Крим, Донбас і міст біля Кремля: історія вбивства останнього опозиціонера РФ Бориса Нємцова

У цей день, 27 лютого 2015 року у Москві застрелили Бориса Нємцова. Політика вбили на Великому Москворецькому мосту — буквально за кількасот метрів від Кремля. Для російської політики це стало символічною точкою неповернення.

Саме тоді Росія втратила останнього системного опозиціонера федерального рівня. Нємцов не був "новим обличчям" протесту — він був людиною системи, яка перейшла в опозицію і водночас зберегла найнебезпечніше для Кремля: легітимність, досвід, контакти та публічну впізнаваність. І саме тому його смерть багато хто сприйняв не просто як злочин, а як сигнал: правила більше не діють навіть за сотні метрів від президентських стін.

Від "наступника Єльцина" до опонента Путіна: точка розламу

У 1990-х Борис Нємцов був частиною нового покоління реформаторів. Після роботи губернатором Нижньогородської області він у 1997 році став першим віцепрем'єром уряду Росії. У команді Єльцина його вважали одним із символів "молодої Росії" — ринкової, орієнтованої на Захід, із перспективою політичної конкуренції. У медіа його навіть називали можливим наступником президента.

Перелом стався наприкінці 1999 – на початку 2000 років, коли до влади прийшов Путін. Спершу Нємцов не був відкритим ворогом нового керівництва. Як і частина ліберального табору, він публічно підтримав ідею стабілізації після хаотичних 90-х. Однак дуже швидко стало зрозуміло: курс Кремля — це не "наведення порядку", а концентрація влади.

Першими маркерами стали:

• ліквідація незалежних федеральних телеканалів (зокрема НТВ у 2001 році);
• посилення ролі силовиків у політиці;
• зміна виборчого законодавства та послаблення ролі регіонів;
• формування так званої "вертикалі влади".

Нємцов дедалі жорсткіше реагував на згортання демократичних механізмів. Якщо у 2000–2003 роках це була критика політичних тенденцій, то після 2004-го — особливо після скасування прямих виборів губернаторів — він уже відкрито говорив про демонтаж федералізму і повернення до авторитарної моделі.

Остаточно в опозиційній ніші Нємцов закріпився у другій половині 2000-х. Він став одним зі співзасновників опозиційних рухів "Солідарність" та РПР-ПАРНАС, брав участь у вуличних акціях і готував аналітичні доповіді про корупцію в оточенні Путіна — зокрема про збагачення найближчого кола Кремля та про витрати на Олімпіаду в Сочі.

Після парламентських виборів 2011 року Нємцов вийшов на площі разом із десятками тисяч протестувальників у Москві. Він став одним із лідерів руху "За чесні вибори", що вимагав розслідування фальсифікацій. Саме тоді опозиція вперше за багато років вийшла з інтернету на вулицю — і Нємцов був серед тих, хто надавав протестам політичної ваги.

Його особливість полягала в тому, що він не був ані романтичним революціонером, ані блогером-розслідувачем. Це був колишній віцепрем'єр, який знав бюджетні процедури, енергетичну політику, механізми ухвалення рішень. Він критикував не абстрактний "режим", а конкретні рішення — з цифрами, документами й підписами.

Саме це робило його небезпечним. Нємцов не просто виступав проти Путіна — він показував, як і де система працює в інтересах вузького кола людей. І з кожним роком його критика ставала дедалі менш "дозволеною" в політичному полі Росії.

Війна в Україні

Для української аудиторії Борис Нємцов важливий не лише як опозиціонер до Кремля, а як один із небагатьох російських політиків федерального рівня, хто відкрито називав події 2014 року війною Росії проти України.

Після захоплення Криму Нємцов прямо заявляв, що анексія — це стратегічна помилка, яка призведе до міжнародної ізоляції та економічних санкцій проти РФ. В інтерв'ю 2014 року він наголошував, що "ейфорія" навколо Криму — це короткостроковий політичний ефект, який приховує довгострокові втрати для країни.

Він публічно виступав проти "кримського консенсусу" і називав приєднання півострова порушенням міжнародного права. Правозахисні організації фіксували його заяви про те, що Росія фактично втрутилася у справи суверенної держави й розв'язала конфлікт, який подається як "внутрішній".

Нємцов неодноразово заявляв, що події на сході України — це не "громадянський конфлікт", як стверджував Кремль, а операція за участю російських військових та спецслужб. Він багато про це "кричав", але росіяни відмовлялись вірити єдиній людині, яка реально боролась за їхні права.

У своїх виступах він говорив про загиблих російських солдатів, чиї родини змушені мовчати, та про приховування реальних втрат. Саме тема участі регулярних підрозділів РФ у бойових діях стала центральною в його роботі останніх місяців життя.

За даними звіту Державного департаменту США за 2015 рік, на момент убивства Нємцов працював над доповіддю про присутність російських військових в Україні та обставини їхньої загибелі. У документі зазначалося, що він збирав свідчення та матеріали щодо участі РФ у конфлікті.

"Путін. Війна" — документ, який Нємцов не встиг завершити

Після його смерті соратники завершили й оприлюднили доповідь "Путін. Війна" (Putin. War) — матеріал, у якому систематизовано факти про військову підтримку бойовиків, присутність російських солдатів, канали постачання озброєння та фінансування операції.

У вступі до доповіді наголошується, що Нємцов збирав докази того, що війна на Донбасі має пряме військове й політичне керівництво з Москви. Автори підкреслювали: Кремль намагався представити конфлікт як "внутрішній український", однак зібрані дані свідчать про інше.

Важливо, що Нємцов виступав проти війни не лише в інтерв'ю, а й організаційно: він брав участь у підготовці антивоєнного маршу в Москві, запланованого на березень 2015 року. Саме за два дні до цієї акції його було вбито.

Для російського політичного поля 2014–2015 років це була одна з найнебезпечніших тем. Після хвилі патріотичної мобілізації будь-яка критика "кримської весни" або операції на Донбасі сприймалася як "зрада".

Нємцов, маючи статус колишнього віцепрем'єра, руйнував цю конструкцію: він показував, що опозиція до війни — це не "маргінальна позиція", а усвідомлений політичний вибір.

Саме тому для України його ім'я — це не лише символ російської опозиції, а приклад того, що всередині РФ існували голоси, які відкрито називали агресію агресією. І які за цю позицію заплатили найвищу ціну.

Постріли біля Кремля: вбивство і кінець "системної" опозиції

Увечері 27 лютого 2015 року Борис Нємцов був застрелений на Великому Москворецькому мосту в Москві — буквально за кількасот метрів від Кремля. За даними слідства, у нього випустили кілька куль у спину, коли він повертався додому після вечері в центрі міста.

У 2017 році Московський окружний військовий суд визнав винними п'ятьох обвинувачених — виконавців злочину. Вони отримали тривалі строки ув'язнення. Однак питання про замовників убивства залишилося без офіційної відповіді.

Міжнародні структури неодноразово наголошували на неповноті розслідування. Зокрема, доповідь ПАРЄ щодо справи Нємцова прямо вказувала на необхідність встановлення організаторів злочину.

Правозахисні організації також заявляли, що розслідування не дало відповіді на питання про можливу політичну мотивацію вбивства.

Після загибелі Нємцова російська політична система остаточно втратила фігуру, яка поєднувала одразу кілька важливих характеристик:

• федеральний рівень впізнаваності;
• досвід державного управління;
• участь у системній політиці 1990-х;
• відкриту антивоєнну позицію;
• здатність виводити людей на масові акції протесту.

На відміну від молодших опозиційних лідерів, Нємцов не був "антисистемним" із самого початку. Він був частиною влади, знав її механізми зсередини й тому міг критикувати її не з позиції абстрактної моралі, а з позиції практики.

Після 2015 року поле опозиції у РФ стрімко звузилося. Частина політиків опинилася під кримінальними переслідуваннями, частина — в еміграції. Сам меморіал на місці його загибелі регулярно демонтовується комунальними службами, що стало символом боротьби влади навіть із пам'яттю про нього.

Чому не варто чекати "внутрішнього повстання" в Росії

Сьогодні, під час повномасштабної війни проти України, російська політична система ще жорсткіша, ніж десять років тому. Криміналізація "дискредитації армії", вироки за антивоєнні висловлювання, масова еміграція політичних активістів, жорсткий контроль над медіа — усе це формує середовище, в якому публічна альтернативна позиція майже неможлива.

Досвід Нємцова показав: навіть політик федерального рівня, із бекграундом віцепрем'єра, зв'язками й міжнародною підтримкою, не був захищений. Система продемонструвала, що здатна ізолювати, витіснити або фізично усунути тих, хто становить реальну політичну загрозу.

Тому розраховувати на те, що всередині РФ у найближчій перспективі спонтанно постане сильна системна опозиція, яка зупинить війну, — щонайменше наївно. Кремль десятиліттями будував модель, у якій альтернативні центри впливу або кооптуються, або знищуються.

Історія Нємцова — це нагадування: авторитарні режими не падають лише тому, що в них є опозиція. Вони падають тоді, коли втрачають контроль над інструментами примусу. А поки Кремль контролює силовий апарат, медіа і виборчі процедури, очікувати швидкої "внутрішньої зміни" не доводиться.