодо засуджених, а й щодо їхніх сімей, які жили в стані правової невизначеності.

Ключовий перелом стався наприкінці 1990-х. У 1995 році Україна вступила до Ради Європи й узяла на себе зобов'язання скасувати смертну кару. Під тиском міжнародних зобов'язань, але також під впливом внутрішньої дискусії про те, чи має нова держава відтворювати механізми насильства Радянського Союзу, почалася правова трансформація.

У грудні 1999 року Конституційний Суд ухвалив історичне рішення, визнавши смертну кару такою, що суперечить Конституції та принципу невід'ємності права на життя. А вже у 2001 році новий Кримінальний кодекс повністю виключив страту з української правової системи.

Це рішення мало набагато глибший зміст, ніж просто виконання вимог Ради Європи. Україна відмовилася не лише від смертної кари — вона відмовилася від радянського підходу до правосуддя, побудованого на таємності, покаранні без можливості захисту та абсолютній владі держави над людським життям. Вибір України став свідомим розривом із тоталітарною спадщиною, одним із перших структурних рішень, що визначили її європейську траєкторію.

І сьогодні, коли авторитарні режими знову повертаються до репресивних практик, історія смертної кари нагадує: питання не в тому, як карають — електричним струмом, пострілом чи ін'єкцією. Питання в тому, чи може держава дозволити собі позбавляти життя, і яку правову культуру вона формує навколо цього рішення. Україна вже відповіла на це питання понад два десятиліття тому. Світ — відповідає й досі.