Нація понад усе: як Донцов боровся за незалежність України й чому його тексти досі викликають суперечки

У цей день, 30 березня 1973 року помер Дмитро Донцов — одна з найсуперечливіших і водночас найвпливовіших постатей української політичної думки 20 століття. Його називають ідеологом українського інтегрального націоналізму, мислителем, який сформував світогляд цілої генерації, а також автором концепцій, що й досі викликають гострі дискусії. Фокус розбирався, ким був Донцов, у чому полягала його ідеологія і чому його тексти залишаються актуальними через десятиліття після смерті.

Від соціалізму до радикального націоналізму

Дмитро Донцов народився 1883 року в Мелітополі в родині службовця. Освіту здобував у Санкт-Петербурзькому та Віденському університетах, де занурився у політичне життя й активно долучився до українського руху. На початку своєї діяльності він далекий від радикального націоналізму: Донцов був пов'язаний із соціал-демократичним середовищем і навіть входив до Української соціал-демократичної робітничої партії, поділяючи тодішні ідеї про поєднання соціальної справедливості та національного визволення.

Втім, досвід революційних подій 1905 року, переслідування з боку російської влади, а згодом і поразка українських визвольних змагань 1917–1921 років стали для нього переломним моментом. Донцов дедалі більше розчаровується у соціалістичних ідеях, які, на його думку, виявилися неспроможними забезпечити українцям державність.

Саме в цей період формується його нове світобачення: він відкидає ідеї компромісу, парламентаризму та "м'якої" політики, натомість наголошує на ролі сили, волі та активної меншості, здатної повести за собою націю. Донцов приходить до переконання, що історію творять не маси, а еліта — дисциплінована, фанатично віддана своїй ідеї та готова діяти без огляду на моральні сумніви.

Так поступово він формує власну концепцію — жорстку, емоційно насичену і спрямовану на досягнення незалежності за будь-яку ціну. Саме вона згодом стане основою його інтегрального націоналізму і визначить його місце в історії української політичної думки.

"Націоналізм" як головна праця

Ключовою роботою Донцова стала книга "Націоналізм" (1926 рік), яка фактично перетворилася на програмний текст для цілого покоління українських націоналістів. У ній він не просто формулює політичні погляди, а пропонує радикально нову модель мислення — емоційну, безкомпромісну і спрямовану на боротьбу.

Донцов різко критикує попередні українські політичні традиції, які, на його думку, були надто м'якими, раціоналістичними й схильними до компромісів. Він вважає, що саме це стало однією з причин поразки української державності на початку 20 століття. Натомість пропонує іншу логіку — політику дії, а не дискусій.

У центрі його концепції — так званий інтегральний націоналізм, який передбачає повне підпорядкування індивіда інтересам нації. Донцов наголошує: нація — це не просто спільнота людей, а жива сила, яка повинна мати волю до панування і самоствердження.

Його ключові ідеї можна звести до кількох принципів:

• відмова від будь-яких компромісів із ворогами та орієнтація на безперервну боротьбу;
• культ сили, волі та рішучості як головних політичних чеснот;
• пріоритет нації над індивідом і підпорядкування особистих інтересів загальній меті;
• неприйняття пацифізму, раціоналізму і "слабкості", які він вважав небезпечними для виживання держави.

Окреме місце у його концепції займає ідея "провідної меншості" — еліти, яка має вести за собою народ. Донцов був переконаний: історію творять не маси, а невелика група людей, здатних діяти рішуче, іноді навіть всупереч загальноприйнятим моральним нормам.

Його стиль викладу — різкий, полемічний і насичений емоціями — також став частиною впливу книги. "Націоналізм" читали не як академічну працю, а як маніфест, який апелює не лише до розуму, а й до почуттів.

Саме ця книга зробила Донцова одним із найвпливовіших ідеологів українського націоналістичного руху міжвоєнного періоду — і водночас заклала підґрунтя для дискусій, які тривають і сьогодні.

Вплив на ОУН і український рух

Ідеї Донцова мали значний вплив на середовище ОУН, яка сформувалася наприкінці 1920-х років як відповідь на поразку визвольних змагань і відсутність власної держави. Хоча сам Донцов формально не був її членом і не входив до керівних структур, його тексти активно читали, обговорювали й використовували як ідеологічну основу для формування нового типу політичного мислення.

Особливо сильним був вплив його праці "Націоналізм" на молоде покоління українських націоналістів, яке шукало чітких і радикальних відповідей на питання: чому Україна втратила шанс на незалежність і як цього уникнути в майбутньому. Донцов запропонував просту, але жорстку відповідь — через дисципліну, силу і готовність до боротьби без компромісів.

Зокрема, його погляди вплинули на формування світогляду таких діячів, як Степан Бандера та Євген Коновалець. Для них ідеї Донцова стали не стільки політичною теорією, скільки практичним дороговказом — основою для створення організації, що діяла підпільно, дисципліновано і з чіткою метою відновлення державності.

Водночас важливо розуміти: вплив Донцова не був прямим або формально закріпленим. Він не розробляв програмних документів ОУН і не керував її діяльністю. Його роль — це радше роль інтелектуального натхненника, чиї тексти створили ідейний фундамент, але не визначали конкретну тактику дій.

Ба більше, у певні періоди між Донцовим і середовищем ОУН виникали розбіжності — як у підходах, так і в оцінці політичної ситуації. Це ще раз підкреслює, що він залишався передусім публіцистом і теоретиком, а не організатором чи військовим діячем.

Попри це, його вплив на український націоналістичний рух міжвоєнного періоду був настільки значним, що без розуміння ідей Донцова неможливо повноцінно пояснити, як і чому сформувалася ОУН у тому вигляді, в якому вона увійшла в історію.

Суперечки навколо ідей

Ідеологія Донцова з самого початку викликала гострі дискусії — і не лише серед його опонентів, а й у самому українському середовищі. Його концепцію часто порівнюють із європейськими праворадикальними течіями міжвоєнного періоду, зокрема через акцент на силі, дисципліні та ролі еліти у формуванні держави.

Критики Донцова вказують, що його підхід виходив за межі класичної політичної теорії й тяжів до радикалізму. Серед основних зауважень:

• авторитарність мислення та недовіра до демократичних інститутів;
• романтизація насильства як інструменту політики;
• нетерпимість до інакодумців і заперечення політичного плюралізму.

Окремі дослідники також звертають увагу на те, що Донцов фактично протиставляв раціональній політиці емоційну мобілізацію — апеляцію до "волі", "пристрасті" та "віри", що, на їхню думку, робило його ідеї небезпечними у практичному застосуванні.

Водночас його прихильники та частина сучасних істориків закликають розглядати ці погляди в історичному контексті. Початок 20 століття для України — це період втрати державності, поразки визвольних змагань і постійного тиску з боку кількох імперій. У цих умовах, наголошують вони, Донцов шукав не академічні відповіді, а інструменти виживання нації.

Його концепція, за цим підходом, була не стільки теоретичною доктриною, скільки реакцією на слабкість і розпорошеність українського політичного руху. Вона мала мобілізувати, радикалізувати й змусити діяти — навіть ціною жорстких рішень.

Саме тому оцінки Донцова залишаються полярними й сьогодні. Для одних він — ідеолог сили й державницького мислення, для інших — приклад того, як політична ідея може перейти межу і перетворитися на небезпечний радикалізм.

Чому Дмитро Донцов знов актуальний

Після Другої світової війни Дмитро Донцов був змушений емігрувати на Захід. Як і багато українських інтелектуалів того часу, він опиняється поза батьківщиною, яка опинилася під контролем СРСР. Донцов оселився у Монреаль, де провів останні десятиліття свого життя.

Навіть в еміграції він не припиняв активної діяльності: писав публіцистику, виступав, співпрацював з українськими еміграційними виданнями та продовжував розвивати свої ідеї. Його тексти цього періоду вже менш програмні, але не менш гострі — у них він осмислює поразки минулого і намагається відповісти на питання про майбутнє України в умовах глобального протистояння.

30 березня 1973 року Донцов помер у Монреалі, залишивши після себе значний інтелектуальний спадок — тексти, які й сьогодні викликають суперечки й не дають однозначних відповідей.

Втім, справжнє "повернення" Донцова відбулося вже після його смерті. Особливо помітним воно стало на тлі війни Росії проти України, коли питання виживання держави, ідентичності та політичної волі знову стали не теоретичними, а екзистенційними.

Сьогодні його постать активно обговорюють у кількох вимірах одночасно.

По-перше, як відповідь на питання сили держави. Донцов наполягав: слабкість, розпорошеність і віра в компроміси можуть коштувати нації існування. У контексті війни ці тези знову звучать актуально — особливо в дискусіях про мобілізацію, політичну рішучість і здатність суспільства до тривалого спротиву.

По-друге, як дискусія про еліти. Його ідея "провідної меншості" — групи людей, які беруть на себе відповідальність і ведуть за собою інших — сьогодні переосмислюється через роль військових, волонтерів і нових політичних лідерів. Питання, хто саме формує цю еліту і за якими принципами вона діє, залишається відкритим.

По-третє, як суперечка про межі радикалізму. Донцов пропонував жорстку модель політики, де на першому місці — інтерес нації, а не індивіда. У сучасних умовах це викликає складну дискусію: де проходить межа між необхідною жорсткістю у війні й ризиком скотитися до авторитаризму.

Його ідеї читають і переосмислюють по-новому. Для одних Донцов — це ідеолог сили, рішучості та державницького мислення, який намагався "розбудити" націю в критичний момент історії. Для інших — приклад небезпечного радикалізму, що може вести до звуження прав і свобод.

Саме ця полярність оцінок і пояснює, чому Донцов залишається актуальним. Він не дає комфортних відповідей — але змушує ставити незручні питання: чи може держава вижити без жорсткості, чи можлива демократія під час війни, і де межа між силою та диктатом.

І в цьому сенсі Донцов — це вже не лише історія, а інструмент для розуміння сучасності.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, що російські телеканали, політики та пропагандисти десятиліттями називають Степана Бандеру "головним нацистом України", "ідеологом війни проти Росії" і "символом загрози". Але парадокс у тому, що саме ця багаторічна кампанія перетворила його з історичної фігури обмеженого масштабу на один із найвпізнаваніших українських символів у світі.