Шість днів тиші — і знову пекло: правда про Херсонщину після евакуації з Олешок, про яку не пишуть

У цей день, 11 листопада 2022 року українські військові звільнили Херсон після восьми місяців російської окупації. Тоді містяни виходили на вулиці з українськими прапорами, обіймали військових і вірили, що найстрашніше залишилося позаду. Минуло чотири роки, але Дніпро досі розділяє Херсонщину на звільнену та окуповану частини, а життя на правобережжі перетворилося на щоденну боротьбу з обстрілами. Наприкінці жовтня 2026 року з окупованих Олешок вдалося евакуювати сотні мешканців завдяки шестиденному припиненню вогню. Однак частина людей залишилася в місті без належних умов для життя, а ті, хто повернувся, зіткнулися з новими випробуваннями. Фокус поговорив із представницею руху спротиву Херсонщини про те, що залишилося за кадром гуманітарної операції, чому люди відмовляються залишати небезпечні населені пункти та як живе регіон після завершення короткого перемир'я.

Шість днів без обстрілів: як перемир'я змінило життя на Херсонщині та що було після

Наприкінці жовтня Україна та Росія за міжнародного посередництва домовилися про тимчасове припинення вогню в районі окупованих Олешок. Режим тиші тривав із 27 жовтня до 1 листопада. За цей час до міста доставили гуманітарну допомогу та організували евакуацію цивільних.

Мешканців, які вирішили повернутися на підконтрольну Україні територію, вивозили складним маршрутом — через окупований Крим, російську Анапу та білоруський Гомель. 31 жовтня вони перетнули український кордон.

Ми з першого числа ще не спали. Просто не спали

Як розповіла Фокусу представниця руху спротиву Херсонщини, шестиденне припинення вогню справді відчули не лише в Олешках, а й на правобережжі області, зокрема в Бериславському районі. Попри значну відстань між населеними пунктами, російські війська переважно дотримувалися домовленостей. Утім, за її словами, обстріли відновилися ще до офіційного завершення режиму тиші — приблизно о 22:53 замість 22:59 1 листопада.

Відтоді ситуація на правобережжі різко загострилася. Станом на 10 листопада місцеві жителі вже понад тиждень перебували під постійною загрозою російських атак.

"Ми з першого числа ще не спали. Просто не спали. Другий тиждень вони дуже хочуть нас убити", — говорить співрозмовниця.

Під час перемир'я російські військові використали паузу для поповнення запасів і посилення позицій. Після відновлення бойових дій активність на окупованому лівобережжі помітно зросла. Представниця руху спротиву стверджує, що такого інтенсивного пересування російських сил не спостерігала близько восьми місяців.

Водночас, за її інформацією, українські підрозділи також змогли поповнити необхідні запаси, насамперед пальне для генераторів, транспорту та виконання певних завдань. Однак співрозмовниця припускає, що масштаби забезпечення двох сторін могли суттєво відрізнятися.

Попри посилення російської активності, можливість масштабного форсування Дніпра вона оцінює скептично. На її думку, географічні особливості місцевості, ширина річки та розташування українських позицій на вищому правому березі значно ускладнюють такий сценарій.

Натомість головною загрозою для цивільного населення залишаються дистанційні атаки. Російські безпілотники регулярно атакують прифронтові населені пункти, а їхні оператори можуть використовувати цивільні об'єкти та навіть тварин як цілі для тренувань.

Коли читаєш, що прилетіло по Києву, думаєш: там, мабуть, гірше. Бо про це пишуть. А про нас просто не пишуть

Проте найбільше за шість днів перемир'я мешканцям запам'яталася не військова ситуація, а можливість хоча б ненадовго повернутися до звичайного життя.

Люди могли вийти на вулицю, спокійно поговорити із сусідами, затриматися на ринку. Те, що в інших містах здається буденністю, на прифронтовій Херсонщині давно стало небезпечною розкішшю.

"Ми вже забули, що таке зупинитися десь на базарі й просто побалакати з людиною. Зібратися групою більше п'яти осіб і спокійно, не озираючись, поговорити", — згадує співрозмовниця.

Зазвичай місцеві намагаються уникати будь-яких скупчень людей та автомобілів через загрозу російських ударів. Навіть звичайний базарний день може становити небезпеку. Про концерти, громадські зібрання чи масові заходи тут практично забули.

Після завершення перемир'я ця коротка ілюзія нормального життя зникла.

"Коли читаєш, що прилетіло по Києву, думаєш: там, мабуть, гірше. Бо про це пишуть. А про нас просто не пишуть", — зазначає представниця руху спротиву.

Чому люди не виїжджають: страх мобілізації, відсутність житла та бажання зберегти дім

Попри масштабну евакуацію з Олешок, частина мешканців міста та навколишніх населених пунктів залишилася в окупації. Схожа проблема існує і на звільненому правобережжі, де люди нерідко відмовляються виїжджати навіть за наявності можливості.

Представниця руху спротиву наводить приклад одного з населених пунктів Бериславщини, де до початку евакуації залишалося приблизно 300 мешканців. Із них, за її підрахунками, виїхали лише близько 30. Решта вирішила залишитися, хоча серед них є діти.

Особливо болісно співрозмовниця сприймає ситуації, коли люди користуються тимчасовим затишшям не для виїзду, а для поповнення запасів. Вона розповідає, що деякі мешканці під час перемир'я змогли дістатися Великої Олександрівки, придбати харчі, дрова та пальне для генераторів, після чого повернулися до небезпечних домівок.

"Перед цією тишею, під шаленим ризиком для життя, людей витягували по дві-три години. А тут з'явилася можливість виїхати нормально, навіть із якимись речами, із собачками, котиками. І що вони зробили? Приїхали у Велику Олександрівку, закупилися харчами й повернулися додому", — розповідає вона.

За словами співрозмовниці, багато хто переконаний, що зможе пережити обстріли вдома. Люди бояться втратити майно, залишити господарство або опинитися в незнайомому місці без підтримки.

Однак далеко не всі залишаються добровільно. Серед тих, кого не вдалося евакуювати, є тяжкохворі та маломобільні мешканці, для яких звичайний переїзд фактично неможливий. Представниця руху спротиву згадує чоловіка після інсульту, який потребує спеціального транспортування, та літню жінку, що відмовляється залишати рідну домівку через бажання бути похованою поруч із чоловіком.

Ще одна причина, яку називає співрозмовниця, — страх мобілізації серед чоловіків. Після тривалого перебування в окупації дехто побоюється, що одразу після повернення на підконтрольну Україні територію може зіткнутися з необхідністю проходження військово-лікарської комісії або мобілізаційними процедурами.

На її думку, люди, які пережили роки окупації, потребують окремого підходу та часу для відновлення здоров'я.

Водночас навіть для тих, хто готовий виїхати, постає інше питання — де жити.

Люди не хочуть їхати, тому що 15 тисяч за квартиру — це нереально

Через постійні обстріли Херсона, руйнування енергетичної інфраструктури та наближення зими дедалі більше мешканців шукають житло у відносно безпечніших районах області. Це призвело до зростання попиту й вартості оренди.

За словами співрозмовниці, якщо раніше житло в окремих населених пунктах можна було винайняти за дві-три тисячі гривень, то тепер власники просять від п'яти до п'ятнадцяти тисяч.

Для людей, які втратили роботу, майно та заощадження, такі суми часто непідйомні. Представниця руху спротиву особисто знає понад десяток родин, які до війни мали добротні будинки, працювали та забезпечували себе, а тепер змушені шукати тимчасовий прихисток.

Деяких переселенців, за її словами, виселяють навіть із помешкань, які важко назвати придатними для життя: без ванної кімнати, внутрішнього туалету та елементарних побутових умов. Інші стикаються з різким підвищенням орендної плати.

Співрозмовниця переконана, що окремі власники нерухомості користуються безвихідним становищем переселенців, намагаючись заробити на їхній біді.

"Ти дивишся і думаєш: ну, це ж свої. Як так? Люди не хочуть їхати, тому що 15 тисяч за квартиру — це нереально. Особливо для людей із Берислава", — говорить вона.

Таким чином, відмова від евакуації не завжди означає, що люди не усвідомлюють небезпеки. Іноді вони просто не бачать, як зможуть вижити після переїзду.

Повернулися з окупації, але не впізнають самих себе: що пережили евакуйовані з Олешок

Для сотень мешканців Олешок повернення на підконтрольну Україні територію стало шансом урятуватися від гуманітарної катастрофи. Однак після перетину кордону їхні випробування не закінчилися.

Чимало людей прибули без документів, грошей, теплого одягу та елементарних речей. За роки окупації вони неодноразово змінювали місце проживання, ховалися від обстрілів, втрачали майно. У таких обставинах паспорти та інші документи нерідко залишалися в зруйнованих будинках або губилися під час переїздів.

Тепер евакуйованим необхідно відновлювати документи, оформлювати соціальні виплати, проходити медичні огляди та вирішувати питання подальшого проживання.

Особливо складною виявилася ситуація з пенсіями. Частина мешканців прифронтових населених пунктів отримувала виплати через поштові відділення, але через припинення нормального сполучення фактично втратила доступ до своїх грошей.

Представниця руху спротиву розповідає про жінку, на рахунку якої накопичилося понад 100 тисяч гривень невиплаченої пенсії. Однак скористатися коштами вона не може, доки не відновить документи та не оформить можливість отримувати виплати через банк.

Подібні побутові проблеми накладаються на значно важчі психологічні наслідки тривалої окупації.

Вони не те щоб постаріли. Вони просто реально змінилися

Співрозмовниця Фокусу, яка допомагала евакуйованим із теплим одягом, взуттям та оформленням необхідних документів, зізнається: найсильніше її вразив зовнішній вигляд людей.

Серед прибулих були ті, кого вона знала багато років. Колишні сусіди, знайомі, люди, з якими колись працювала або жила поруч. Проте тепер упізнати їх вдавалося лише після перевірки документів.

"Люди, яких я знала, змінилися зовнішньо до невпізнаваності. Просто підходять: "Ой, привіт". А ти думаєш: хто ти? І лише коли береш документи, у паспорті бачиш, що ти цю людину не просто знаєш — ти з нею жив через одну вулицю або працював разом. Вони не те щоб постаріли. Вони просто реально змінилися", — розповідає вона.

За словами представниці руху спротиву, люди повернулися фізично виснаженими, а тривалий стрес, страх і голод позначилися не лише на зовнішності, а й на поведінці.

Особливо їй запам'яталася 20-річна дівчина, яка евакуювалася разом із матір'ю. Протягом трьох днів вона практично ні з ким не розмовляла, сиділа, згорнувшись, закривала вуха руками та згадувала вибухи.

Схожі прояви психологічного виснаження співрозмовниця спостерігала і в інших евакуйованих. Деякі люди спочатку не розуміють, куди йти, губляться навіть у знайомих приміщеннях, не можуть зорієнтуватися в новому середовищі.

Вона пояснює, що перші дні після повернення часто стають особливо складними. Люди звикли постійно чекати небезпеки, а тепер мають заново вчитися жити без цього страху.

Перша реакція — агресія, крик: "Мені нічого не треба! Не підходьте до мене! Не чіпайте мене!" Потім сльози, істерика. А через пів години: "Дайте мені якісь штани"

При цьому пропозиція допомоги не завжди викликає вдячність. Іноді першою реакцією стають агресія, роздратування або відмова від будь-якого спілкування.

Одна з евакуйованих жінок приїхала лише в літніх штанах, кроксах без шкарпеток та теплій кофті. Попри очевидну потребу в одязі, спочатку вона категорично відмовлялася від допомоги.

"Перша реакція — агресія, крик: "Мені нічого не треба! Не підходьте до мене! Не чіпайте мене!" Потім сльози, істерика. А через пів години: "Дайте мені якісь штани", — згадує співрозмовниця.

За її спостереженнями, подібне відбувається і з психологічною підтримкою. Спочатку люди заперечують, що потребують її, але через день-два нерідко самі звертаються по допомогу. Іноді їм достатньо просто поговорити з кимось, хто готовий вислухати.

Саме тому представниця руху спротиву переконана, що державна допомога евакуйованим не повинна обмежуватися тимчасовим розміщенням, видачею гуманітарних наборів і відновленням документів.

На її думку, для людей, які повернулися з окупації або виїхали із зони активних бойових дій, потрібно передбачити тривалий період медичної та психологічної реабілітації.

"Треба на державному рівні говорити про те, що родина, яка виїжджає із зони активних бойових дій чи з окупації, незалежно від того, чи є людина військовозобов'язаною, чи служила вона, чи не служила, хоча б пів року повинна мати можливість підлікуватися, пройти реабілітацію, психологічно відновитися", — наголошує вона.

Водночас співрозмовниця зауважує, що психологічної допомоги потребують не лише евакуйовані. Мешканці звільненого правобережжя вже чотири роки живуть під російськими ударами та поступово звикають до умов, які в мирному житті здавалися б неможливими.

Будинок є, а жити неможливо: як переселенці залишаються без компенсацій

Після евакуації постає ще одне питання — де людям жити далі. І воно нерозривно пов'язане з проблемою компенсацій за пошкоджене та зруйноване майно.

На Херсонщині, за словами представниці руху спротиву, трапляються випадки, коли будинок формально вважається частково пошкодженим, хоча фактично проживати в ньому неможливо.

Йдеться не лише про руйнування стін або даху. У деяких населених пунктах роками немає газу, електроенергії та водопостачання, не працюють школи, магазини, аптеки й медичні установи.

Навіть якщо будівля вціліла після численних обстрілів, вона може стояти посеред території, де відсутні будь-які умови для нормального життя.

Однак, як стверджує співрозмовниця, під час розгляду питання про житловий сертифікат насамперед оцінюють ступінь фізичного руйнування самого будинку.

"Місто, в якому з 2022 року немає газу, з 2023-го немає світла й води. Місто, в якому вже немає місця, куди могла б нормально приїхати лікарня, поліція, де працювали б школа, аптека чи магазин. А людині кажуть: будинок не підлягає видачі сертифіката на придбання житла, тому що 80% будинку не зруйновано", — обурюється представниця руху спротиву.

На її переконання, такий підхід не враховує реального становища мешканців прифронтових територій. Адже формально цілий будинок не означає, що в ньому можна безпечно жити.

Окрема проблема — суми компенсацій і можливість придбати за них рівноцінне житло.

Співрозмовниця розповідає, що людям, які до війни мали облаштовані будинки з ремонтом і всіма зручностями, тепер доводиться розглядати придбання значно скромніших осель у селах. Ціни на такі будинки, за її словами, можуть становити 18–24 тисячі доларів, хоча вони нерідко не мають нормальних санвузлів та інших необхідних умов.

Водночас оцінка втраченого житла, на її думку, не завжди відображає його реальну цінність для власників.

Для мешканців Херсонщини це означає, що навіть після отримання компенсації повернутися до попереднього рівня життя може бути практично неможливо.

А для тих, хто не має права на житловий сертифікат або не може його оформити, перспектива переїзду стає ще менш реальною.

Таким чином утворюється замкнене коло: залишатися вдома небезпечно, виїжджати немає куди, а отримати достатню допомогу для облаштування на новому місці вдається далеко не всім.

Чотири роки після звільнення Херсона: чому евакуація не означає завершення трагедії

Для представниці руху спротиву історія з Олешками — лише частина значно більшої проблеми, з якою Херсонщина живе вже четвертий рік.

Звільнення правобережжя в листопаді 2022 року не принесло регіону довгоочікуваної безпеки. Російські війська залишилися на протилежному березі Дніпра, звідки продовжують атакувати міста та села. Частина населених пунктів поступово втрачає населення, а зруйнована інфраструктура робить повернення до нормального життя дедалі складнішим.

Співрозмовниця побоюється, що можливе припинення бойових дій без звільнення окупованої частини області може фактично закріпити нинішню ситуацію на невизначений час.

У такому разі значна частина Херсонщини залишиться під окупацією, а території поблизу лінії фронту — небезпечними для проживання.

Вона зізнається, що дедалі частіше замислюється над майбутнім регіону та тим, чи зможуть місцеві жителі взагалі залишитися на рідній землі.

Особливо болісно сприймає звинувачення, які іноді лунають на адресу російськомовних мешканців півдня України, нібито саме вони хотіли приходу російських військ.

"Ми думали, що війна змінить людей. Але змінила, мабуть, тільки тих, кого вона найбільше зачепила. Нам знову кажуть: ви ж їх сюди кликали, ви ж хотіли, ви ж там російськомовні. Мені здається, так, як дісталося російськомовним, яких вони нібито прийшли захищати, мало кому дісталося", — говорить представниця руху спротиву.

Ми думали, що війна змінить людей. Але змінила, мабуть, тільки тих, кого вона найбільше зачепила

Попри всі проблеми, вона не вважає нещодавню гуманітарну операцію з евакуації Олешок провальною. Завдяки тимчасовому припиненню вогню вдалося вивезти людей, доставити допомогу та хоча б на короткий час зменшити небезпеку для цивільного населення.

Проте справжню ефективність цієї місії, на її думку, можна буде оцінити лише згодом.

Адже важливо не тільки те, скільки людей змогли перетнути кордон, а й що сталося з ними після повернення. Чи отримали вони медичну допомогу, чи відновили документи, чи змогли оформити пенсії, знайти житло та психологічно оговтатися від пережитого.

Не менш важливою залишається доля тих, хто не зміг виїхати з окупованих Олешок та навколишніх сіл.

"Я не можу сказати, що евакуація була провальною. Ні. Людей вивезли? Вивезли. Гуманітарну допомогу на той бік передали? Передали. Якимось чином підтримка була? Начебто була. Але щось усе одно не так", — розмірковує співрозмовниця.

Чотири роки тому звільнення Херсона стало одним із найважливіших символів українського спротиву. Сьогодні на Херсонщині цей спротив триває не лише на фронті, а й у щоденному житті людей, які намагаються вижити під обстрілами, зберегти свої домівки або почати все спочатку після окупації.

І хоча сотні мешканців Олешок уже повернулися на підконтрольну Україні територію, для багатьох історія порятунку ще далека від завершення.