Дрони над столицею РФ: коли востаннє горіла Москва і в чому помилився Наполеон

Фокус розбирався, як у 1812 році пекельне полум’я перетворилося на смертоносний холод для війська Наполеона.

На початку свого існування Москва неодноразово піддавалася захопленням та руйнуванням. Спочатку від сусідніх руських князів, потім монголів, а згодом і кримських татар. У XVIII столітті Москва перестала бути столицею, проте вона залишалася сакрально важливим містом могутньої імперії. В цей час вона страждала від побутових пожеж і ніщо не віщувало, що її знову можуть спалити вороги. Проте у 1812 році сталося те, чого місто не переживало двісті років – вороже вторгнення.

Чому Наполеон напав на Росію

На початку ХІХ століття модерна французька армія на чолі з молодим амбітним імператором Наполеоном Бонапартом перекроїла практично усю політичну карту Європи. Було ліквідовано Священну Римську імперію, яка проіснувала понад вісім століть і за цей час міцно вкоренилася в ядрі європейської системи міжнародних відносин. Цікаво, що більшість цього періоду її противагою виступала якраз Франція.

Не маючи достатнього для вторгнення флоту, Наполеон вирішив економічно задушити Британію — іншого історичного конкурента Франції. Проти острівного королівства було введено такий собі прототип санкцій – континентальну блокаду. Париж заборонив усім торгувати із Лондоном. Для Великої Британії, чия могутність базувалася на капіталі, здобутому шляхом морської торгівлі це був доволі потужний удар.

Франція ретельно стежила за тим аби ніхто не порушував блокаду. «Вторинні санкції» за таке передбачалися досить дієві – війна. Континентальну блокаду порушила Російська імперія. Це руйнувало її економіку. Окрім того, у Санкт-Петербурзі не були у захваті від зростання впливу фактично революційної Франції. Хоча там було встановлено персоналістський режим Наполеона Бонапарта, все ж з Франції віяв «вітер змін та свободи», зокрема і для століттями поневолених народів. Це, зрозуміло, не віщувало нічого хорошого для російського самодержавства.

Французька армія із німців, поляків та українців

Мабуть, цей стан справ розумів і Наполеон, який особливо не вагався чи оголошувати війну «російському ведмедеві». Проблемою було те, що французьке суспільство за два десятиліття революцій та війн було не у захваті від перспективи нової кампанії. Частина французької армії не надто вдало в той час воювала в Іспанії, тож мобілізаційний ресурс у французького імператора був обмежений.

Французький лідер вирішив зібрати найбільшу армію, яку коли-небудь бачив світ, з-поміж підкорених ним народів – німців, поляків та австрійців — всього двадцяти країн. Формально Франція принесла цим народам свободу, тож Наполеон вважав їх своїми боржниками. Проте, очевидно населення цих держав було іншої думки і точно не такого там очікували від «волі» з рук французького самозакоханого імператора. 

В складі австрійського корпусу воювали українці із західних земель, які входили тоді до складу імперії Габсбургів. Їх рекрутували до австрійського корпусу на чолі із Карлом Шварценбергом. Російська ж імперія рекрутувала українських селян до своєї армії, а також утворювала козачі полки (зі скасування козацтва минуло лише кілька десятиліть), один з яких, до речі очолив відомий письменник Іван Котляревський. Так перша братовбивча війна українців за інтереси чужих імперій почалася за сто років до Першої світової війни.

Зненацька захоплена Росія

24 червня 1812 року понад шестисоттисячна армія Наполеона, в складі якої лише половина були французами, вторглася до Російської імперії. Так почалося вторгнення найбільшої армії у тогочасній історії. Росіяни виявилися неготовими до такого розвитку ситуації і опинилися у незвичній для себе ситуації чисельної меншості. Тож російське командування вирішило не давати бій французам. Події літньої кампанії в основному відбувалися на території колишнього Великого князівства Литовського. Проте Наполеон не використав сповна фактор підкорених Росією народів.

Натомість у Росії вирішили взяти на озброєння по суті гасла самих французів, оголосивши війну «Вітчизняною». Так жителів країни, левову частину населення якої складали повністю безправні селяни-кріпаки, фактично раби, закликали зі зброєю в руках захищати свою вітчизну. Тобто наголос робився не на дворянах, навіть не на царі, а саме на Батьківщині та вірі.

Українцям же пропонувалося записуватися до «відновлених» козачих полків. В пам’яті народу ще чітко існувала козацька вольниця тож на імперські пропагандистські наративи ніхто не збирався вестися. Це розуміли і в Петербурзі, де були готові обіцяти будь-що і будь-кому аби врятувати свою імперію. Проте уже по завершенні війни козацькі полки розпустили і будь-які розмови про відновлення козацьких порядків зняли з порядку денного.

А справи в царської армії справді йшли кепсько. У країні, де основою ідеології була військова сила, постійні відступи армії, яка не готова давати генеральний бій, м'яко кажучи, не розуміли. В той час військове командування усвідомлювало, що генеральний бій в таких умовах – це самогубство.

Вигране поле бою — програна війна

Головнокомандувачем військ було призначено уже старого генерала Михайла Кутузова, який мав взяти на себе усю повноту відповідальності за настільки нестандартне ведення війни у ХІХ столітті. Він таки дав бій французам біля села Бородіно. У цій битві уже Наполеон діяв занадто обережно, тож явного переможця у ній не виявили, натомість Кутузов вирішив здати французам Москву. Не столицю, але місто, яке було символом країни та царського самодержавства.

Так на початку вересня французи увійшли до міста, яке саме собою було серцем Росії. Вперше з 1612 року місто окупували іноземні війська. Проте росіяни підготували для французів справжню пастку. Ймовірно саме московський генерал-губернатор Федір Ростопчин віддав наказ про підпал Москви. За попереднє століття в основному дерев’яне місто неодноразово стикалося із загрозою масштабної пожежі. Тож міське керівництво добре знало усі фатальні точки для великої пожежі.

Москва горіла три дні. Місто вигоріло майже усе дотла – згоріли усі дерев’яні будівлі, кам’яні суттєво обгоріли. Було знищено численні пам’ятки культури, зокрема оригінальний список «Слова о полку Ігоревім». Французькі офіцери у своїх мемуарах порівнювали Москву з епіцентром вулкана. Після пожежі Наполеон замість того аби покинути спустошене місто, продовжував очікувати у Кремлі на капітуляцію імператора Олександра. Французький правитель досі не усвідомив, що вони з росіянами воюють у різні війни.

Наполеон розраховував отримати чергову блискучу перемогу на полі бою і за її результатами укласти вигідну для себе мирну угоду з російським імператором. Так як він це неодноразово вже робив за останнє десятиліття. але ту все пішло не за планом.

Подейкують, що російський імператор заявив, що пожежа Москви «освітила його душу». Ні про яку капітуляцію не могло бути й мови. Наполеон же досі думав, що йдеться про війну за правилами XVIII століття, де після програної битви укладають угоду на користь переможця. Натомість боротьба йшла не на життя, а на смерть. І ось тут французи виявили, що вони у ній програють. Їхні союзники давно порозбігалися – той же австрійський корпус відійшов до Галичини. Від найбільшої в історії армії залишилися лише близько ста тисяч зголоднілих та деморалізованих солдатів.

Так і не дочекавшись капітуляції, з жовтневими похолоданнями Наполеон таки вирішив відступити. Не змігши протистояти армії Кутузова на південному напрямку, він рушив своєю армією по випаленому влітку тому ж шляху, яким він добрався до Москви. Шляху, де для його армії не було ні продовольства, ні теплого нічлігу.

Зима ж виявилася досить ранньою та холодною. Вже в листопаді французів, які навіть не запаслися теплим одягом зустріли морози. Деякі солдати у відчаї вбивали своїх коней та ховалися в їхні туші. Наполеон же в такій складній ситуації… вирушив до Франції на санях аби запобігти державному перевороту, а можливо щоб просто не замерзнути та не померти з голоду. Так він повторив свій вчинок понад десятирічної давнини, коли навпаки покинув свою армію у гарячій єгипетській пустелі.

Наслідки непродуманого походу

Проте цього разу йому не вдалося уникнути наслідків. З понад шестисоттисячної армії, яка вступала на територію Російської імперії у червні, у грудні її залишали лише близько тридцяти тисяч солдатів.

Вчорашні союзники перейшли на бік Російської імперії, утворивши Шосту антифранцузьку коаліцію. Трохи більше як за рік союзні війська увійшли до Парижа, а Наполеона було усунено від влади.

Так один із найталановитіших полководців в історії мимо своєї волі пошився в дурні на рівному місці. А вся справа в тому, що креативний полководець не був готовий до зламу шаблону російськими воєначальниками.

Сама ж Росія навпаки проявила себе у досить незвичний для себе ролі. Імперія до того століттями підло і жорстоко підкорювала різні народи: Україна, країни Балтії та Кавказу Польща і народи Сибіру. Тепер же вона опинилася у ролі сторони, що захищалася і на диво добре адаптувалася до цієї моделі.

Імперія не змінила свого морального боку. Вона продовжувала використовувати маніпуляції та пропаганду для досягнення своїх цілей. Українцям обіцяли відродження козаччини — чого ніхто не збирався робити. Звичайним селянам обіцяли волю, натомість після війни їх назад загнали у воєнні поселення, де вони мали відбувати фактично рабські повинності, поки Батьківщина не стане потребувати їх крові знову. Повстання у цих поселеннях жорстоко придушувалися упродовж наступних десятиліть. 

Але було змінено тактику: хижий звір ненадовго придурився невинною здобиччю, аби заманити у свої хижі обійми іншого мисливця. Спалення своєї сакральної давньої столиці перетворилося у якийсь неймовірний ритуал, який спрацював. Талановитий та енергійний воєначальник наче заворожений знехтував базовими нормами організації тилового забезпечення своєї армії і символічно повернувся до того з чого почав — втеча з поля бою та напризволяще покинута армія. 

Росія ж наступні десятиліття після спалення власної столиці поступово деградувала. Кинувши усі сили на перемогу, вона наче відстрочила свою поразку, якої зазнала через понад чотири десятиліття у Кримській війні від, зокрема, вже зовсім іншої Франції, яку, втім очолював таки Наполеон, але вже не той.

Спалення своєї сакральної столиці породило досить відомий сюжет тактичної перемоги на полі бою, що зрештою призвела до стратегічної поразки у війні. Франція після Наполеона переродилася і за ХІХ століття повернула собі місце «під сонцем», Росія ж пішла шляхом стагнації та деградації: розгін повстання прогресивних офіцерів, десятиліття репресій Миколи I, за якими послідували десятиліття незавершених реформ Олександра II і врешті тотальна відсталість країни, що спровокували революцію й тотальну зміну суспільного ладу. 

Німецькі обстріли Москва уже зустрічала як столиця СРСР — країну жахливого суспільного експерименту, жертвами якого стали мільйони, на жаль і українців також. 

Тепер же у Кремлі, схоже, знову готові спалити свою давню й попередню столиці заразом — заради міражу перемоги над ефемерними «нацистами» та «англосаксами». Але цього разу така хитрість не пройде, адже в суперниках не зарозумілий, сп'янілий від власного успіху самопроголошений імператор, а країна, за плечима століття імперського ярма.

Врешті, як би могла розгортатися ситуація взимку 1812 року, якби Наполеон якісно підготувався б до кампанії, і зокрема звернув би увагу, що на південь від Москви проживає войовничий народ, обманутий і завойований імперією. Народ, про чиї військові звершення добре знали у Європі і у Франції зокрема. Народ, який ще добре пам’ятав про свою власну козацьку республіку. Але історія не знає умовного способу. На жаль.