"Кияни, не скигліть через тривоги": чому українці почали змагатися, кому важче під час війни

Останні місяці Київ практично не виходить із стану повітряної тривоги: російські дрони та ракети атакують столицю вдень і вночі, а перерви між загрозами стають дедалі коротшими. Разом із цим у соцмережах виник своєрідний конкурс — хто в Україні має більше права говорити, що йому важко.

Тільки-но кияни пишуть про безсонні ночі, багатогодинні тривоги та життя в постійному очікуванні нового удару, як у коментарях згадують Харків, який роками перебуває під обстрілами, Одесу, що регулярно зазнає атак, Суми, Запоріжжя та особливо Херсон, де небезпека давно стала частиною повсякденного життя. Розмова про власний страх і втому дедалі частіше перетворюється на своєрідне змагання з пережитого: хто більше бачив, хто довше не спав, хто знаходиться ближче до фронту і, відповідно, хто має більше підстав скаржитися.

На цю дискусію відреагувала журналістка Марія Жартовська.

"Перепрошую, а де і хто тепер дає дозволи, що писати а що не писати в фб.

Бо я так зрозуміла, що жінки, які думають виїзжати з дітьми на зиму, мають заткнутись про це з поваги до тих, хто лишаються. Кияни мають заткнутись про те, що їм важко з поваги до жителів прифронтових міст.

Ті, хто за кордоном просто мають завалити остаточно і взагалі не висловлюватись ні з якого приводу.

Наче нічого не забула", — написала вона на своїй сторінці у Facebook.

Іншу сторону цієї суперечки висловив ветеран, командир групи спецпідрозділу ЗСУ "Грім" Костя Прошинський із позивним "Дід". Він іронічно зауважив:

"Серед українців найважчий моральний стан мають мешканці Києва, — розповів директор соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович.

Дивно. Я думав про херсонців, сумчан, харків'ян, криворіжців тощо. А кияни — хто там морально пригнічений чи зломлений? Кому допомогти відновитися?"

Під його дописом українці одразу почали звинувачувати киян у надмірній зосередженості на власних переживаннях і нагадувати, що мешканці прифронтових і прикордонних міст роками живуть під обстрілами, нерідко в набагато небезпечніших умовах.

При цьому сама столиця за останні тижні дійсно помітно змінилася. Київ дедалі більше набуває рис прифронтового міста: з кінця серпня російські атаки на столицю відбуваються практично щодня, у тому числі вдень і вночі, пише The Guardian.

Київ перебуває під постійним тиском: чим ситуація в столиці відрізняється від інших міст

Про те, що психологічний стан мешканців столиці далекий від спокійного, свідчать і дані опитувань. У червні близько 40 тисяч користувачів додатка "Київ Цифровий" відповіли на запитання щодо свого емоційного стану. Постійну втому тоді відзначили 17% учасників, серед поширених станів також називали тривогу, безсоння, дратівливість та емоційне виснаження. Лише кожен десятий повідомив, що почувається добре з огляду на нинішню ситуацію в країні.

Опитування також показало, що 39% респондентів самостійно долають складні періоди й не звертаються за професійною допомогою. Найчастіше людям допомагають впоратися зі стресом спілкування з близькими, прогулянки, робота та читання.

Відтоді інтенсивність атак на Київ помітно зросла, проте свіжих даних, які б дозволили оцінити, наскільки змінився психологічний стан мешканців міста, поки що немає.

Директор соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович зазначає у розмові з Фокусом, що для столиці змінилося насамперед саме відчуття безпеки. Київ довго залишався одним із найбільш захищених міст країни, проте тепер мешканці щодня стикаються не лише з тривогами як сигналом можливої загрози, а й із реальними наслідками російських атак — руйнуваннями та загибеллю людей.

"У місті панує постійна тривога, постійна небезпека, і, крім усього іншого, вона не просто гіпотетична, а цілком реальна. Постійні обстріли, постійні руйнування, смерті — все це дуже негативно впливає на настрої киян. Але чи це питання до киян? Ні, це питання до росіян, які організовують терор проти мирного населення України, зосереджений на столиці. Вважаю, що кияни більше страждають від цих військових дій, ніж інші", — підкреслює Антипович.

При цьому, зазначає соціолог, безпосередньо порівнювати різні міста складно. На різних етапах повномасштабної війни найскладніша ситуація складалася в різних регіонах. Наприклад, у перші роки вторгнення під особливо інтенсивними ударами перебував Харків, а Одеса й сьогодні регулярно зазнає атак.

Антипович вважає показовим порівняння Києва з Полтавою.

"У Полтаві, яка розташована, умовно кажучи, на трасі "Шахідів" і ракет, теж роками панує постійна тривога. Але самих пошкоджень, вибухів, смертей там у рази менше, ніж у Києві. Тобто тривога постійна і не дає можливості працювати: магазини, бізнес, державні органи — люди не можуть отримати послуги, стоять у чергах у короткі проміжки часу, коли тривоги немає. Але й руйнувань, і смертей менше. А в Києві не лише тривога, яка паралізує місто, а й фактичний вплив терору: смерть, руйнування тощо. Тому Київ все-таки більше — не "трохи", а значно більше — страждає від тривоги зараз, це об'єктивно", — каже він.

Водночас сам Антипович наголошує, що перетворювати такі порівняння на змагання між містами неправильно. Сьогодні інтенсивність атак вища в одному регіоні, а завтра ситуація може змінитися.

"Якщо подивитися на карту тривог, на тривалість, на кількість прильотів, на кількість "Шахедів", які долітають, ракет тощо — офіційно чи неофіційно, але навіть статистично — все це на сьогодні переважає у столиці. Раніше такого не було. Раніше й Одеса, і Дніпро, і Харків, напевно, страждали більше. Зараз під ударом Київ, можливо, колись буде якийсь інший регіон", — зазначає соціолог.

"Хтось гуляє, а хтось ховається": чому різні реальності війни стикаються

На думку Антиповича, проблема виникає тоді, коли різниця в досвіді перетворюється на роздратування щодо тих, кому в даний момент безпечніше.

Суперечки щодо того, кому гірше — киянам, харків'янам, мешканцям Заходу України чи тим, хто взагалі виїхав за кордон, — він вважає небезпечною тенденцією, особливо коли вони доходять до побажань іншим "відчути все на власній шкурі".

"А ці бурхливі реакції, обурення з приводу того, що хтось гуляє, а хтось не може зайти до торгового центру через небезпеку, що на нього можуть влучити, — це через нерозуміння того, що триває війна. Я думаю, що лише якісь особливі люди можуть у цьому бачити привід для конфлікту або шукати можливість зганяти злість на сусідах", — каже Антипович.

За його словами, не варто шукати зрадників і серед тих, хто в пошуках безпеки переїхав із більш небезпечного регіону до спокійнішого або виїхав за кордон. Прагнення людини знайти безпечніше місце є природним.

Однак на п'ятому році повномасштабної війни ставлення до тих, хто залишився в Україні, і до тих, хто виїхав, справді почало відрізнятися.

"А щодо тих, хто виїхав за кордон, — давайте згадаємо 2022 рік, коли всі тікали, куди могли: зі Сходу на Захід, з Києва на Захід, до кордону. Тоді вони — не всі, але більшість — залишили Україну. Це теж рух, який важко засуджувати. А ось на сьогодні, на п'ятий рік, інакше дивляться на тих, хто переживає цю війну всередині України й несе всі тяготи: втрати здоров'я, майна, рідних, близьких, смерті", — зазначає соціолог.

За його словами, у тих, хто перебуває в Україні, і у тих, хто живе за кордоном, просто різні проблеми. Для перших ключовим залишається питання фізичної безпеки. Для других — адаптація до іншої країни, мовний бар'єр, невизначеність щодо роботи, документів та подальшого життя.

"Якщо в Україні ти не знаєш, чи прилетить завтра до твого дому, то за кордоном ти теж не знаєш, що на тебе чекає завтра: чи залишишся ти в цій країні, чи поїдеш кудись, чи працюватимеш, чи ні. Там свої виклики, тут свої виклики, але поділ на тих, хто виїхав, і тих, хто не виїхав, звичайно, буде, бо українці, які залишилися в Україні, дуже страждають. І навіть сам факт залишитися в Україні під час повномасштабного вторгнення — це вже певний виклик. І люди вимагають, напевно, якоїсь вдячності, поваги", — каже Антипович.

Чому українці почали порівнювати свій біль

З точки зору психології суперечки щодо того, "кому важче", часто пов’язані не стільки зі спробою об’єктивно порівняти рівень небезпеки, скільки з потребою людини отримати підтвердження: її переживання є реальними та значущими.

Психотерапевтка Олександра Сніжко пояснює, що коли людина тривалий час перебуває у стресовому стані, їй важливо почути: "Так, тобі справді важко", "Співчуваю", "Тримайся". Якщо такого визнання не вистачає, виникає порівняння: хто пережив більше обстрілів, хто втратив дім, хто служить, хто виїхав, а хто залишився.

Так і виникає "змагання у стражданнях".

"Війна також породжує сильне відчуття несправедливості. Один живе під обстрілами, інший виїхав, третій служить, четвертий перебуває у відносно безпечному регіоні. Різний досвід легко перетворюється на поділ на "своїх" і "чужих". Соцмережі це підсилюють: замість історії конкретної людини ми бачимо ярлик — "киянин", "біженець", "западенець", "емігрант" тощо. Тому за фразою "вам легко" часто ховається: "Мені дуже важко, визнайте це". А за фразою "ти нічого не пережив" — "Не знецінюй мій досвід", — розповідає Фокусу Сніжко.

Головна проблема, за словами психотерапевта, починається тоді, коли людина намагається домогтися визнання власного болю шляхом знецінення чужого.

У війни немає єдиної шкали страждань. Можна визнати, що одна людина перебуває в об’єктивно небезпечніших умовах, а інша психологічно важче переживає власну ситуацію. Чужий біль при цьому не робить наш біль менш справжнім.

Соціальні мережі посилюють конфлікт, але не обов’язково відображають усе суспільство

Антипович радить не робити надто далекосяжних висновків на основі конфліктів у Facebook чи Telegram. За його словами, соціальні мережі стають одним із найбезпечніших місць для зняття роздратування: там можна різко висловитися, посваритися і практично не зіткнутися з наслідками.

"Не варто робити поспішних висновків — я б ставився до всієї цієї ситуації з агресією в соцмережах критично. На мій погляд, українці абсолютно нормально ставляться один до одного: львів’яни до харків'ян, харків'яни до львів'ян, кияни до кого завгодно. Усі ми однаково страждаємо від війни. Неважливо, що хтось більше, а хтось менше. Хоча найбільше страждають люди на прифронтових територіях — про них ми не говоримо, там, де, в принципі, відбуваються бойові дії. Тому про це чомусь у соцмережах не вирують. Вирують лише щодо Києва, Одеси, Харкова, Дніпра", — підкреслює соціолог.

На думку Антиповича, за гостротою таких дискусій стоїть глибший стан — накопичена втома від війни та відсутність розуміння, коли й чим усе закінчиться.

"Невизначеність щодо майбутнього, невдоволення нинішнім життям, не те щоб розгубленість, але я б навіть сказав — відчуття втрати — ось що зараз переважає в суспільстві", — підсумовує він.

Нагадаємо, в ніч на 29 вересня у Києві пролунала серія потужних вибухів під час повітряної тривоги. Росіяни завдали ударів по столиці балістичними ракетами та гіперзвуковими ракетами типу "Циркон", а також реактивними БПЛА.

Як писав Фокус, Київ фактично перейшов у новий режим повітряної війни. Якщо раніше масована атака означала кілька важких нічних годин, після яких місто поверталося до звичного життя, то тепер повітряна тривога може тривати годинами, на деякий час вщухати й починатися заново. Росія запускає ударні дрони невеликими групами протягом цілої доби, а реактивні "Шахеди" можуть з'являтися на підступах до столиці з інтервалом у півгодини — годину.